Погляди

• «…Гласність потрібна ще в іншому, в тому, щоб питання, які виникають у партії, погляди, що є в партії, не були б у тайниках партійного життя, а вирощувалися б при денному світлі. Тільки на сонці, поза стінами, можуть вирости могутні рослини. А тим часом щодо цього у нас є великий недолік. Я не пам'ятаю питань, крім Бреста, що були б поставлені на партійне обговорення. У нас цілі величезні питання пройшли, а партія обговорювала їх лише після того, як вони були вже розв'язані»(М. Скрипник у виступі на засіданні організаційної секції VIII з'їзду РКП(б) 20 березня 1919 року).

Український правопис[1] постанова народного комісара освіти усрр

 від 5-го вересня 1933 p. Про „Український правопис"

„Український правопис", затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників та селян, на штучний відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі з М. Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в літературному оформленні правопису.

6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А. Хвилі для перевірки роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила, відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови, спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну культуру.

Текст „Українського правопису" в редакції правописної комісії тов. Хвилі — затверджую.

Народний комісар освіти УСРР В. Затонський

4

До видання нового українського правопису

На мовній ділянці українські націоналісти провели шкідницьку роботу. Але навіть після процесу СВУ — старе керівництво НКО на чолі з М. Скрипником не зробило належних висновків щодо мовної ділянки, не провело боротьби з націоналізмом і не приділяло тої уваги роботі на мовному фронті, якої вимагав ця важлива галузь будівництва української радянської культури.

В наслідок цього класовий ворог до останнього часу шкодив на всіх ділянках мовознавства: в складанні словників, в граматиці, правописі. НКО боротьби проти цього не вів, а М. Скрипник в питаннях мови розвивав націоналістичні теорії "мішаної говірки", боровся проти введення в українську наукову термінологію інтернаціональних термінів, відривав літературну українську мову від мови, якою говорять багатомільйонні українські працюючі маси.

Правопис, ухвалений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, скеровував розвиток української мови на польську, чеську буржуазну культуру. Це ставило бар'єр між українською та російською мовою, гальмувало вивчення грамоти широкими трудящими масами.

Граматичні правила, що їх прищеплювали націоналісти, засмічували українську мову націоналістичними елементами. Націоналісти забороняли вживати в літературній мові ті форми, що зайшли в мову за революційної доби.

В галузі словниковій шкідники відкидали революційну термінологію. Інтернаціональну лексику, відкидали лексику, властиву широким масам трудящих, зокрема ті терміни, що є спільні мовам народів Союзу Радянських Республік.

Все це було скеровано на відрив української літературної мови від потреб пролетаріату в його класовій боротьбі, на відрив української літературної мови від мови 5 українських трудящих мас. Націоналісти намагалися українську мову протиставляти іншим мовам братніх народів нашого Союзу, особливо мові російській.

Комісія створена при НКО переглянула "Український правопис", очистила його від націоналістичних перекручень, що ставили перешкоди оволодінню грамотністю широкими масами і спрямовували українську мову на відрив від мови російської. Правопис перероблено і наново відредаговано.

Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що орієнтували українську мову на польську та чеську буржуазні культури, перекручували сучасну українську мову, ставили бар'єр між українською та російською мовами. В зв'язку з цим — а) ліквідовано націоналістичні правила щодо правопису іншомовних слів; б) викинуто з правопису форми, що засмічували сучасну українську мову архаїзмами, непотрібними паралелізмами, провінціалізмами; в) змінено правило про вживання роду в іншомовних словах; г) ліквідовано націоналістичне правило нормування географічних назв; д) змінено ілюстративний матеріал, що мав націоналістично-куркульський характер; е) внесено зміни в граматичну термінологію.

Викинуто встановлені націоналістами мертві консервативні норми, що перекручують сучасну українську мову, живу мову практики трудящих мас України. Правила в граматиці унормовано відповідно до тих форм, що є в сучасній українській мові.

