1.Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.

2.Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків полягає в тому, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності стосунків між людьми. Власне з політичної сфери виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох на виконання поточних і перспективних завдань. Засоби політики, політичної сфери дають змогу сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал суспільства для досягнення поставленої мети.

3. Політика відчуває на собі вплив економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж й вона діє на ці та інші сфери.Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші - визначали її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.

4. Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню. політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу; теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо; політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику; політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства; історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи; політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу; теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань. ФункціїПізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку. Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи. Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів. Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики. Політична соціологія - формування громадянської культури.

5.Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження. 1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:інституціональний методсоціологічний метод системний методпорівняльний метод структурно-порівняльний методантропологічний методпсихологічний метод біхевіоралістський метод нормативно-ціннісний метод 2. У другу групу входять філософські та загально-логічні методи, які використовуються не тільки в політології, але й в інших науках: діалектичний метод, який передбачає розгляд політичних явищ з урахуванням їхньої постійної зміни, взаємозв'язку частин, компонентів і внутрішнього протиріччя; метод сходження від абстрактного до конкретного; аналіз і синтез; індукція і дедукція; узагальнення. 3. Поряд з теоретичними в політології застосовуються численні емпіричні методи збору і аналізу інформації, запозичені з природничих наук, кібернетики і соціології. До них відносять: опитування спостереження статистичні методи математичні методи метод моделювання

6. У політології використовуються всі методи, які існують в суспільних науках. Досить поширеними є методи, використовувані юриспруденцією, соціологією, історичними науками, математичними і т.д. Часто використовуються логічні методи, такі, як аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання. З теоретичних методів застосовуються уявний експеримент, математична формалізація, аксіоматичний метод, метод переходу від абстрактного до конкретного, метод історичного аналізу та ін Широке поширення набули методи опитування, аналізу документів. У науці про міжнародні відносини використовується лабораторний експеримент. У його основу покладено моделювання певних політичних ситуацій, щоб визначити можливий сценарій перебігу подій. Методи, використовувані в політології, можна розділити на три групи: загальні, спільні чи загальнонаукові та приватні або частнонауч-ні.Подібно методам, категорії політології також можна розділити на три групи за ступенем спільності позначаються ними понять. 1. Загальні: влада, народ, політика, революція і т.п. Цими категоріями оперують всі науки про суспільство. 2. Приватні: демократія, тоталітаризм, комуністична партія, ліберальна партія, соціалістична революція і т.п. Ці та подібні категорії складають кістяк соціально-політичних теорій і дисциплін (соціологія, політекономія, теорія соціалізму, політологія). . " 3. Специфічні: політична поведінка, політична участь, популізм, бонапартизм, політичний лідер, політична еліта і ін Це особливі поняття, якими користується переважно політологія.

7 На думку Платона, ідеальну державу можна обґрунтувати, уподібнивши її до тіла або душі людини.

Трьом частинам душі людини - розумній, завзятій і бажаючій - повинні відповідати три стани: правителі, достоїнством яких є мудрість; воїни, яких від інших відрізняє хоробрість; виробники (ремісники, купці, землероби, актори), для яких характерно наситити свій шлунок і емоції.

Друга риса ідеальної держави - аристократичне правління, при якому правлять тільки розумні люди. Здатність засвоїти мудрість, яка передається нащадкам шляхом підбору батьків і довгого навчання „мистецтву політики", присутня філософам. Єдність держави може підірвати егоїзм окремих людей. Платон бачив вирішення цієї проблеми в обмеженні споживання тільки найнеобхіднішим і в скасуванні будь-якої власності та сім'ї для станів правителів, воїнів.

Держава залишається ідеальною доти, доки кожен стан займається своєю справою, в чому і виражається, на думку Платона, справедливість. Однак псування характеру правителів та підлеглих, необгрунтовані претензії інших станів (тих, хто не володіє мудрістю) на владу призводять до розкладу ідеальної держави і до поступової її заміни більш низькими державними формами. Ідеальна держава, реалізована у формі монархії (царської влади) або у формі аристократії (правління філософів), вироджується в тимократію (владу воїнів), потім в олігархію (владу небагатьох, яку Платон розуміє як плутократію -панування багатих).

8. З самого початку християнство несло в собі мрію принижених про рівність та соціальну справедливість. Проте, реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась первіснохристиянським пророкам. Церква активно втручалась в політику. Позитивне право ( те, що існує насправді) необхідне, щоб заважати людям робити зло та забезпечувати мир. Якщо позитивне право, яке увів суверен протирічить природному - воно незаконне і у цьому випадку Ф.Аквінський визнавав право народу на виступ проти монарха у тому випадку, коли влада виступає проти бога та моральних принципів, коли влада перевищує свою компетенцію, або коли правитель починає діяти несправедливо. Але остаточне рішення про долю влади, на думку Ф.Аквінського залежить від церкви. Так виглядає вчення Фоми про державу. Завдяки Християнству політична думка піднялась на новий рівень. Воно стверджувало, що людині від Бога даний індивідуальний спосіб існування та підкреслювало її цінність. Поряд з цим Християнство вчило людину не бачити в підлеглості ненависного тягаря, а сприймати владу тільки як тягар відповідальності.

