31. Грецькы колонії на території України в 7 ст. До н.Е. - 4 ст. До н.Е.

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За 1000 років до н. е. крихітний грецький материк уже був перенаселений навдивовижу творчим, енергійним і невгамовним людом. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. За словами Платона, греки обсіли моря від Гібралтару до Кавказу, «наче жаби ставок». Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор’ї. Протягом усього наступного тисячоліття ці колонії слугуватимуть аванпостами міської цивілізації на Україні. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія. Розташована в гирлі Бугу, вона стала основнимцентром торгівлі збіжжям між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапеи (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване на Кіммерійському Боспорі у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі. Загострювалися соціальні сутички між міською верхівкою й нижчими верствами населення, що головним чином складалися з колишніх рабів. Нові напади кочовиків порушували старі взаємини зі скіфами. 

32.Антиукраїнська політика Катерини 2.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Катерина II (1729-1796) (роки царювання 1762—1796)

Прийшла до влади внаслідок двірського перевороту. З її наказу був убитий Петро III. Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.

Друга Малоросійська колегія (1774—1786 pp.)

Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев ( Рум'янцев-Задунайський ).

У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала:

• знищити всі залишки української автономії;

• закріпачити селян;

• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;

• усіляко збільшувати збір податків з населення.

Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати і вовчі зуби, і вовчий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».

Щодо козацької старшини П. Рум'янцеву рекомендувалося вживати випробуваний і надійний метод «батога й пряника» — жорстоко карати за всі вияви автономістських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади. Катерина II писала, що П. Рум'янцев мусить «старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ, цілком відмінний від москалів».

Обіймаючи посади генерала-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:

· 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;

· протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;

· замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;

· 1783 року остаточно покріпачено українських селян;

· 1785 року на Україну поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству»;

· 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.

Подальша доля П. Рум'янцева. 1794 року П. Рум'янцев очолив російські війська, що діяли в Польщі. Після смерті в 1796 році був похований в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно, але й називати їх чужоземними і поводитися з ними на такій же основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно — безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони зросійщилися й перестали б дивитися, неначе вовки на ліс. Почати це буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...

Скасування козацького устрою на Слобожанщині

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».

Генеральний опис Лівобережної України

Наступним важливим виявом наступу російського царизму на українську державність стало проведення Рум'янцевим у 1765-1769 pp. так званого Генерального опису Малоросії, який став основою для запровадження підвищеного державного оподаткування й поширення на українські землі загальноімперського законодавства.

15 листопада 1763 року Катерина II підписала указ про перепис в Україні, відповідно до якого Сенат розробив інструкцію про порядок перепису. Генеральний опис розпочався в жовтні 1765 року, але наказом П. Рум'янцева від 21 лютого 1769 року його припинили у зв'язку зі вступом Росії у війну з Туреччиною. Перепис проводився в полках і сотнях, і, за винятком Київського полку, не був закінчений. У кожному полку для проведення перепису була створена спеціальна комісія, яку очолював російський офіцер.

Опис містив дані про чисельність і склад населення, опис населених пунктів (міст, містечок, слобід, сіл і хуторів), коронних, урядових, монастирських і церковних земель, поміщицьких і старшинських маєтків, козацьких володінь, а також відомості про хліборобство, скотарство, промисли населення, торгівлю, опис промислових підприємств (із зазначенням розміру прибутків від них).

Тут також наводилися дані про повинності й податки. Згідно з новою системою оподаткування замість колишньої данини натурою запроваджувався податок грішми (спершу це був податок на двір, пізніше — на одну людську душу). Нова система оподаткування значно збільшила грошові надходження з України до царської скарбниці. 1780 року вони сягнули величезної на той час суми — 2 мільйонів карбованців.

Окремо подавалися документи, що підтверджували права на володіння населеними пунктами й прилеглими землями з середини XVII ст. (царські грамоти, гетьманські універсали, купчі, заповіти, дарчі записи тощо).

Цією акцією Російська імперія перетворила Україну на об'єкт колоніального пограбування.

Закріпачення селян

З часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. 1783 року полково-сотенний адміністративний устрій був скасований і замість полків у цивільному управлінні ввели повіти, а у військовому створили 10 карабінерських полків із шестирічною службою.

Як і раніше, серйозною проблемою для царського уряду були масові втечі українських селян від своїх панів в інші регіони країни. Незважаючи на цілу низку прийнятих постанов про заборону чи обмеження переходів, спійманих утікачів не карали жорстоко. їх намагалися «напоумити», щоб вони протягом двох років повернулися в панські маєтки. Однак З травня 1783 року вийшов імператорський указ, який остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання на час останньої ревізії, проведеної 1782 року, забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

Остаточна ліквідація української автономії

Наступною антиукраїнською акцією російського уряду стала ліквідація козацької армії, яка в останній рік перед розформуванням складалася з 176 886 виборних козаків і 198 295 козаків-підпомічників. Царським указом від 28 червня 1783 року замість українських козацьких полків були створені десять кінних карабінерних полків регулярної армії із 6-літнім строком служби. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер стали називатися казенними хліборобами, або державними селянами, — особисто вільними людьми, які мусили сплачувати різноманітні податки на користь імперської скарбниці. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, печатки, гармати.

«Жалувана грамота дворянству». Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, за влучним виразом українського історика М. Брайчевського, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату.

Отже, завдяки впровадженим на українських землях реформам Україна повністю втратила залишки державності й перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії, тому 1786 року була ліквідована друга Малоросійська колегія