Голова правописної комісії А. Хвиля.

 Відтворення картини підготовки вчителя до виховної роботи в школі у ХХ ст. не буде

повним без обґрунтування впливу на цей процес постаті М. Скрипника – теоретика і

практика національно-державницького будівництва України, державного і громадського

діяча, який з 1927 року очолив Народний комісаріат освіти. На цій посаді він сприяв

українізації освітньої справи в Україні. Найбільші успіхи в українізації суспільства у 30-і

роки пов’язані саме з його іменем

Сутність процесу українізації освіти М. Скрипником трактувалася ширше, ніж його

попередниками. Він це розумів не лише як просте уведення української мови в різноманітні

навчальні заклади, запровадження українознавчих предметів, забезпечення підручниками,

розгортання краєзнавчої роботи. Українізацію він розумів, насамперед, як народження

нової культури шляхом відродження старих традицій, відродження національного театру,

популяризація української музики, української книги, розвиток національного

образотворчого мистецтва тощо. Усім цим питанням М. Скрипник приділяв чимало уваги

на сторінках своїх книг, і, хоч, він не мав вищої освіти, проте вражав своїми

енциклопедичними знаннями, з під його пера вийшло 800 наукових праць *18+.

Зауважимо також, що оцінка спадщини М. Скрипника не була однозначно оцінена в

той період і її тлумачення сьогодні теж є суперечливим. Він був прихильником

марксистсько-ленінської теорії, проте намагався максимально поєднати ленінські декларації

щодо національного питання, що практично привело до нерозв’язаних суперечностей.

   Ян Петрович Ряппо народився 30 березня (11 квітня) 1880 р. у Вероському повіті (тепер Вируський район) Естонії в селянській родині. Юнаком переїхав до Санкт-Петербурга, де з 1899 до 1904 рр. працював на заводі Вестінгауза, і саме там він долучився до роботи соціалістичних гуртків і почав брати активну участь у революційному робітничому русі.

Вищу освіту Я. П. Ряппо здобував на історико-філологічному факультеті та факультеті східних мов Петербурзького університету (1904 –1909). Навчання поєднував із політичною діяльністю, був учасником революційних подій 1905 –1907 рр. Після завершення навчання вчителював спочатку на батьківщині, а потім повернувся до Петербурга, де також займався педагогічною діяльністю. Наступні подібні зрушення в суспільстві (обидві революції 1917 р.) також не оминули його. Чітко визначившись із своїми політичними поглядами ще в юнацькі роки, Ян Петрович продовжував дотримуватися їх і надалі.

У 1917 р. Я. П. Ряппо переїхав до України і став одним із організаторів радянської влади на її півдні, зокрема, у Миколаєві та Одесі. Одночасно з цим очолював відділи освіти: 1919 р. – у Миколаєві, 1920 р. – в Одесі. Деякий час працював в органах радянської влади у Києві. В 1920 р. в Одесі вступив до лав комуністичної партії. В січні 1921 р. перебрався до Харкова, де повернувся до освітянської праці, досвіду якої набув ще по закінченні університету: спочатку в себе на батьківщині, а згодом – у Петербурзі та Одесі.

З 1921 р. у Харкові, тодішній столиці України, Ян Петрович обіймає посаду заступника народного комісара освіти. Доволі-таки тривалий час перебування його на цій посаді (1921 – 1928) в історії української освіти позначився активним її будівництвом на радянських засадах. Причому саме в цей період українській освітній системі були притаманні специфічні особливості, що відрізняли її від російської освітньої системи.