9. За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвинутої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Англійська політична думка найвищого злету сягнула у творчості філософа і природознавця Томаса Гоббса (1588—1679) — автора знаменитого «Левіафану» й одного з головних фундаторів класичного лібералізму Джона Локка (1632—1704). На думку Гоббса, людина — не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина («людина людині вовк»). Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він — над законом. За Гоббсом, держава — це і є суспільство, а суспільство — і є держава, які підносяться над людиною.

10. Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на

походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних

відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та

суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств

навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі

тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві:

рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та

необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед

зовнішньою загрозою.

"Слово про закон і благодать"

Найдавнішою працею, що дійшла до нас у письмовому вигляді від часів

Київської Русі, є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона.

Він був наближеною до князя Ярослава Мудрого людиною, пресвітером княжої

церкви у Берестові, якого в 1051 р. обрано першим Київським митрополитом

руського походження. "Слово про закон і благодать" написане й виголошене

ним з нагоди закінчення будівництва собору св. Софії у Києві.

Вихідною проблемою "Слова" Іларіона є питання про співвідношення закону

та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом

автор розумів Старий Заповіт, а під істиною - Новий. Закон Іларіон

трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами

діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є

певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою.

Для закону неприйнятним є уявлення про вище благо, він дається Богом

людству на ранніх стадіях його розвитку. З часом закон змінюється

благодаттю, відповідно і рабство змінюється свободою. Водночас закон не

протистоїть істині, його дотримання є шляхом до осягнення благодаті, а

разом з нею - свободи.

11.Українська політична думка польсько-литовської і козацько-гетьманської доби.

В 1569 р. внаслідок заключення Люблінської унії було утворено федеративну державу Річ Посполиту. Тогочасні польські шляхетські кола вели систематичний наступ на українські землі-основною ціллю якого було обмеження прав української православної шляхти, приєднання мало і позитивний наслідок, Польща стала своєрідною ланкою, що сприяла проникненню на українські землі культурних впливів Західної Європи.

Одним з найвизначніших мислителів того періоду був Станіслав Оріховський (1513-1566), який здобув освіту в кращих інститутах Європи. Повернувшись на батьківщину написав ряд творів, а саме «Про целібат», «Відступництво Риму» та інші.

У своїх працях С.Оріховський розглядає коло проблем, пов’язаних з організацією державної влади. Головне завдання короля-захист вітчизни, тому він повинен більшу частину свого правління проводити не в столиці, а з військом на кордонах держави. Для того, щоб в країні було більше освічених людей одним з основних завдань короля є підтримка освіти і науки.

Праця Х.Філалета «Апокрисис» , що написана як відповідь на твір єзуїта Петра Скарги «Синод Брестський» і спрямована проти православ’я та на захист ідей унії 1596р., Х. Філалет обстоював ідею рівності людей незалежно від становища, яке вони займали в суспільстві та віросповідання.Обгрунтовуючи свої погляди, Х Філалет виходить з ідей суспільного договору і природного права та висував ідею щодо обмеження влади монарха законом.

Політична думка України у козацько-гетьманську добу

Політична думка того часу розвивалася у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія й її засновник П. Могила (1596-1648 рр.), який:

§ розвинув ідею верховенства православної церкви, яка протиставлялася польському королеві;

§ виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни;

§ був проти втручання держави у церковні справи;

§ в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Ф. Прокопович(1681 -1736 рр.) першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, опираючись на теорії природнього права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядкуватися державі. Абсолютний монарх, як верховний носій державної влади, ставився над усіма громадянськими законами, і усі його дії, спрямовані на загальну користь, справдовувалися. Носієм державної влади, за теорією освіченого абсолютизму Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар, "філософ на троні".

Визначною пам'яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким "Конституція прав і свобод Запорозького Війська" (1710). Це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені умови, на яких він перебирав владу.

Конституція опиралася на ідею розподілу влад, у ній передбачався незалежний військовий суд для вирішення конфліктів між Загальною Радою та гетьманом. У Конституції йшлося фактично про продовження традицій Запорізької Січі - козацької республіки, а тому цей важливий документ ставив усі стани українського народу під зверхність козацтва, яке уособлювало збройні сили, адміністративний устрій і виконавчу владу.

12.Політична думка в Україні в ХІХ ст. Розвиток революційно-демократичних ідей ХІХ - початку ХХ ст. Кирило-Мефодіївське товариство і громадівці.На початку XIX ст. українські землі були поділені в основному між двома континентальними імперіями - Австрійською імперією Габсбургів та Російською імперією Романових.Це період поширення в Україні західноєвропейської філософії і, зокрема, німецької. Теорії Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, ідеї романтиків стають популярними в Москві, Петербурзі, а також в Україні. Саме українці одні з перших принесли ідеї німецького ідеалізму та романтизму в російську імперію.Микола Костомаров (1817-1885) - автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою "Закон Божий" (Книги буття українського народу)".Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу - рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною.Тарас Шевченко (1814-1861) справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова, але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин і суспільного ладу в цілому.Політичний ідеал Т. Шевченка - це демократична республіка, де вирішальна роль мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі,мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи.Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом поширених у тогочасній Європі ліберальних і особливо соціалістичних ідей.Драгоманов не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Він вважав, що економічна діяльність задовольняє лише одну з потреб людини ("живлення"), тоді як існують не менш важливі потреби - розмноження, пізнання, розваги.Поняття "громада" є ключовим у поглядах М. Драгоманова. Головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу.За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться". Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

