3. Обгрунтування кримінально – правової кваліфікації з використанням теоретичних орієнтирів.

3.1.Оскільки ми поділяємо підходи, сформульовані щодо кваліфікації відповідних кримінально-провових ситуацій, пов’язаних з бандитизмом, у НПК за редакцією проф. С.С. Яценка (4-е видання), теоретичними орієнтирами при вирішенні завдання є: щодо співвідношення бандитизму з іншими злочинами, які вчинюються при створенні та функціонуванні озброєної банди, – п. п. 3, 9 коментарю до ст.257 КК; щодо особливостей визначення стадій бандитизму – п. 4 коментарю до ст.257 КК.

3.2. При кваліфікації дій суб’єкта за ч.1 ст.14, ч.4 ст.187 КК має місце конкуренція особливо кваліфікованих ЮСЗ – в цьому разі у ФК зазначається той ЮСЗ, який передбачає найбільш обтяжуючу обставину, а в ЮФО вказуються всі обтяжуючі обставини.

3.3. Оскільки умисне вбивство працівника міліції у варіанті г) є одиничним злочином, його кваліфікація за правилами сукупності злочинів з теоретичної точки зору видається некоректною. Однак при вирішенні завдання пріоритет був відданий правозастосовчому орієнтиру (див. п. 2.6. рішення).

Завдання 4

Під час незаконного заволодіння транспортним засобом суб’єкт застосував насильство до потерпілого, спричинив йому (за варіантами):

а) умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння (УТТУ);

б) умисне тяжке тілесне ушкодження (УТТУ), що спричинило смерть потерпілому;

в) умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (УСТТУ) , що призвело до смерті потерпілого ( ставлення до смерті – необережне);

г) смерть потерпілого ( ставлення до смерті – прямий умисел), суб’єкт мав намір обернути транспортний засіб на свою користь;

r) смерть потерпілого ( ставлення до смерті – непрямий умисел), суб’єкт мав намір скористатися транспортним засобом, як тимчасовим засобом пересування, а потерпілий заважав йому це зробити, оскільки був його власником;

д) те ж, що і у варіанті r), але потерпілий був працівником міліції, який перешкоджав суб’єкту незаконно заволодіти транспортним засобом з корисливою метою, виконуючи свої службові обов’язки, і суб’єкт ці обставини усвідомлював.

Питання: 1. Яка має бути остаточна кваліфікація дій суб’єкта по кожному варіанту окремо ? 2. Які правозастосовчі та теоретичні орієнтири можна використати при вирішенні завдання ?

Рішення

1. Формула кваліфікації:

а) ч. 3 ст. 289 КК ( нас., небезп. для життя);

б) ч. 3 ст. 289 (нас., небезп. для життя); ч.2 ст.121 КК ( що спричинило смерть потерпілого);

в) ч. 3 ст. 289 (нас., небезп. для здоровя ); ч. 1 ст. 119 КК;

г) ч. 3 ст. 289 (нас., небезп. для життя); п. 6 ч. 2 ст. 115 КК;

r) ч.3 ст.289 (нас., небезп. для життя); п.6 ч.2 ст.115 КК;

д) ч. 3 ст. 289 (нас., небезп. для життя); п.п. 6, 8 ч. 2 ст. 115; ст. 348 КК.

2. Обгрунтування кримінально – правової кваліфікації з використанням правозастосовчих орієнтирів.

2.1. Щодо змісту ознаки насильства „ небезпечне для життя чи здоров’я” – див. п. 9 ППВСУ від 6 листопада 2009 року № 10 „ Про судову практику в справах про злочини проти власності” – за аналогією.

2. Щодо кваліфікації умисного ТТУ, що спричинило смерть потерпілого, у варіанті б) – див. абзац 3 пункту 11 цієї ж постанови за аналогією.

3. Щодо кваліфікації вбивства через необережність у варіанті в) – див. абзац 4 пункту 11 цієї ж постанови за аналогією.

4. Щодо кваліфікації умисного СТТУ у варіанті в) лише за ч.3 ст. 289 КК – див. абзац 1 пункту 11 цієї ж постанови за аналогією.

2.5. Щодо кваліфікації дій суб’єкта за сукупністю злочинів, передбачених ч.3 ст.289; п.6 ч.2 ст.115 КК, у варіантах г) – д) – див. абзац 3 пункту 10 ППВСУ від 7 лютого 2003 року № 2 „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”.

2.6. Щодо кваліфікації умисного вбивства „спеціального потерпілого” у варіанті д) за сукупністю злочинів, передбачених загальною і спеціальною нормами, – див. абзац 5 пункту 12 ППВСУ від 7 лютого 2003 року № 2 „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи”.

2.7. Щодо можливості кваліфікації умисного вбивства у варіанті д) за п.п. 6, 8 ч.2 ст.115 КК – див.п.19 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2.