На долю Я. Ряппо випала не лише теоретична розробка, обстоювання на всіх рівнях, а й практичне втілення українського варіанту освітьної системи. Якщо враховувати, що за цей час змінилося чотири наркоми, то стане зрозуміло, що основний тягар саме практичної організаторської діяльності лежав на його плечах. Він є співавтором або автором майже всіх значних документів українського Наркомосу. Як заступник наркома освіти України, голова Головпрофосу (Головного управління професійної освіти), Наукметодкому (Науково-методичного комітету при Наркомосі) та Упрнауки (Управління науковими установами в Україні) Ян Петрович мав безпосередній стосунок до створення нової системи освіти, до розроблення майже всіх значущих освітніх документів та до формування змісту й методів роботи нової радянської школи. Саме за його пропозицією із системи освіти було вилучено наукову вертикаль, а інститути й технікуми визнано рівноправними вищими навчальними закладами.

Втілювати в життя український варіант освітньої системи Я. П. Ряппо довелося спочатку з наркомом Г. Ф. Гриньком. Я. П. Ряппо був також переконаний у тому, що освітня система неодмінно має будуватися з обов'язковим урахуванням того політичного, економічного та соціального становища, яке склалося в Україні після воєнних дій у ході Громадянської війни на її території. Нова система освіти мала вирішувати проблему дитячої безпритульності, навчання і виховання дітей з матеріально незабезпечених сімей, розв'язувати питання забезпечення народного господарства кваліфікованою робочою силою. Саме тому схема освіти передбачала такі ступені:

• дошкільне соціальне виховання (дитячий садок, дитячий будинок, комуна, колонія) дітей віком від 4-х до 8-ми років;

• шкільне соціальне виховання (трудова семирічна школа, яка поділялася на два концентри: перший – чотирирічний – з 8-ми до 12-ти років,     другий – трирічний – з 12-ти до 15-ти років);

• професійна освіта: а) професійна дво- або трирічна школа з наступним однорічним практичним стажем для підготовки кваліфікованих робітників; б) технікум із трирічним курсом навчання для підготовки інструкторів; в) інститут із чотирирічним курсом для підготовки висококваліфікованого спеціаліста-практика;  г)академія з дворічним курсом для підготовки ученого в тій чи іншій галузі науки. Професійна освіта, що передбачала підготовку спеціалістів для окремих галузей діяльності, розподілялася відповідно на індустріальну, агрономічну, соціально-економічну, медичну, педагогічну та ін.

Тогочасна українська система освіти порівняно з російською мала значні відмінності, а саме: по-перше, вона зовсім вилучила зі своєї схеми університети, залишаючи, проте, в системі так звану наукову вертикаль, куди входили різні інститути та академії теоретичного знання; по-друге, єдина трудова школа в Україні була семирічною, а в Росії – дев'ятирічною; по-третє, технікуми в Україні були підготовчою школою до інституту, що належав до вищої школи, а в Росії вони були вищими школами.

Перша і Друга Всеукраїнські наради з питань освіти, що відбулися відповідно у березні та серпні 1920 р., затвердили нову українську систему освіти, що відповідала нагальним потребам часу. Основною метою системи було виховання підростаючого покоління в дусі комуністичних переконань та ідеалів, про що Я. П. Ряппо в одній із своїх доповідей висловився так: „Немає культурно-освітніх закладів, немає науки, немає мистецтва, що було б відокремлене від суспільства, від певного господарського й соціяльного ладу. Вони не можуть бути відмінними від цього суспільства, бо вони є відбитком, наслідком цього суспільства і через це – виявом інтересів даного суспільства, даного ладу, виразом політики певного суспільства, певного ладу” [1, с. 6]. Про зміни, які відбувалися в той час у шкільництві, він зазначав: „Коли перейти до питання оцінки якості нашої школи, ми не можемо заперечувати, що там іде значний процес, відповідний економічному й соціяльному прогресу в країні, що там відбувається певна трансформація як серед викладачів і серед учнів, так і в організаційних формах, в змісті і в методах роботи” [1, с. 13].

