10.3. Філософські погляди п. Д. Юркевича та о. О. Потебні

Памфіл Данилович Юркевич (1827–1874) був сином священика з Полтавщини, закінчив Київську Духовну Академію, працював там професором, викладаючи історію філософії, а коли в Росії після десятирічної перерви відновилося викладання в університетах філософії, отримав у 1861 р. запрошення на посаду професора Московського університету. Із творів Юркевича слід відзначити “Ідея”, “Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням Слова Божого”, “Розум по вченню Платона і досвід по вченню Канта”.

Відносно невеликий твір «Ідея» має принципове значення для розуміння загальнофілософської позиції Юркевича, його підходів до вирішення онтологічних і гносеологічних питань. Речі і явища, що складають дійсність, знаходяться у безперервному русі і розвитку. Та «об’єктивна сила», що визначає походження явищ і виступає як закон і умова їх розвитку, може бути названа ідеєю. Ідею тут можна уявити певним духовним планом дійсності, який у речах і через речі реалізується, стає дійсним. Ідея – «вічна сутність і форма будь-якої дійсності… Істинна сутність предмета пізнається не в сприйнятті предмета, а в ідеї предмета, а звідси виходить, що й сама вона ідеальна» [27].

У Юркевича ідея є ближчою до платонівського ніж до кантівського розуміння. Як ми пам’ятаємо, у Платона ідеї – прообрази земних речей, вони дійсно існують у Занебессі і не мають відношення до людини, а у Канта ідеї – апріорні форми розуму стосовно трансцендентних предметів, до яких безуспішно прагне теоретичний розум, вони – регулятиви процесу пізнання, і висуваються розумом, аби вгамувати прагнення розсудку вийти за межі досвіду.

Далі Юркевич торкається гносеологічних питань. Людина осягає дійсність через такі форми пізнання як уявлення, поняття і ідея. В уявленні ми маємо справу з суб’єктивним образом явища, тобто до певної міри наші сприйняття – це психічні явища до рівня свідомості. У понятті досягається рівень свідомості (мислення), і поняття визначається як «усвідомлення необхідного зв’язку і необхідного співвідношення елементів, які утворюють явище» [28]. Підіймаючись шляхом мислення на вищий від поняття щабель, людина переходить до ідеї. Ідея у гносеологічному аспекті означає міру осягнення нами тої ідеї, з якою ми мали справу в онтологічному аспекті, коли вона подавалась як підстава існування і розвитку речей і явищ. Ідея тут є пізнанням основи, закону і норми явища, коли «розум вважається дійсним, а дійсність розумною» [29].

Отже, вимальовуються два співвідносні виміри поняття «ідея»: онтологічний і гносеологічний. Слово «гносеологічний» тут вжито не зовсім адекватно, оскільки «об’єктивній ідеї» відповідає «духовна ідея», тобто осягнута людським духом «об’єктивна ідея». З точки зору Юркевича, кардинальні світоглядні питання, ще до того як вони усвідомляться, вирішуються у нашому дусі, зачатки світогляду є в душі кожної людини, оскільки «цей світ підкорюється духовному законодавству самосвідомості раніше і до того, ніж ми абстрактним мисленням намагаємось вказати в ньому присутність духовних або ідеальних зв’язків, – так що пояснення світу явищ з ідеї є просто продовженням тої роботи, яку здійснює дух безперервно протягом свого часового розвитку» [30]. Філософія є тою справою, що доводить наше світоглядне прагнення від неясних інтенцій до «розуміючого мислення», коли «ідеальний рух розуміючого мислення і реальний хід розуміємих речей співпадають один з одним» [31].

Юркевич є також найбільш виразним продовжувачем лінії української філософської думки у напрямку кордоцентризму. У роботі “Серце і його значення у духовному житті людини” виступає проти того, щоб розум вважати основою духовного життя людини. Центром духовного і душевного життя людини (і навіть фізіологічним органом) є серце. У серці започатковуються вольові наміри людини, пізнавальні дії душі, численні почування, тривоги й пристрасті. У серці зосереджується моральне життя людини. Ті теорії, які зводять сутність духовного й душевного життя людини до роботи головного мозку, є однобічними. Сутність душі не зводиться до мислення. «Мислення, - зауважує Юркевич, - не вичерпує всю повноту духовного людського життя, як і досконалість мислення ще не означає всіх досконалостей людського духу» [32]. Розвиваючи свою філософію серця, Юркевич прагнув подолати однобічність філософських учень, гармонізувати у людині знання і віру, розум і відчуття.

Велике філософське значення мала і творчість Олександра Опанасовича Потебні (1835–1891). Народився він у Полтавській губернії, у 1856 році закінчив Харківський університет і з 1860 р. викладав у ньому. З 1875 р. – професор цього університету. Його головний твір – “Из записок о русской грамматике”. Вперше у вітчизняній літературі Потебня поставив питання про необхідність дослідження історії мислення у зв’язку з розвитком мови, намагався встановити загальні семантичні принципи усвідомлення людиною головних категоріальних відносин дійсності. У Потебні відчувається тенденція розділення мови й мовлення, що пізніше чітко провів швейцарський лінгвіст Ф. Де Соссюр. Потебню можна вважати одним із засновників етно- і соціолінгвістики. До того ж він був переконаний, що мова формує мислення, і це дозволило йому у міфі, фольклорі, літературі побачити моделюючі системи, які походять від мови. Мова для нього – не ізольована система, вона пов’язана з усією культурою народу.