13.Політична думка в Україні в ХХ ст.Соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. Історичні події цієї епохи, насамперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї - про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал-демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. - М. Грушевський і В. Винниченко тяжіли до соціал-демократизму.Михайло Грушевський (1866-1934) - видатний український історик і політичний діяч, Голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній "Історії України-Руси", детально дослідив історію українського народу. Він відмовився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї. Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що вирішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів.Основними рисами федеративної республіки мали бути широке місцеве самоврядування і представницька демократія.Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що вибирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повноваження центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми загальних основ державного і суспільного ладу.соціалізму в радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав "колектократією". Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм - це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або колектократизація - організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів - приведе до соціалізму. Тому Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Республіки. У праці "Заповіт борцям за визволення" (1949) він писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення.Консерватизм. Наприкінці XIX-на початку XX ст. в українській політичній думці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українській політичній думці пов'язують почасти з творчістю М. Драгманова, а особливо - Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського.В. Липинський вважав, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від економічного розпаду та кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Липинського є слова: "Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути".Ідея монархії виступає консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьманом.Нація у В. Липинського виступає як політична спільність, що включає в себе усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. За безпеченню єдності нації слугує й територіальний патріотизм - усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціальне класової та етнічної належності, віросповідання.Націоналізм.М. Міхновський, Д. Донцов і М. Сціборський вважали, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше - неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців.Микола Міхновський розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою 1654 р. За цим документом Україна - самостійна держава з республіканським устроєм - вступила у договірні відносини з Московською монархією як "вільний з вільним" і "рівний з рівним". Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для порушення угоди і здобуття політичної самостійності. Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національне свідомої верстви - інтелігенції.М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту "Самостійна Україна" (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом - Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального.Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Він сформулював концепцію нового - інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя.У праці "Підстави нашої політики" Д. Донцов стверджував, що призначення України - бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї. Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викладена у його праці "Націоналізм". У ній він писав, шо починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій - інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування.Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республік.

14. Сутність і види влади.

Влада є складним за сутністю й багатоманітним за формами вияву явищем суспільного життя.Влада вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі.Основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї його сторони на іншу. Тому сторону з переважним впливом доцільно називати суб'єктом, а сторону, яка цього впливу зазнає, — об'єктом владного відношення. Суб'єктами влади можуть бути індивіди, соціальні групи, організації тощо. Очевидно, що влада не є властивістю не тільки об'єкта, а й суб'єкта. Вона виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб'єкта, так і без об'єкта.Економічна влада — це об'єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов'язання тощо. Використовувані офіційно, ці засоби мають відповідне правове закріплення.Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. Ця влада грунтується на вірі в релігійні догмати і здебільшого не має правового закріплення за винятком тих держав, де церква визнається офіційним політичним інститутом.Сімейна влада — побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім'ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім'ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.Примусова влада найбільш поширеною і спирається на загрозу застосування сили. Вона може бути як легітимною (від лат. lēgitimus – узгоджений з законом; законний; правомірний) так і нелегітимною. До першої слід відносити тільки таку владу, яка добровільно приймається більшістю підлеглих, без спонукання до послуху шляхом погроз, утиску тощо. Індивіди сприймають таку владу виправданою, хоч шляхи й підстави виправдування і мотивація підкорення авторитетові влади можуть бути різними. Саме таким критеріям відповідає державна влада, котра на підставі загальновизнаної правомірності (законності) може принагідно застосовувати силу. До другої можна віднести владу озброєного грабіжника, що примушує жертву віддати свій гаманець. Примусовість і в першому, і в другому випадку не означає, що люди завжди покірливі у напрямку тиску, насправді у них є можливість вибору: не підкоритись силі навіть з ризиком втрати свободи або й життя.

(15)Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер: існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей. До того ж влада тісно пов'язана з політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда проводити свою волю; вона є невід 'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властиві всеохопний характер, здатність проникати в усі види людської діяльності.

Влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус -коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.).Влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

(16).Політична влада як один з найважливіших виявів, характеризується реальною здатністю даного класу, групи, індивіда проводити свою волю, що виражена в політиці. На відміну від політичної влади, державна влада не обов’язково використовує примус для досягнення своїх цілей. Можуть бути використані ідеологічні, економічні та інші засоби впливу, однак лише державна влада володіє монополією на те, щоб примусити членів суспільства виконувати її задуми. Політична влада спирається на такі засоби, як примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який з них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність та угода. В сучасному цивілізованому світі влада використовують узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й незаконні: обіцянки, підкуп, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади. Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра або ступінь визнання суспільством законної влади може бути раціональною або нераціональною. Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності, то в сучасній політичній науці їх налічують сім: традиційний, хоризматичний, правничо-раціональний,раціонально-цільовий,соціально-евдемонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. В сучасних умовах в більшості країн традиції мають порівняно невелике значення для легітимності державної влади, але це не означає, що вони не використовуються для її зміцнення та створення уявлень про її законність, обгрунтованність. Традиційні способи легітимності державної влади пов’язані з особливою роллю релігії. В мусульманських та в деяких європейських країнах існує державна релігія. Проте, в європейських країнах існування та особливий статус державної церкви не обмежує свободи віросповідання, але державна церква отримує субсидії з державного бюджету. Голова держави, монарх, повинен відноситися до державної церкви. Така позиція монарха надає йому додаткової легітимності в уявленні віруючих, особливо приверженців державної релігії.