Зрозуміло, сьогодні не всі нововведення, до яких мав причетність Я. П. Ряппо, оцінюються як суто позитивні, проте можна впевнено стверджувати, що створена на початку 1920-х років українська система освіти була оптимально прагматичною, наближеною до потреб виробництва і реалій життя. Поєднання загальної і спеціальної (професійної) підготовки давало змогу молоді у віці 15 –17 років мати певну спеціальність, що було принципово важливим в умовах перехідного періоду та господарської розрухи того часу. Створення широкої мережі дитячих садків, денних, відкритих, цілодобових і навчальних дитячих будинків, дитячих містечок, трудових колоній і комун, навчальних закладів для дітей з вадами розвитку було спрямоване на вирішення проблеми соціального захисту підростаючого покоління.

У процесі становлення радянської школи, досвіду будівництва якої, звісно, не було, організаторам освіти доводилося в доволі складних умовах розробляти нову теорію і негайно впроваджувати її в практику, адже часу на експериментальні перевірки бракувало. Відмовляючись від форм і методів, а також змісту освіти дореволюційної школи, реформатори прагнули так організовувати навчання й виховання у новій радянській школі, щоб освіта була якомога ближче прилаштована до соціально-економічних і політичних проблем суспільства. Завдання перебудови змісту освіти з метою зближення школи із суспільним життям мала виконувати комплексна система викладу навчального матеріалу, за якої вся навчально-виховна робота концентрувалася навколо конкретних питань вивчення довкілля та діяльності людини. Такі програми увійшли в практику українських шкіл з 1924/25 навчального року. І хоча з часом (від початку 1930-х років) вони стали об'єктом нищівної критики та були відкинуті як помилковий епізод у загальному розвитку системи освіти, чимало їхніх положень (природовідповідність у навчанні, систематизація навчального матеріалу, інтеграція змісту шкільних навчальних дисциплін та ін.) зберегли актуальність до сьогодні.

Ян Петрович був активним прихильником ідеї комплексності. Він доклав чимало своїх сил та енергії для її розробки і впровадження в життя. Поряд із загальними приділяв увагу й конкретним питанням. Як відомо, відповідно до принципів побудови комплексних програм у школах були ліквідовані самостійні курси історії. В молодших і середніх класах вивчалися так звані комплексні теми («Місто», «Село», «Святкування 1 Травня» та ін.), що містили окремі знання з історії розглядуваних явищ. У старшихкласах замість історії, на потребу часу з'явилася інша навчальна дисципліна – суспільствознавство. Цей предмет містив елементи деяких історичних знань узагальненого та соціологічного характеру. З початку роботи шкіл за комплексними програмами серед педагогів-істориків розпочалися дискусії щодо ліквідації предметності, безсистемності повідомлення учням історичного матеріалу, співвідношення історичного й суспільствознавчого матеріалу в курсі суспільствознавства. Власне бачення проблем, пов'язаних із викладанням суспільствознавства, питань про його місце і роль у системі шкільного навчання Я. П. Ряппо оприлюднив у статтях „Суспільствознавство в наших школах (1926) та «Суспільствознавство в системі радянської освіти» (1926). Важливим питанням нової системи освіти Ян Петрович вважав питання про методи роботи, закликаючи вчителів «звільнитися від безнадійної загальної словесності» та «перевести навчання і виховання... на підготовку до певної праці” [1, с. 8].

У численних виступах на різних нарадах та у своїх статтях Ян Петрович неодноразово звертався до проблеми професійно-технічної освіти, наголошуючи на її важливому значенні в загальній системі освіти, висловлюючи чимало цінних і важливих думок стосовно ранньої професіоналізації молоді, він, проте, не зміг уникнути помилок і в цьому питанні. Зокрема, абсолютизував профшколу, не допускаючи, крім неї, ніякого іншого шляху для отримання середньої освіти: „Ніякої паралельної з профшколою загальноосвітньої школи в цьому віці (15 років) вже не повинно бути, так як не повинно бути в школі загальноосвітніх дисциплін і наук, не пов'язаних з певним виробничим процесом і як не повинно бути для підлітків і молоді навчання і самодостатньої загальної освіти, не пов'язаної з конкретною життєвою метою” [1, с. 6].

