10. Список використаних джерел:

1. Андреева Г.Н. Административное право Болгарии / Г.Н. Андреева.– Административное право зарубежных стран. – М., 1996. – 584 с..

2. Гюзелев В. История на България / В. Гюзелев, Д. Саздов, Л. Спасов, П. Павлов, И. Тютюнджиев, И. Палангурски. – София, 2000. – 385 с.

3. Дончев Д. Физическа и социално-економическа география на България / Д. Дончев, Х. Каракашев. – Велико-Тырново, 1999. – 285 с.

4. Игнатенко Г.В. Новая конституция Болгарии / Г.В. Игнатенко. – Правоведение, 1992.–- № 1. – С. 12 – 20.

5. Ильинский И.П. Основные тенденции конституционного развития стран Восточной Европы / И.П. Ильинский.– Государство и право, 1992. – № 6. – С. 23 – 31.

6. Иностранное конституционное право: Учебник под ред. Маклакова В.В.– М.: Юристъ , 1997.

7. Коларова Р. Скромное обаяние судей / Р. Коларова // Конституционное право: восточноевропейское обозрение.– 1993. – №2. – С. 18 – 23.

8. Конституционное право зарубежных стран. – М.: Норма : ИНФРА-М, 2000. – 857 с.

9. Конституция Республики Болгария. / Перев. Г.В. Игнатенко.– Правоведение, 1992. – № 1. – 483 с.

10. Конституция Республики Болгария // Правоведение. 1991. – N 6 . 1992. – С. 33 – 41..

11. Лаки К. Сводная таблица президентских полномочий в странах Восточной Европы // Конституционное право: восточноевропейское обозрение, 1993. – № 4. – 1994. 1– С. 21 – 32.

12. Лалков М. История на България в живота и делата на владетели и държавници / М. Лалков. – София, 2000. – 127 с.

13. Медушевский А.А. Кельзеновская модель конституционного правосудия и изменение конституций в странах Восточной Европы. Конституционное правосудие в посткоммунистических странах: Сб. докл. Отв. ред. Шаблинский И.Г. / А.А. Медушевский – М.: Центр конституционных исследований МОНФ, 1999. – 218 с.

14. Неновський Н. Конституційний Суд Болгарії / Н. Неновський, М. Жабинска.- Держава і право. – 1993. – №9.– С. 74-79.

15. Новые конституции стран Восточной Европы и Азии (1989-1992). – М., 1996. – 849 с.

16. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / М.М. Страхов.– К., 2003. – 583 с.

“Політична система Чорногорії”

План

1. Становлення та загальна характеристика Чорногорії

2. Президент

3. Законодавча влада

4. Виконавча влада

5. Судова влада

6. Органи місцевого самоврядування

7. Політичні партії Чорногорії

8. Список використаної літератури

1. Становлення та загальна характеристика Чорногорії

Згідно з ухваленою 4 лютого 2003 року Конституційною хартією державне співтовариство Сербії та Чорногорії ґрунтувалося на рівноправності обох держав-членів. Співтовариство будувалося на конфедеративних засадах. Сербія та Чорногорія, єдиний на той час суб’єкт міжнародного права, спільно керували зовнішньою політикою, обороною, зовнішньоекономічними зв’язками, захищали права людини і національних меншин. Громадяни Сербії та Чорногорії одночасно були громадянами співтовариства, мали однакові права в іншій республіці, за винятком виборчого. Представництво в міжнародних організаціях – ООН, ОБСЄ, Європейському Союзі, Раді Європи тощо – відбувалося на паритетній основі шляхом ротації.

Хартією передбачалося утворення однопалатного парламенту – Скупщини – Сербії і Чорногорії з 126 депутатів (91 – від Сербії, 35 – від Чорногорії), спочатку на дворічний термін шляхом делегування депутатів від республіканських скупщин, а згодом уже на чотирирічний – шляхом прямих виборів. Свої рішення парламент мав приймати простою більшістю від облікового складу за умови, що за них голосує така само більшість від кожної з республік. На чотирирічний термін Скупщина обирала також і президента співтовариства, причому поперемінно від кожної з двох республік. Необхідно підкреслити: глава парламенту та президент не могли бути представниками однієї республіки. Першим президентом став представник Чорногорії Свєтозар Марович. Головою парламенту – представник Сербії Драголюб Мічунович, котрого 2004 року замінив Зоран Шамі.

Президент мав право пропонувати Скупщині на затвердження кандидатури до складу найвищого органу виконавчої влади – Ради міністрів, главою якої він був. Крім президента, до складу уряду входили також міністр оборони, міністр закордонних справ та їхні заступники, міністр із зовнішньоекономічних зносин, міністр із внутрішньоекономічних питань, а також міністр з прав людини та національних меншин. Після закінчення дворічного терміну міністр оборони й міністр закордонних справ мінялися місцями зі своїми заступниками.

У кожній республіці обирали свої незалежні найвищі органи державної влади.

Шляхом прямих виборів на п’ять років із можливістю переобрання ще на один термін обирали президента кожної республіки. У Чорногорії за подібної до сербської процедури виборів і проблеми неявки виборців на вибори ще 2003 року зняли поріг, і на повторних виборах новим президентом було обрано Філіпа Вуяновича. Тепер уже колишній глава республіки Міло Джуканович своєю чергою обійняв пост прем’єр-міністра держави. Парламентські вибори в Чорногорії також проводилися за пропорційною системою.