17.Політична система суспільства — складна, розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії і взаємовідносин між ними, в яких реалізується політичне життя, політична і державна влада. Політична система суспільства існує як цілісність, обмежена певними кордонами від навколишнього ЇЇ середовища (внутрішнього і міжнародного), екологічна, особиста та соціальна. Звичайно ж, політична система суспільства - сукупність взаємодіючих сфер: інституційної (політичні та соціальні інститути), нормативно-регулятивної (політичний режим, устрій суспільства, держави), інформацгйно-комуцікативної (політичні комунікації, зв'язки та ін.) і культурної.Структура політичної системи суспільства— сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Головний єднальний компонент системи — політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.Функції політичної системи суспільства — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:(1) вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства;(2) (2)організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави;(3)координація окремих елементів суспільства;(4)легітимація (діяльність спрямована на узаконення політичної системи);(5)політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність); (6) артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);(7)агрегування інтересів (узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення);(8)інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;(9)політична комунікація складових політичної системи.

18. Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:

Демократичні,тоталітарні,автократичні

Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американський політолог Алмонд Габріель. Він розрізняв шість типів:

— англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні еліти толерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін..

— континентально-європейська політична система характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20 — 30 роки XX сторіччя). Притаманна Німеччині, Італії, Франції другої пол. XX — поч. XXI сторіччя.

— доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.

— тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистськіх Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.

За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:

— відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем;

— закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.

(19). Украї́на — унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно Конституції він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

(20) Слова “держава”, “публічна влада”, “суверенітет” знають всі, але в чому полягає суть цих юридичних понять і які їх основні ознаки, відомо далеко не кожному. Нерідко поняття “держава” ототожнюється з поняттям “країна”, тобто виступає як політико-географічне утворення (Україна – держава, що займає певну частину суші). Автори багатьох публікацій, використовуючи термін “держава”, мають на увазі суспільство, наприклад, коли пишуть, що Великобританія – промислово-розвинена держава, а країни Тропічної Африки – економічно відсталі держави. Але у нашому випадку держава розглядається, перш за все, як організація політичної влади, яка існує в певній країні. Дати визначення держави, яке б відображало всі грані цього складного суспільного явища, практично не вдавалося нікому, хоча спроби робилися багатьма видатними філософами, політиками, юристами. Наприклад, Арістотель стверджував, що держава – це зосередження усіх розумових і моральних інтересів громадян. Цицерон розглядав державу як союз людей, об’єднаних загальною користю і справедливістю. Представники класової теорії стверджували, що держава – це диктатура панівного класу. Що ж таке держава? Держава – це універсальна політична форма організації суспільства, що характеризується суверенною владою, політичним і публічним характером, реалізацією своїх повноважень на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій, наданням своїм рішенням обов’язкової правової форми, встановленням податків з метою ефективного функціонування механізму влади та реалізацією загально соціальних повноважень. Держава характеризується рядом ознак, що, по-перше, відрізняють її від суспільної влади в додержавний період і, по-друге, підтверджують її роль як основного знаряддя здійснення політичної влади. Кожній державі притаманні: – територія – відокремлена кордонами частина земної кулі, на які поширюється суверенітет держави і в межах якої населення перетворюється у громадян; – публічний характер влади, що втілюється в державно-правових інститутах, відособлених від населення, має призначення здійснювати політичну владу та регулювати суспільні відносини; – суверенітет – політико-правова властивість державної влади, що виявляється в її верховенстві, незалежності, єдності; – механізм держави, тобто система органів та організацій, що створюються державою для реалізації її функцій і завдань; – загальнообов’язкові правила поведінки – правові норми, які розробляє, приймає та охороняє держава і які визначають сферу відносин, що охороняються державою, роблять державні рішення обов’язковими на рівні суспільства і визначають можливе покарання за порушення встановлених правил; – система податків – платежів обов’язкового характеру загальнодержавного чи місцевого значення, що встановлюються для утримання державного апарату, а також для виконання загальносоціальних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо. Перед будь-якою державою постають завдання, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Ці завдання держава виконує через здійснення функцій, які дуже тісно пов’язані із завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться лише до них. Аналіз функцій держави повинен відповідати на головні питання: що і як повинна робити держава на певному етапі свого розвитку; на чому повинні бути сконцентровані зусилля її органів і відомств? Чимало спеціалістів вважають, що функції держави – це, перш за все, певні напрями діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, мета і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання та цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. Держава виконує надзвичайно багато функцій, які аналізуються загальною теорією держави і окремими галузевими науками. Теорія держави і права аналізує лише основні функції держави, їх можна класифікувати таким чином: 1. За соціальним значенням державної діяльності: а) основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрями її діяльності. Це, наприклад, функції оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян; б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але сутність держави не розкривають. Так, у складі такої основної функції, як оборона країни, можна виділити низку допоміжних: зміцнення збройних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням та ін. 2. За сферами діяльності функції поділяються на: а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави та виражаються в її внутрішній політиці, а саме: регулювання економічних відносин, організація суспільної праці, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальний захист населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів; б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення зовнішньої політики держави. Це такі функції: оборона країни, підтримання міжнародного миру, економічного співробітництва. 3. Державні функції з точки зору тривалості їх здійснення у часі поділяються на: а) постійні функції, що здійснюються протягом усього часу існування держави. Це оборона країни, охорона правопорядку; б) тимчасові функції, що здійснюються протягом певного періоду існування держави. Можливий розподіл функцій держави за сферами суспільного життя, в яких вони здійснюються. Відповідно до цього функції поділяються на економічні, політичні, гуманітарні. 

21Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів паламенту;

22 Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральними) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які мають автономні утворення. До таких держав відносяться. України, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверенних прав, як правило, добровільно передали вищим центральним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимчасовий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систему Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єднались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної території, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тимчасовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких державних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державному примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприклад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Російська імперія.

(23)Політичний режим – це сукупність засобів і методів здійснення державної влади, які відображають її зміст та характер взаємовідносин особи і держави.

Характер політичного режиму визначається рядом ознак – способом формування органів влади, можливістю реалізації волевиявлення народу в здійсненні держаної влади, співвідношенням органів, що здійснюють законодавчі, виконавчі і судові повноваження, особливостями розподілу владних повноважень між центральними і місцевими органами, місцем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, правовим статусом особи тощо. Але основою характеру політичного режиму є система методів здійснення державної влади. А оскільки ці методи можуть бути демократичними і недемократичними, то відповідно політичний режим може бути демократичним чи недемократичним (антидемократичним). Однак це надто спрощений поділ режимів, і за докладнішого їх розгляду розрізняють такі їх види, як демократичний, авторитарний, тоталітарний, деспотичний і ліберальний. 1 визнання особи найвищою соціальною цінністю; 2 верховенство закону в усіх сферах суспільного життя; 3рівноправність; 4 багатоправність; 5офіційне визнання принципу підпорядкування меншості більшості та одночасним забезпеченням прав меншості і наявності механізмів запобігання свавіллю більшості; 6плюралізму в усіх сферах суспільного життя; 7наявність і гарантованість загальновизнаних прав і свобод; 8наявність і рівноправність різних форм власності; 9наявність офіційної і не забороненої опозиції державній владі тощо. Авторитарний режим, Тоталітарний режим, Деспотичний режим (тиранія), Ліберальний,

(24)Демократичний режим: Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі згрецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в

Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид

організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при

монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а

всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Ознаки деммократії: 1) визнанням народу вищим джерелом влади; 2) виборністю основних органів держави; 3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав; 4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.5) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави; (6) конституційне обмеження влади більшості над меншістю; (7) (7)повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження; (8) верховенство закону; (9) (9)поділ влади та ін. Демократія — політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними ірівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Авторитарний режим, Тоталітарний режим, Деспотичний режим (тиранія), Ліберальний,

25. Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, відповідно концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.

Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

26. Розвиток демократії безпосереднім чином пов'язаний із встановленням правової держави.

Головні принципи правової держави такі:

верховенство закону, його панування над усіма сферами життя;

правовий характер самих законів, тобто їх відповідність міжнародним правовим стандартам;

пріоритет прав і свобод особистості і її вільний розвиток; держава визнає за особистістю певну сферу свободи, куди втручання держави недопустимо. Загальновідома формула: "все, що не заборонено індивіду, йому дозволено", а для влади: "все, що не дозволено владі, їй заборонено";

взаємовідповідальність держави і особистості. У правовій державі відносини між ними будуються не тільки на правовій основі, але також просякнуті морально-естетичними обов'язками;

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки, що виключає монополію будь-якого органу на владу.

Сутність сучасної демократичної держави відповідає не тільки правова, але й соціальна форма, якщо сутнісним змістом правової держави є захист свобод людини від обмежень з боку держави, то соціальна держава, навпаки, передбачає активну політику з метою забезпечення права, яке можна визначити як право на достойне існування.

Соціальна держава - це держава, яка прагне до забезпечення кожному громадянину достойних умов існування, прав на соціальний захист, на участь в управлінні виробництвом. Перші ознаки соціальної держави стали проявлятися з кінця XIX ст. у формі діяльності уряду боротьби з бідністю і покращенню становища робітничого класу. Німеччина стала першою країною, де були прийняті соціальні закони, що передбачають страхування за старістю, хворобою, а також встановлюють пенсії за старістю. У США імпульсом для соціалізації держави стали соціальні перетворення В.Вільсона. Президент закликав відмовитися від підходу до держави тільки як до "нічного сторожа", завдання якої - охорона власності. На його думку, активна діяльність держави в соціально-економічній сфері може стати основою загального добробуту. Основні напрями соціальної політики американської держави були визначені "новим курсом" президента Ф.Рузвельта - програмою виходу з країни з глибокої економічної кризи 1929-1933 pp., названої "великою депресією".