Невід'ємною частиною різнобічної діяльності Я. П. Ряппо було редагування ним педагогічного часопису «Шлях освіти» з 1922 по 1927 рр., на який покладалися завдання донесення до широких педагогічних мас ґрунтовної та всебічної інформації про концептуальні засади розвитку освітньої галузі. Як голова редакційної колегії журналу, Ян Петрович мав значний вплив на формування і спрямування цього періодичного видання, яке завдяки висвітлюваним у ньому темам набуло широкої популярності від самого початку свого заснування (1922). На перших порах журнал виходив під назвою «Путь просвещения» з уточненням у підзаголовку: «Педагогический журнал. Теория просвещения, методология, просветительная практика, быт». Пізніше (1923 –1926) назва часопису почала подаватися українською і російською мовами, так само як і вміщувані у ньому матеріали. І лише з 1927  р. видання стало українським.

Майже в кожному номері журналу Я. П. Ряппо вміщував свої статті, присвячені актуальним проблемам освіти, роз'ясненню освітньої політики більшовиків, а також узагальненню історичного досвіду педагогіки радянської доби. Перший номер журналу «Путь просвещения» починався зі статті Я. П. Ряппо «Две системи просвещения: Идеалистическая и материалистическая школа», у якій автор проводив порівняльний аналіз філософської спрямованості освіти різних епох.

Окрему групу журнальних статей Яна Петровича становлять розвідки, присвячені темі реформування системи освіти, встановленню її нових концептуальних засад («Проблема воспитания и образования в Советском государстве», 1922; «Профессиональная школа вместо общеобразовательной словесной школы», 1924).

У значній кількості своїх праць автор звертався до проблеми становлення професійної освіти в Україні («Школа рабочей молодежи и ее положение в системе просвещения», 1922; «Досягнення і задачі робітничих факультетів УРСР», 1923; «Об управлении высшей школой», 1924; «О факультетах профобра», 1924).

Цілком закономірним є звернення Яна Петровича в низці статей до теми наукової розробки шкільних планів, програм і підручників, організації наукових досліджень («Наука и научное исследование на Украине», 1924; «Основні моменти наукової праці на Україні в минулому році», 1925; «Чергові завдання науково-методологічної роботи», 1926), адже як голова Наукметодкому та Упрнауки він мав до цього прямий стосунок.

З-поміж усіх праць Я. П. Ряппо на особливу увагу заслуговують його історико-педагогічні розвідки, створені на основі величезної кількості фактологічного матеріалу та досконалого знання подій, свідком і учасником яких автору довелося бути. Характерною їх рисою є – зверненість до освіти і школи радянського часу. Це такі статті, як «Освіта на Україні за роки революції » (1922), «Жовтень та освіта» (1927), а також збірка статей і доповідей «Реформа высшей школы на Украине в годы революции: 1920 –1924» (1925).

Аналилізуючи процес розвитку радянської системи освіти в статті «Жовтень та освіта», Ян Петрович визначив мету й завдання в галузі культурно-освітнього будівництва та розглянув етапи розвитку нової системи освіти і зосередив увагу читачів на особливостях кожного з них.

Книжка Я. П. Ряппо «Народна освіта на Україні за 10 років революції» стала найзначнішою працею з історії освіти в Україні серед тих, що вийшли до десятиріччя Жовтневої революції (1927). Зміст її виходив за межі теми, бо йшлося тут не лише про народну освіту, а й про розвиток науки, мистецтва, літератури, преси, політосвіти та ін. Автор зібрав і проаналізував доволі великий масив документального і статистичного матеріалу, який завжди визначатиме інтерес дослідників до цієї праці.

