2.Класифікація особистих немайнових прав

Особисті немайнові права в загальному вигляді мають такі ознаки:

а) дані права належать кожній фізичній особі. Це означає, що вони належать всі кожному незалежно від обсягу його правок та дієздатності. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони цих прав. Однак, як показує аналіз норм Цивільного кодексу України, які врегулюють конкретні види особистих немайнових прав, то далеко не всі права можна визначити такими, що належать усім та кожному. Так, наприклад право на опіку та піклування будучи особистим немайновим правом належить виключно малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам які обмежені в дієздатності (ст.292 ЦКУ);

б) дані права належать фізичній особі від народження або за законом. Це означає, що підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений у законі. Безумовно, переважна більшість особистих немайнових права виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров’я, свободу та особисту недоторканість тощо. При цьому, враховуючи що згідно ст.270 ЦК перелік особистих немайнових прав не є вичерпним то факт належності особі даних прав із моменту народження презюмується. Однак, окремі види особистих немайнових прав можуть виникати в осіб із іншого моменту, що передбачений у законі, наприклад право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття, а право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років тощо.

в) дані права не мають економічного змісту. Це означає, що стосовно особистих немайнових прав на відміну, наприклад, від майнових фактично неможливо визначити їх вартість у грошовому еквіваленті.

г) дані права тісно пов’язані з фізичною особою. Це означає, що вони не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від фізичної особи носія цих прав та передані іншим особам. Окрім того, на відміну від майнового права від якого особа згідно з ч.3 ст.12 ЦК може відмовитись, щодо особистого немайнового права така відмова не припустима, тобто особа може не реалізовувати особисте немайнове право, але відмовитись від нього вона не має права. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав з боку інших осіб. Здебільшого це стосується органів державної влади та місцевого самоврядування, які здійснюючи публічну владу найбільш часто можуть втручатися у сферу особистих немайнових прав людини.

д) дане право належить особі довічно. Це означає, що воно належить фізичній особі з моменту народження, або іншого моменту, що прямо передбачено законом, і аж до моменту смерті.

Потрібно також відмітити, що для того, щоб визначити певне право як особисте немайнове, необхідно сукупність усіх зазначених ознак. Наявність лише однієї з названих ознак ще не свідчить про те, що це право має природу особистого немайнового. Так, наприклад, аліментні права також наділені тісним зв’язком з особою-носієм, виникають на підставі передбаченій законом, однак відсутність інших загальнообов’язкових ознак не дає підстав зарахувати їх до особистих немайнових прав.

У Конституцію У країни включено такі особисті немайнові права:

• право на життя (ст.27 КУ),

• право на охорону здоров’я (ст. 49 КУ),

• право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50 КУ),

• право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29 КУ),

• право на повагу до гідності та честі (ст. 28 КУ),

• право на таємницю листування та іншої кореспонденції (ст. 31 КУ), право на недоторканість житла (ст. 30 КУ),

• право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування (ст. 33 КУ),

• право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 КУ).

Однак даний перелік не є вичерпним, тому він може бути доповнений як самою Конституцією України, та і ЦК та іншими законами, оскільки передбачити повний перелік даних прав у законах уявляється нереальним, і тому законодавець встановлює можливість розширювального тлумачення особистих немайнових прав, навіть незалежно від того, чи закріплені вони в законі чи ні. При цьому за основу повинно братись те, чи відповідає дане особисте немайнове право вимогам, які висуваються до даного виду цивільних прав, що передбачено у ст. 269 ЦКУ.

Таким чином, законодавець фактично відмовляється від теорії “дарованих” прав, які надані особі доброю волею держави чи законодавця, і визначає їхній природний характер.

Певною проблемою є також із визначенням і правової природи цих прав. Інколи висловлюється думка про те, що оскільки особисті немайнові права передбачені Конституцією України, то вони мають конституційно-правову природу. Однак Конституція України закріплює тільки загальні засади правового регулювання суспільних відносин, а вже більш детальний розвиток вони дістають у галузевому законодавстві, зокрема в цивільному. Саме тому природа даних прав повинна визначатися з урахуванням того законодавства, яким безпосередньо регулюються та охороняються відповідні суспільні відносини. Адже ніхто не буде заперечувати цивільно-правову природу права власності, тільки внаслідок того, що загальні засади права власності передбачені в ст. 41 Конституції України.