Компетенція сучасної соціальної держави набагато ширша і поширюється на такі сфери, як освіта, охорона здоров'я, ринок праці, система соціального страхування від таких класичних ризиків, як хвороба, безробіття, вік тощо. В різних країнах прийняті програми, покликані гарантувати загальнодоступність і безкоштовність медичного обслуговування, основної загальної і середньої професійної освіти, допомога інвалідам, пенсіонерам та іншим соціально незахищеним групам, програми зі створення нових місць праці і розвитку системи перенавчання безробітних і з працевлаштування молоді. Подібним чином держава гарантує право своїх громадян на "достойне проживання", право на мінімальний стандарт благополуччя, а в ідеалі - приблизно однакові для всіх соціальних груп стартові можливості для реалізації життєвих завдань.

Внутрішню політику соціальної держави можна охарактеризувати як засіб ствердження соціального компромісу в суспільстві. У перерозподіленні допомоги від одних груп до інших (від працюючих до пенсіонерів та інвалідів, від високодохідних громадян до малозабезпечених тощо) реалізуються відносини солідарності. Іншою метою соціальної держави є пом'якшення соціальної нерівності і підтримка стабільного соціально-економічного становища громадян.

Ефективність соціальної держави відбувається залежно від факторів, серед яких виділяють:

високий рівень економічного розвитку країни, економічний ріст, що дозволяє забезпечити перерозподілення засобів на соціальні програми;

згода основних політичних сил про необхідний набір соціальних програм, що реалізуватимуться державою, досягнення подібного консенсусу дозволяє зберегти правонаступність соціальної політики у випадку приходу до влади інших політичних партій;

розвинуте відчуття відповідальності, законослухняності, суспільної солідарності.

Реалізація соціальних прав людини дозволяє характеризувати політику держави термінами соціальної справедливості, ці аспекти завжди знаходяться в центрі уваги політичних партій і рухів, є важливішою складовою частиною їх програм.

Соціал-демократичні і комуністичні партії наполягають на розширенні соціальних програм, у той час, як праві партії критикують соціальну державу, пов'язуючи з нею такі явища, як розростання бюрократичного апарату, ріст масового утриманства, підвищенні податків, що в підсумку негативно відбивається на приватній ініціативі і може стати гальмом економічного розвитку. Наприклад, неоконсерватори відстоюють тезу про адресну соціальну підтримку, що повинно скоротити кількість отримувачів соціальної допомоги.

Справді, в останні роки країни Заходу зіткнулися з деякими проблемами в реалізації державою своїх соціальних функцій. Серед причин можна виділити і спад економіки деяких країн, і необхідність збільшення інвестицій у виробництво для його технічного переозброєння, і тенденції до дебюрократизації управління. До цього слід додати демографічну ситуацію, що змінилася в більшості країн: збільшення частки людей похилого віку стосовно іншого населення. Забезпечення їх права на достойне існування вимагає збільшення соціальних витрат. У багатьох країнах ця проблема отримує нове вирішення: не тільки держава, але й структури громадянського

суспільства беруть на себе відповідальність за розподілення соціальної допомоги, створюючи недержавні форми соціального страхування і соціальної підтримки.

27. Громадянське суспільство — система інститутів поза межами державних та комерційних, яка забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; це сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, які формують базис реально функціонуючого суспільства у противагу і доповнення виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи).

Отже, громадянське суспільство — історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

До атрибутів громадянського суспільства науковці відносять наступне:

наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;

організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;

незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;

зорієнтована на громадські інтереси та публічну політичну діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.

Також треба зазначити, що громадянське суспільство характеризується виконанням наступних функцій:

самоорганізація громадського механізму для виконання суспільних справ;

противага владним структурам, головного заборола проти можливих спроб узурпації влади;

засіб соціалізації, що зменшує відчуженість індивідів та орієнтує їх на «суспільно корисні справи»;

сприятливе суспільне середовище для поширення громадянської політичної культури і через неї — для зміцнення демократичного ладу, надання процесові демократизації незворотного характеру.

28. Політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Партії виступають важливими виразниками інтересів соціальних класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій. Проте, у той час як групи тиску лише виражають певні інтереси, політичні партії відбирають, раціоналізують і впорядковують інтереси, як правило, різних груп, об’єднуючи їх в єдину систему. При цьому багато з цих вимог відкидаються залежно від їх відповідності партійній ідеології, що пояснюється двостороннім зв’язком політичної партії з її соціальною базою. Таким чином, політична партія є важливим фактором у визначенні, відборі, систематизації і вираженні суспільних інтересів у політиці.

