33. Початок ринкових реформ на Україні в 90-х р. 20 століття.

34. Третій етап Укаїнської Нац. Революції. Петро Дорошенко.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного об'єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його верстви, процес політичної та економічної модернізації був загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими угрупованнями.

Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа генеральний писар І.Виговський, який зрадив пам'яті свого благодійника. Він почав з того, що відібрав гетьманство у Юрія і тим завдав удару по спадкоємності гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча, до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним юристом. Він не зумів порозумітися ні з старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.) За ним Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як автономія під назвою Руське князівство, яке, крім іншого, втратило право на міжнародні зносини із зарубіжними країнами. Воно складалося лише з Брацлавщини та Київщини. Інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p., поверталися польські землевласники.

Отже, це був погіршений Зборівський договір, тому він став мертвим документом.

Гетьманування І.Виговського викликало обурення у народі, призвело до громадянської війни. В цих умовах гетьманом став Юрій Хмельницький, який вирішив укласти новий договір з Московією. На скликаній у Жердовій Долині раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв'язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщини й частини Білорусії; вільне обрання козаками єдиного гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність забороняли перебування на її території московського війська і воєвод та ін.

У період анархії чи руїни, протиборствуючі старшинсько-шляхетські угруповання, з допомогою їх зарубіжних союзників (насамперед, Росії та Польщі, а також Туреччини), розв'язали громадянську війну (1658-1663 p.), під час якої єдину українську державу було поділено на дві частини : Правобережну й Лівобережну Україну. Цей поділ стався у 1663 p. Юридичне його було оформлено у 1667 p. Андрусівським перемир'ям, остаточно . у 1687 p. договором про довічний мир. Правобережна Україна опинилась під Польщею, Лівобережна спочатку під протекторатом Росії.

Росія повною мірою скористалася безладдям в Україні. Вона наполегливо, і часом непослідовно, посилювала тиск на Україну, зводячи нанівець її суверенні права, і приблизно з 1653 p. бере курс на включення України до свого складу, як самоврядного автономного утворення.

Розчленування єдиної української держави роз'єднало сили українського народу. Внаслідок цього боротьба за возз'єднання українських земель у єдину державу, за незалежність України майже припинилась. Новим гетьманом Правобережжя був обраний П. Дорошенко (1665–1676) – поборник ідеї сильної, самостійної, соборної України. Його діяльність розпочалася у дуже несприятливій внутрішній і геополітичній обстановці. Роз­членована на два гетьманства держава була знесилена безкінечною війною. Так, на середину 60-х рр. лише Правобережжя втратило близько 70% свого населення.

Складалася сприятлива ситуація для поділу земель Ук­раїни між Московією і Річчю Посполитою. Російський уряд, висловлюючи готовність встановити кордон по р. Дніпро, відмовився від надання істотної допомоги повстанцям Правобереж­жя й повів курс на інкорпорацію Лівобережжя. Восени 1665 р. І. Брюховецькому було нав’язано ук­ладення нового договору. «Московські статті» передбачали перебування воєвод і мос­ковських залог в усіх великих містах, передання збору податків воєводам, здійснення виборів гетьмана лише в присутності царського представника, заборону гетьману зовнішньополітичної діяльності тощо. У березні 1666 р. І. Брюховецький отримав наказ «без затримки» передати воєводам міські ключі, гар­мати та запаси продовольства у містах. Розпочався перепис населення й збір податків до московської скарбниці.

Реально оцінюючи обстановку, П. Дорошенко прагнув перш за все домогтися зміцнен­ня влади у Правобережжі, щоб згодом приступити до возз’єднання козацької України (при цьому сподівав­ся отримати допомогу з боку польського уряду). Скликана на початку березня 1666 р. розширена старшинська рада підтвердила його гетьманські пов­новаження і ухвалила направити до короля посольство, аби домагатися виведення польських за­лог, замирення з Лівобережною Україною, ліквідації унії, повернення православній церкві захоплених храмів і майна, відновлення усіх прав і свобод Війсь­ка Запорозького, відкриття українських шкіл і семінарій та ін. Однак, як і слід було очікувати, най­важливіші з вимог Ян Казимір відхилив.