Для зручної правозастосування зазначені особисті немайнові права класифікують залежно від їх цільового призначення на:

• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (глава 21 ЦК);

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 22 ЦК) (додаток 1)

Зміст будь-якого суб'єктивного права складає сукупність його повноважень. До повноважень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав законодавець зараховує можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Однак з огляду на те, що загальні повноваження, які складають зміст будь-якого суб’єктивного права, можуть бути згруповані за трьома напрямками:

• повноваження на власні дії, тобто можливість здійснювати носію даного права певні передбачені законом активні діяння, що спрямовані на реалізацію свого права;

• повноваження вимагати певних дій з боку інших осіб, тобто можливість задля реалізації свого права вимагати певної поведінки від інших осіб;

• повноваження вимагати захисту свого порушеного права, тобто можливість застосовувати передбачені законом засоби впливу на особу, яка порушила, створила загрозу порушення, оспорює чи не визнає відповідне право, слід зауважити, що стосовно особистих немайнових прав законодавець не виділяє конкретних загальних активних повноважень.

З огляду на неоднорідність даної категорії прав неможливо сформулювати повноваження, які мали універсальний характер для всіх без винятку особистих немайнових прав. І тому законодавець обмежився лише загальною вказівкою більш детально конкретизуючи її щодо кожного конкретного права окремо.

Однак серед науковців немає єдиної точки зору щодо однаковості критерію класифікації особистих немайнових прав.

Відповідно до глави 22 ЦК України, до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують соціальне буття людини слід відносити: право на ім’я; право на честь, гідність та ділову репутацію; право на індивідуальність; право на зображення та голос; право на особисте життя; право на особисті папери та таємницю кореспонденції; право на інформацію; право на свободу творчості; право на вибір роду занять; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на пересування; право на свободу об’єднань; право на мирні зібрання.

Ім’я є найдавнішим юридичним способом індивідуалізації фізичної особи. Воно складається, як правило, з імені, прізвища та по батькові.

Аналізуючи право на ім’я (статті 294 – 296 ЦК України), слід зауважити, що воно містить у собі:

– право на володіння, користування та розпорядження іменем, яке забезпечує особі можливість бути носієм імені (володіння), використовувати (платне чи безоплатно) своє ім’я у всіх сферах суспільних відносин, рівно як і розголошувати своє ім’я, давати дозвіл розголошувати своє ім’я, чи заборонити розголошувати своє ім’я (користування), а також вирішувати фактичну долю свого імені, наприклад, передавати його дітям, змінювати його у випадку досягнення повноліття, одруження, розлучення тощо.

– право вимагати звертатись до особи по імені полягає в тому, що ніхто не має права на довільне спотворення в написанні чи вимові імені. Будь-яке спотворення є порушенням цього права. У випадку перекручення імені фізичної особи (наприклад, у засобах масової інформації, під час спілкування тощо) воно має бути виправлене. Якщо перекручення імені було здійснене у документі, такий документ підлягає заміні (ч. 3 ст. 294 ЦК України);

– право на псевдонім – це право використовувати для своєї індивідуалізації вигадане ім’я (псевдонім). Це право поширюється і на використання особою права на астронім (зазначення свого імені у вигляді набору друкованих знаків, наприклад “зірочок”);

– право вимагати зупинити незаконне використання свого імені, під яким слід розуміти заборону будь-якого порушення права на ім’я. Подібним до права на ім’я є право на присвоєння імені (статті 145 – 147 СК України). Сутність цього права полягає у наданні імені фізичній особі до того моменту, поки вона ще не в змозі реалізувати вказане право самостійно. Цим правом наділені батьки, усиновлювачі, опікуни, а в окремих випадках органи опіки та піклування чи суд. При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 294 ЦК України, вибір імені можливий з урахуванням національних традицій (наприклад, подвійне чи потрійне ім’я, відсутність по батькові тощо) .