Партії служать головним механізмом у комплектуванні та поповненні еліт, через який кандидати на політичні посади готуються і відбираються на всіх рівнях партійної піраміди та через який, зокрема, обирається національне (державне) політичне керівництво. Відбір кандидатів усередині партій часто є більш вирішальним етапом, ніж подальші всенародні чи регіональні вибори. Це є справедливим для усіх партійних систем, у тому числі й для однопартійних. А в системах пропорційного представництва з партійними списками, що переважають у континентальній Європі, позиції кандидатів у виборчому списку практично визначають їхні шанси на виборах. Якою б не була виборча система, попередній відбір кандидатів на ті чи інші державні посади часто здійснюється вузьким “електоратом” партійних діячів. Крім того, за допомогою партій відбувається політична соціалізація їхніх членів і прихильників, виховання та ідентифікація їх у певному політико-ідеологічному руслі. Часто передача цих соціальних цінностей та політичних уподобань здійснюється з покоління у покоління. Приміром, у Великобританії та США значна частина виборчих округів протягом більш ніж століття зберігає свою прихильність до кандидатів однієї й тієї ж політичної партії.

Політичні партії, несучи в собі певну систему ідейних цінностей по відношенню до здійснення політичної влади у суспільстві, виступають об’єктами емоційної прихильності (відданості) або протидії (ворожнечі). Справляючи, таким чином, значний вплив на громадську думку та поведінку громадян (виборців), партії відіграють роль своєрідного “лакмусового папірця” -- соціального індикатора і відповідно -- інтегруючого фактора для тих чи інших соціальних верств, спільнот і груп, які бачать у конкретній партії виразника своїх політичних потреб та інтересів, з якою вони пов’язують свої надії на вирішення певних суспільних завдань і розвиток країни, з якою, нарешті, вони ідентифікують себе у ставленні до різних проблем, що існують у суспільстві. Політичні партії є, як визначають соціологи, референтними групами для своїх прихильників. Досить часто виборець звично голосує за “свою” партію, не заглиблюючих у суть її програм або складу і якостей її кандидатів, просто тому, що психологічно він зорієнтований саме на цю конкретну партію, з якою він асоціює і свій політичний вибір. Партія стає “певним реальним явищем у пам’яті та емоціях електорату, незалежно від його думки і дій” Це підтверджується багатьма науковими дослідженнями виборчої поведінки, хоча очевидним сьогодні є також і зниження рівня ідентифікації виборців з політичними партіями у багатьох демократіях світу.

29.Однією з найбільш деталізованих є типологія партійних систем, запропонована італійсько-американським політологом Дж. Сарторі, який розрізняє сім типів партійних систем:

1.однопартійна;

2.з партією-гегемоном;

3.з домінуючою партією;

4.двопартійна;

5.поміркованого плюралізму;

6.поляризованого плюралізму;

7.атомізована.

30. 1) системи, в яких партії мають власне політичний характер, та системи з переважанням партій, що за своєю природою є псевдополітичними і являють собою побудовані на комунальних сімейственних чи земляцьких принципах клани, кліки, чисто ситуативні угрупування “ad hoc” тощо;

2) такі, що відіграють провідну роль у формуванні реальної політики держави і суспільства, та такі, що грають другорядну роль у політичний системі (через суто декоративність політичних партій або їх недостатню розвиненність);

3) системи з “вирізанням певного сегменту політичного спектру” (тобто з забороною партій певних ідеологічних напрямків) та ліберальні (у суто політичному, не економічному розумінні цього терміну) - без встановлення досить суворих ідеологічних критеріїв для надання офіційного дозволу на функціонування конкретних політичних партій;

4) однопартійні, двопартійні, багатопартійні;

5) революційні, реформаторсько-стабілізаційні, консервативні;

6) плюралістичні, обмежено плюралістичні та монолітичні;

7) націоналістичні та полікультурні;

8) релігійні та світські;

9) марксистські, “національного” (“арабського”, “африканського” тощо) соціалізму та несоціалістичні;

10) соціалістичні, капіталістичні, феодальні, рабовласницькі (можуть бути застосовані й інші критерії та теоретичні підходи для визначення “історичних типів” партійних систем, як і політичних систем в цілому, наприклад, можна розрізняти партійні системи доіндустріального, індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства).

31. До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

32.Сутність виборчої системи. Принципи виборчого права

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування). Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Ви́борча систе́ма — сукупність правил і законів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних представницьких,законодавчих, судових і виконавчих органів, вираження волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборівлегітимними.

Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.

Мажоритарна система (фр. majогіtе — більшість) — система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними. Мажоритарні системи можуть бути: а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу); б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії); в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ¾). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Пропорційна система (лат. proportіo — спів розмірність) — система визначення результатів виборів, при якій депутатські мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості поданих за них голосів виборців у багатомандатному окрузі. Тобто чим більший відсоток голосів отримала партія на виборах, тим більший відсоток депутатів вона буде мати у парламенті.

За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи: а) з жорстокими списками; б) з префенціями; в) з напівжорсткими списками. При застосуванні жорстоких списків виборець голосує за список партії в цілому. У виборчому бюлетні вказуються тільки назви партій, певна кількість перших кандидатів за партійним списком (Іспанія, Ізраїль, Україна). Система префенцій (лат. praeferre — перевага) надає можливість виборцю голосувати не лише за конкретну партію, а й робити помітку навпроти номеру того кандидата від цієї партії, якому він віддає свій голос (Фінляндія, Бельгія, Нідерланди). Система напівжорстких списків передбачає можливість голосування як за списком у цілому, так і визначати префенції, помітивши або вписавши прізвища одного чи кількох кандидатів (Швейцарія, Австрія, Італія).

Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.

Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним. Так обираються парламенти ФРН, Литви, Болгарії, Грузії, України. Але існують і інші: а) система з єдиним голосом (у багатомандатному окрузі виборець голосує лише за одного кандидата, а не за список); б) система з обмеженим голосуванням (виборці мають право обирати кількох кандидатів з одного бюлетеня, але їх має бути менше ніж кількість місць для заповнення (вибори в Україні до обласних рад); в) кумулятивна система (виборець має стільки голосів стільки мандатів у окрузі і він може їх поділили між усіма кандидатами, а може віддати всі свої голоси одному кандидату).

33. Типи виборчих систем

На сучасному світі існують два типи вибіркових мажоритарна і пропорційна. Кожна з цих систем має свої різновиди.

Мажоритарна вибіркова система веде свою назву від французького слова majorite (більшість), і вже само назва цього типа системи в значній мірі прояснює її єство переможцем і, відповідно — володарем відповідного виборного поста стає той з учасників передвиборної боротьби, який отримав більшість голосів виборців.

При пропорційній вибірковій системі основними суб'єктами вибіркового процесу є не окремі кандидати, а політичні партії, списки кандидатів яких і конкурують між собою в боротьбі за голоси виборців.

34. На сьогоднішній день в Україні діє пропорційна система з закритими партійними списками, яка, на думку автора, зруйнувала зміст представництва парламенту. Пояснюючи даний вислів слід закцентувати увагу на таких фактах:

По - перше сьогодні в українській Верховній Раді не представлені інтереси ні окремих соціальних прошарків населення, ні окремих територій. Їх місце в парламенті займають інтереси вузького кола людей – політичних партій, які прикриваючись авторитетом та популярністю лідера отримують місця в парламенті. Фактично цей недолік констатує грубе недотримання та спрощення ключових демократичних принципів.

По – друге формування закритих партійних списків відбувається в закритому режимі, що розриває взаємозв’язок виборців з кандидатами, що говорить про проходження до парламенту, за підтримки відомих політичних брендів, людей, які мають віддалене відношення до політичного процесу. Це ставить виборців у становище «виборів без вибору». Голосуючи за першу п’ ятірку виборчого списку, виборці не мають уявлення про майбутній депутатський склад фракції.

По – третє вищезгадана виборча система перетворює партії на «лідерські корпорації» з жорсткою партійною дисципліною. Такі партії мають мало спільного з західним розумінням суті і ролі партії в політичному процесі.

35. Громадська організація — як об'єднання громадян утворюються для спільної реалізації спільних інтересів (культурних, економічних, вікових, гендерних, регіональних, релігійних, професійних, соціальних тощо).

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані громадські організації користуються правом:

1) виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права;

2) представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

3) проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

4) ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші громадські організації, надавати допомогу в їх створенні;

5) створювати установи та організації;

6) одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

7) вносити пропозиції до органів влади і управління;

8) розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

9) засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей.

Громадські організації користуються іншими правами, передбаченими законами України.

Права фахових об’єднань регулюються окремим законами України.

Громадські організації відповідно до своїх завдань поділяються на:

- благодійні організації. Особливості правового регулювання діяльності благодійних організацій визначається окремим законом України;

- фахові об’єднання - є видом самоорганізації громадян і юридичних осіб, що створюється з метою реалізації суспільних інтересів і впровадження засад саморегулювання у визначеній статутом сфері, галузі чи секторі діяльності. Особливості правового регулювання діяльності фахових об’єднань визначається окремим законом України;

- інші громадські організації.

Діючі в Україні громадські організації

Культура розвитку та активності громадських організацій є різною в різних регіонах України. Так Львівська міська рада взаємодіє з понад 150 громадськими організаціями

36. Особливості сучасного розвитку громадського руху полягають у тому, щоб на основі історичного минулого українського народу й досягнень зарубіжної теорії та практики створити таку суспільну систему, яка б сприяла консолідації суспільства на вирішення проблем державотворення та запобіганню конфліктам між народом, владними структурами й різними гілками влади. Тільки за умови рівноправної відповідності впливів державного управління та громадських організацій на суспільно-політичні процеси держава стане правовою, соціальною, демократичною і буде створене реальне громадянське суспільство.

Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні і нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні).

Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з конкурентами за вплив на громадську думку.

Громадські рухи, залежно від того, який вид діяльності вони обирають або що ставлять за мету, поділяються на ті, які мають тривалий характер існування, і ті, які існують протягом короткого періоду. Як правило, після того, як певної цілі досягнуто, такі рухи зникають.

Зазвичай це відбувається у такий спосіб:

громадські рухи трансформуються у більш стійкі та складні форми організації;

громадські рухи розпадаються, не утворюючи ніяких соціальних організацій.

Більш стійкими формами об'єднань громадян є організації і політичні партії.

.37.Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства. Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне. Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність. Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями. За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяють формальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

(38) Сутність політичної культури Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв´язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск´є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.Існує багато визначень поняття “політична культура”, що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об´єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб´єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об´єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні полі­тичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб´єктів.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб´єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб´єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб´єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть пере­важати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.Деякі автори виділяють ще поняття “громадянська культура” як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб´єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб´єктів спря­мовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов´язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та по­ведінки соціальних суб´єктів.