Політичні партії Сербії та Чорногорії відповідно до Конституційної хартії реєструвалися лише на республіканському рівні.

Парламентські вибори в Сербії 2003 року спричинили абсолютно нову розстановку політичних сил. У Чорногорії провідними політичними партіями були правляча Демократична партія соціалістів (Міло Джуканович) і Соціалістична народна партія (Предраг Булатович), котра відкололася від неї 1998 року та стала головною опозиційною силою. Важливу політичну роль відігравали також Соціал-демократична партія (Ранко Крівокапич), Ліберальний союз (Весна Перович), Народна партія (Драган Шоч), Сербська народна партія (Андрія Мандич). Частина колишніх членів керівництва останньої на чолі з колишнім головою Божидаром Бойовичем наприкінці 2003-го утворила нову політичну силу – Демократичну сербську партію.

Внутрішньополітичний розвиток нового державного співтовариства впродовж найближчих трьох років після ухвалення Конституційної хартії, попри офіційний консенсус переважної частини політичної еліти, був чреватий загостренням боротьби між відцентровими й доцентровими силами, причому в обох республіках водночас.

Історичний парадокс: на певному етапі або в певних історичних ситуаціях у розвитку багатонаціональної держави нейтралістська політика разом із соціальним консерватизмом, спочатку видаючись рятівною, починає перешкоджати інтеграційним тенденціям в економіці і міжетнічних відносинах, сприяє не збереженню єдності держави, а її розвалу. А етноутворювальні, руйнівні, на перший погляд, тенденції, спираючись на послідовний демократизм, навпаки, об’єктивно можуть створити підґрунтя для збереження єдиної поліетнічної держави за умови певної трансформації її політичної системи та національно-державного устрою.

Однак, обидві сторони - Сербія та Чорногорія, не могли далі співіснувати в одній системі тому розділилися. Цьому передував травневий референдум 2006 року. На ньому Чорногорія з невеликою перевагою проголосувала за відокремлення від Сербії.

Конституційна хартія, ухвалена 2003 року, на думку політичних аналітиків, була на той період часу найприйнятнішим документом, що скріпив союз Сербії та Чорногорії, але водночас виявилася й детонатором його розпаду. І небезпечним з політичної точки зору стало положення про те, що через три роки республіки-члени мають право ініціювати зміну державного статусу, зокрема, вийти зі співтовариства після проведення референдуму.  

Отже, після проведення референдуму утворилося 2 окремі незалежні держави: Сербія та Чорногорія.

Чорногорія розташована в південно-західній частині Балканського півострова. Омивається Адріатичним морем, має сухопутні кордони з Хорватією на заході, Боснією і Герцеговиною - на північному заході, Сербією - на північному сході, частково визнаної Республікою Косово - на сході і Албанією південному сході.

До червня 2006 року була частиною конфедеративного Державного Союзу Сербії і Чорногорії, займаючи 13,5% його сукупної території. Повна незалежність Чорногорії проголошена 3 червня 2006. Площа - 14 тис. км² Континентальна берегова лінія Чорногорії має протяжність близько 300 км. Чорногорія має у своєму складі 14 морських островів, сукупна довжина берегової лінії яких складає 15,6 км.

З 31 січня 1946 по 27 квітня 1992 року - Соціалістична Республіка Чорногорія у складі СФРЮ.

Дійсна Конституція від 19 жовтня 2007 року. Столиця — Подгориця (Podgorica), місце розташування уряду та парламенту.

Форма правління – парламентська республіка. Форма державного устрою – унітарна держава.

Територія Чорногорії розділена на 21 громаду/общину названу за її центром. Національний склад населення станом на 2003 рік (всього 650 тис. мешканців): 43,16 % — чорногорці, 31,99 % — серби, 7,77 % — боснійці, 5,03 % — албанці, 3,97 % — мусульмани іншого етнічного походження, 1,1 % — хорвати. 74 % населення — православні, іслам сповідують - 17,74% населення, католицизм - 3,54%.

Грошова одиниця – євро з 2002 р.. Офіційна мова: чорногорська (по суті діалект сербської).

Державні символи Чорногорії. Чорногорія має герб, прапор і національний гімн. Герб Чорногорії - золотий двоголовий орел з левом на його грудях. Прапор Чорногорії червоного кольору, з гербом у центрі. Гімн "Ой svijetla majska Зоро" .

Участь в міжнародних організаціях. Чорногорія є членом наступних організацій: МАГАТЕ, МБРР, Міжнародний валютний фонд, ОБСЄ, ООН, ЮНЕСКО, СОТ (спостерігач). 2008 року подала заявку на членство в ЄС, а 1 травня 2010 році отримала статус асоційованого члена в ЄС. Також уряд дотримується курсу на зближення з НАТО.

Згідно Конституції Чорногорія є незалежною і суверенною державою, з республіканською формою уряду. Чорногорія є демократичною країною, в якій дотримуються принципів справедливості та верховенства права. Носієм суверенітету є громадяни Чорногорії. Громадяни здійснюють владу безпосередньо і через вільно обраних представників. У Чорногорії діє принцип поділу влади на законодавчу виконавчу та судову, що дозволяє розвиватися державі згідно демократичних принципів. Однак у Конституції зазначено, що влада повинна бути обмежена Конституцією і законом. Демократичний та громадський контроль забезпечує армія та служби безпеки. Конституція забороняє в Чорногорії смертну кару, це одне з основних умов для інтеграції Республіки в світове співтовариство.