П. Дорошенко налагодив добрі стосунки з новим кримським ханом. А в липні–серпні, коли спалахнуло велике повстання Переяславсь­кого полку проти московської політики та влади І. Брюховецького, зробив першу спробу поширити свою владу на Лівобережжя. Оскільки повстання було придушене, вона зазнала невдачі.

Восени 1666 р. гетьман дійшов висновку, що об’єднання України під верховенством Польської корони не підтримується більшістю населення, а Річ Посполита не надасть дієвої допомоги у реалізації пла­ну возз’єднання козацької держави. Гетьман вбачав можливість піти на зближення з Портою, володар якої запропонував визнання удільності України та згодився надати військову допомогу на умовах своєї протекції.

Щоб уникнути кровопролитної міжусобної боротьби, Дорошенко закликав козаків всієї України (включаючи Лівобережжя й Запорожжя) зібрати чорну раду на р. Росаві з метою обрання єди­ного гетьмана, засвідчуючи готовність покласти свою булаву й визнати владу того, кого обере більшість. Цей крок знайшов розуміння й підтримку козац­тва, однак І. Брюховецький та більшість лівобережної старшини відмовилися з’явитися на раду. Тож задум П. Дорошенка не був реалізований.

Чимало уваги наприкінці 1667 – на початку 1668 рр. П. Дорошенко приділив переговорам з Росією. Гетьман погоджувався прийняти царську про­текцію лише за низки умов, а саме: у містах і містечках не буде російських воєвод та інших урядників; з міщан і селян не збиратимуться податки; козацькі права і вільності не порушу­ватимуться; гетьманом обох боків Дніпра стане П. Дорошенко, а І. Брюховецький задовольниться боярством і маєтками. Оскільки московська сторона не погодилася на це, переговори зазнали невдачі.

Важливо відзначити, що на той час лівобережний гетьман І. Брюховецький з гарячого прихильника московської орієнтації став її противником.

На початку лютого 1668 р. в Лівобережжі вибух­нуло антимосковське повстання. До середини березня більшість території краю була звільнена з-під влади московського уряду. Тоді ж стали рішучішими дії Порти, спрямовані на встановлення протекції над Україною. У березні великий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої, що султан бере козаків під свою опіку й не дозволить їх кривдити. У червні, прийнявши посольство від І. Брю­ховецького, уряд Порти погодився взяти під протекцію й Лівобережну Україну, якщо на її теренах не буде російських залог.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини, П. Дорошенко вирішив об’єднати козацьку Україну й усунути Брюховецького, для чого направив до того сотників з вимогою віддати клейноди. Брюховецький відмовився. Коли наступного дня військо правобережного гетьмана на­близилося до табору супротивника, козаки, які ненавиділи І. Брюховецького, схопили його й приве­ли до Дорошенка. Останній почав докоряти, чому, мовляв, не хотів здати гетьманство. Вражений пе­ребігом подій, І. Брюховецький мовчав. Відразу по тому, можливо, не без згоди правобережного гетьма­на, козаки накинулися на Брюховецького і за мить забили його. Гетьманом возз’єднаної України козацька рада обрала П. Дорошенка.

Здавалося, заповітна мрія цього визначного державного діяча здійснилася. Розіслані ним підрозділи до середини липня звільнили все Лівобе­режжя. Практично всі стани й соціальні групи укра­їнського суспільства підтримували його програму. Однак, розвиток подій пішов іншим шляхом. Уряди Московії, Речі Посполитої й Криму рішуче виступили проти акту возз’єднання Української держави, а частина старшини, переслідую­чи егоїстичні цілі, спираючись на допомогу ззовні, розпочала боротьбу за владу. Держава знову розпалася на два гетьманства.

В результаті тривалих переговорів між Росією і Польщею 30 січня 1667 р. в Андрусові (неподалік Смоленська) був підписаний договір про перемир’я на 13,5 років. За ним Лівобережна Україна і Київ залишались у складі Російської держави, а Правобережжя – під владою Польщі. Запорожжям мали правити обидві держави разом, та насправді воно визнавало управління лише з боку Росії.