Під поняттям “честь” слід розуміти зовнішню оцінку фізичної особи з боку суспільства чи соціальної групи, членом якої вона є. Гідністю є внутрішня самооцінка особою своїх якостей. Суміжним із даними поняттями є поняття “ділової репутації”, що містить усталену зовнішню оцінку фізичної чи юридичної особи у сфері підприємницьких відносин. Дані особисті немайнові блага мають бути недоторканними від будь-яких посягань ззовні.

Право на честь, гідність та ділову репутацію у ЦК України не передбачено. Замість цих прав передбачені “право на повагу до гідності та честі” (ст. 297 ЦК України), а також “право на недоторканність ділової репутації” (ст. 299 ЦК України). Проте певна обмеженість зазначених прав у позитивному аспекті, а також невизначеність поняття “повага” дає підстави говорити, що фізичні особи наділені більш розширеним особистим немайновим правом на честь, гідність та ділову репутацію, а саме:

– право на гідність – це особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значимості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті;

– право на честь – це особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею;

– право на ділову репутацію – це право фізичної та юридичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як підприємця та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею. При цьому слід зазначити, що у правовому суспільстві, де основним принципом є рівність прав усіх, потрібно захищати не лише ділову репутацію підприємців, а й репутацію усіх членів суспільства взагалі незалежно від сфери їх професійної діяльності.

Саме тому сьогодні назріла потреба законодавчої регламентації більш широкого права – права на репутацію, яким охоплювалось би право фізичної та юридичної особи на об’єктивну, повну та своєчасну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи чи окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки і користування нею.

Суміжним з даним правом є право на повагу до тіла померлої особи та місця її поховання, яким наділені члени сім'ї та родичі померлого. Сутність цього права полягає в обов’язку шанобливого ставлення до тіла померлої особи та місця її поховання, а також у забороні глуму над ними (ст. 298 ЦК України).

Під поняттям “індивідуальність” потрібно розуміти сукупність психічних властивостей, характерних рис і досвіду кожної особистості, що відрізняють її від інших індивідуумів.³

У зв’язку з цим, право на індивідуальність полягає в тому, що фізична особа має право на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України). Реалізація цього права не лише стверджуватиме у суспільстві повагу до особистості, але й забезпечить його динамічний розвиток. Однак дане право також має певні межі, до яких слід віднести встановлення спеціального порядку або заборону тієї чи іншої поведінки, яка хоч і забезпечує розвиток індивідуальності, проте заборонена законом або суперечить моральним засадам суспільства.

Близьким до права на індивідуальність є право на зображення та голос, яке не знайшло свого місця в ЦК України, однак наявність окремих цивільно-правових норм свідчить про те, що реалізація та охорона цього права здійснюється у межах цивільного права.

Під поняттям “зображення” слід розуміти зовнішність, фігуру, фізичні дані, одяг тощо, а також сукупність усіх цих елементів (стиль). Поняттям “голос” охоплюються не тільки певні звуки, що відтворюються у формі слів, мелодій тощо, але й мова як взаємозв’язок між цими звуками, з усіма своїми особливостями (тембр, заїкання, невимова окремих звуків, говір тощо). Право на зображення та голос полягає в можливості визначати, використовувати і розпоряджатися своїм зображенням, голосом та його записом. Однак дане право має відповідні обмеження, які зводяться до того, що представники окремих професій повинні дотримуватися певних вимог щодо свого зображення, наприклад, працівники міліції, судді, лікарі тощо. Кожна фізична особа має своє особисте життя, під яким слід розуміти її поведінку поза межами виконання будь-яких суспільних обов’язків. Така поведінка є різноманітною і тому право на особисте життя не визначає конкретні активні дії, які має право вчиняти носій даного права, а лише вказує на те, що фізична особа сама визначає своє особисте життя (ст. 301 ЦК України).