Окремої уваги заслуговує внесок Я. П. Ряппо у створення Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП) – нині Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук України. На першій виїзній сесії в м. Києві 25 січня 1926 р. Державний науково-методологічний комітет Наркомосу, який очолював Ян Петрович, разом із пленумом Управління науки розглянув питання про організацію цього наукового закладу як єдиного науково-педагогічного центру, що на науковій основі мав вирішувати тогочасні педагогічні проблеми. Вже 2 квітня 1926 р. Держнаукметодком ухвалив постанову про створення УНДІПу. Проте, роль Я. П. Ряппо в налагодженні роботи інституту не обмежилась періодом становлення. Після організаційного оформлення УНДІПу Ян Петрович очолив у ньому секцію системи освіти, долучивши таким чином свій багатий педагогічний досвід до вирішення проблем української педагогічної науки.

Цікаво, що Я. Ряппо, будучи за походженням естонцем, вважав Україну другою батьківщиною і всіляко сприяв розвиткові її культури, збереженню народних традицій, відстоював право України, навіть перебуваючи в складі унітарно-тоталітарної держави, мати власну систему народної освіти. Коли наприкінці 1920-х років постало питання про уніфікацію освітніх систем радянських республік і дискутувалась проблема який же варіант – російський чи український – взяти за основу, він виступав активним прибічником "свого" (тобто українського) варіанту, намагавшись довести його доцільність та перспективність. [3, с. 264]

У 1928 р. Я. П. Ряппо тимчасово залишив роботу в освітній галузі, проте продовжив свою діяльність на високих державних посадах: у 1928 –1938 рр. працював наркомом легкої промисловості, потім – заступником голови Вищої ради народного господарства УРСР. До освітянської галузі повернувся під час війни: спочатку працював у Наркоматі освіти Башкирії, пізніше очолив московську філію українського педагогічного видавництва «Радянська школа», організовував видання підручників для шкіл України. Після звільнення від окупації м. Києва і відновлення роботи владних структур, він переїхав до української столиці на початку 1944 р. Керував науково-методичним кабінетом Міністерства освіти УРСР і вже у 1948 р. вийшов на пенсію і до кінця життя вів літературну діяльність. Декілька останніх років життя Я. Ряппо жив і працював у м. Житомирі.

Помер Я. П. Ряппо 14 квітня 1958 р. на своїй історичній батьківщині у м. Таллінні. Похований поруч зі своєю дружиною Анфісою Йосипівною на Байковому кладовищі у м. Києві.

Його біографія та окремі аспекти діяльності знайшли відображення в публікаціях С. М. Філоненка та учасників Всеукраїнської науково-практичної конференції «Я. Ряппо й розвиток національної системи освіти України», що відбулася 1995 р. в м. Житомирі.

Характеризуючи діяльність та творчий доробок Я. П. Ряппо, варто відзначити, що він був, не лише творцем системи українського шкільництва, а й її першим істориком, який послідовно, у систематизованому вигляді висвітлив процес становлення українського шкільництва у 1920-ті роки. Його перу належить цілий ряд праць, присвячених становленню та розвиткові системи народної освіти.

Найзначнішими працями Я. П. Ряппо є такі: збірник статей і доповідей "Реформа высшей школы на Украине (1920–1924)", що вийшов у 1925 р.; збірник матеріалів, статей і доповідей "Система народної освіти на Україні" (1926); історико-педагогічні праці "Короткий нарис розвитку української системи народної освіти (1927)", "Народна освіта на Україні за десять років революції" (1928) і "Що дала Жовтнева революція в галузі освіти на Україні" (1928); статті "Две системы просвещения: Идеалистическая и материалистическая школа" (1922), "Проблема воспитания и образования в советском государстве" (1922), "Школьное строительство на селе" (1924), "Об управлении высшей школой" (1924), "Перспективи робфаків на Україні"(1925), "Суспільствознавство в наших школах" (1926), "Проблема технікумів в радянській освітній системі" (1928).