Андрусівський договір не приніс миру українській землі. На обох берегах Дніпра продовжувалися козацько-селянські повстання. Населення Лівобережжя найбільш було незадоволене намаганням російського уряду урізати політичну автономію України, а головне – втручанням російських воєвод у місцеві справи. Московському уряду довелося в 1669 та 1672 р. в договорах з гетьманами Д. Многогрішним (1669–1672) та І. Самойловичем (1672–1687) обумовити компетенцію російських воєвод лише як воєначальників російських загонів – без права втручатися у будь-які внутрішні українські справи. Російські гарнізони зобов’язані були утримувати себе за рахунок власних коштів, але незаконні постої, викрадання худоби, реквізиції продовольства й інші злочинні дії щодо українського населення не припинялися.

По двадцяти роках після Андрусова, 6 травня 1686 р., між Росією і Польщею був підписаний договір, названий «Трактатом про вічний мир». Він зафіксував остаточне визнання Річчю Посполитою приєднання Лівобережної України до Росії, зафіксував за нею також право на Київ із навколишніми землями та Запорожжя. Більша частина Правобережної України залишилась під владою Речі Посполитої.

Таким чином, за доби Руїни гучні перемоги часів Б. Хмельницького були зведені нанівець нездатністю українців об’єднатися для досягнення спільної мети. В результаті було втрачено багатообіцяючу можливість політичного самовизначення. Збе­регти вдалося лише незначну частину колишніх завоювань.

Білет 35. Опришки

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у XVI — 1-й половині XIX століттях.

Поширення

Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами. Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, глибоке співчуття і цілковита підтримка з боку селянства, яке постачало їм зброю і харчі, давали можливість опришкам вести успішну боротьбу проти гнобителів.

У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст., нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони.

В середині 16 ст. загони опришків діяли на Покутті (Коломийський повіт), Саноцькій і Перемишльській землях. В 2-й половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, Галицько-Угорське пограниччя, а також околиці Язлівця, Жидачева, район Кам'янця-Подільського. В той час відомими ватажками опришків були М.Гатала, брати Гриць та Іванча та інші.

Перша половина XVII ст.

В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки.

Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648—1654 рр. опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. — у Новотанці та липні — в Саноці. Очолювані В.Сімашкою, О.Шичиком та ін. ватажками, опришки діяли поблизу міст Яслинського, Дуклі. Брали участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С. Г. Височана.

В 1649—1654 рр. вдало виступили на Лемківщині під проводом Санька, А.Савки та ін. З ними підтримував зв'язки керівник повсталих польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки. здобули Гусятин і Сатанів.

У 1653 р. в Молдові разом з військом Тимоша Хмельницького діяли 2 тисячі опришків під проводом Харачка.

Друга половина XVII ст. та початок XVIII ст.

В 2-й половині XVII століття рух опришків очолювали на Покутті та Прикарпатті І.Винник (Печеник), Нестор, М.Скребета, брати Лунги, Бордюк та інші ватажки. На поч. 18 ст. боротьбу проти поміщиків розгорнули І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник, І.Панчишин та ін. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х рр. 18 ст. під проводом Олекси Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолювали В.Баюрак, І.Бойчук, П.Орфенюк.

Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. Рух опришків не припинився після загарбання феодальною Австрією Галичини (1772 р.) і Буковини (1774 р.). У 80-х рр. 18 ст. у Станіславській окрузі діяли загони під проводом Д.Богуславця, Я.Фенюка, М.Баби. На Покутті в кінці 18 ст. прославився ватажок П.Гуманюк (Сапрянчук). Протягом 1-ї половині 19 ст. в Галичині, на Закарпатті і Буковині діяло понад 50 загонів, ватажками яких були В.Фреюк, М.Бойчук (Клям), В.Якимюк, Д.Марусяк, Г.Мосорук, М.Штолюк, І.Вередюк, М.Циган, І.Волощук, А.Ревізорчук та ін.

Придушення

За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.

Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.