До змісту цього права включається також і передбачена законом можливість фізичної особи або ознайомлювати зі своїм особистим життям інших осіб, або зберігати своє особисте життя у таємниці. Однак це право також має певні обмеження, наприклад, коли обставини особистого життя є доказом у кримінальній справі.

Суміжним з правом на особисте життя є право на особисті папери (ст. 303 ЦК України). До особистих паперів фізичної особи належать документи, фотографії, щоденники, інші записи, особисті архівні матеріали тощо. Право на особисті папери містить як право власності на ці папери (що є майновим правом і полягає у можливості володіння, користування та розпорядження особистими паперами), так і право на їх недоторканність. Під поняттям “недоторканність особистих паперів” слід розуміти, що ознайомлення з особистими паперами, їх використання, зокрема шляхом опублікування, допускається лише за згодою фізичної особи (осіб), якої (яких) вони стосуються, а у випадку її (їх) смерті – за згодою її (їхніх) дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає – батьків, братів та сестер. Обмеженим це право може бути у випадку, коли будь-які особисті папери передані до фонду бібліотек або архівів з додержанням прав заінтересованих осіб. У цьому випадку фізична особа має право вільно ознайомлюватися і використовувати вказані особисті папери, зокрема шляхом опублікування (ст. 305 ЦК України).

Протиставленням до права на особисте життя є право на інформацію, оскільки вони захищають дві різні сфери інтересів – приватного та публічного. Інколи найбільш складним є саме встановлення тієї межі, де публічні інтереси починають порушувати інтереси приватні. Згідно із законом, інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Згідно зі ст. 302 ЦК України право на інформацію – це передбачена законом можливість збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію. Однак зазначені дії не стосуються інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною таємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи.

Фізична особа, відповідно до ст. 309 ЦК України, має право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, що полягає у можливості вільного вибору сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості. Досить важливою гарантією цього права є передбачена законодавцем заборона проводити цензуру процесу творчості та результатів творчої діяльності.

Подібним до права на свободу творчості є право на вибір роду занять (ст. 312 ЦК України), під яким слід розуміти передбачену законом можливість вільно на власний розсуд обирати та змінювати рід занять, виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Гарантією цього права є заборона до примушення виконання роботи.

Право на місце проживання фізичної особи є комплексним особистим немайновим правом фізичної особи, до якого належать:

– право мати місце проживання – це передбачена законом можливість утримувати на певному речовому праві житловий будинок, квартиру, інше приміщення, придатне для проживання у ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, де дана особа постійно, переважно або тимчасово проживала би (ч. 1 ст. 310 ЦК України);

– право на вільний вибір та зміну місця проживання, тобто передбачена законом можливість вільно обрати той населений пункт, де розташовувалося б місце проживання, а також змінювати його у разі необхідності (ч. 2 ст. 310 ЦК України). Однак це право може обмежуватись випадками, передбаченими законом.

Суміжним з даним правом є право на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України), під яким слід розуміти можливість фізичної особи дозволити проникнути до житла лише за її згодою або за вмотивованим рішенням суду. Це право може бути обмежене у невідкладних випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна, або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину.

До права на пересування, відповідно до ст. 313 ЦК України, слід відносити можливість фізичних осіб вільно пересуватися по території України (після 14 років), виїхати за її межі і безперешкодно повернутися в Україну (після 16 років), а також вільно визначати місце свого перебування, обирати способи і засоби пересування. До досягнення фізичними особами визначеного вище віку вони мають право пересуватися відповідно по території України чи за її межами лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів чи піклувальників та в їх супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Право на свободу об’єднання, відповідно до ст. 314 ЦК України, передбачає можливість фізичних осіб за власною ініціативою об’єднуватися у політичні партії та громадські організації. При цьому законом, статутами об’єднання громадян можуть бути встановлені вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або її членом. Фізичні особи, згідно зі ст. 315 ЦК України, мають право на мирні збори, куди належить передбачена законом можливість вільно збиратися на мирні збори, конференції, засідання, фестивалі тощо. Обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання може встановлюватися судом відповідно до закону.