9.5. Філософія ф. В. Й. Шеллінга

9.5.1. Життя й творчість ф. В. Й. Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг народився у 1775 р. у місті Леонберг, недалеко від Штутгарта, в сім’ї церковного службовця. У десятирічному віці Вільгельма віддали в латинську школу, а вже через п’ять років він став студентом Тюбінгенського університету. З п’яти університетських років, Шеллінг два перших присвятив філософії, а три наступних – теології. У Тюбінгені він товаришував із Гегелем, який був на п’ять років старшим. У 1791 р. Шеллінг вперше прочитав кантівську «Критику чистого розуму» і перейнявся суттю критичної філософії. Ступінь магістра філософії здобув у 1792 р. Після закінчення університету і до 1798 р. він був домашнім вчителем. За цей час відбулася його еволюція від захоплення проблемами знання до проблем натурфілософії, яка супроводжувалась виходом ряду праць, що давали йому сподівання на академічну кар’єру. І коли Шеллінгу ще не виповнилось і 24 роки його запросили зайняти професорську кафедру в Ієнськім університеті.

Викладацька діяльність в Ієні продовжувалась чотири роки. Тут молодий професор викладав курси філософії природи та трансцендентального ідеалізму. Наступні три роки Шеллінг працює у Вюрцбурзі ординарним професором університету.

У 31 рік Шеллінг переїздить до Мюнхена. У творчому відношенні мюнхенський період відзначився переходом Шеллінга до філософії релігії, однак у Мюнхені він спочатку не мав академічних занять. Восени 1826 р. у Мюнхен був переведений один із найстаріших університетів Німеччини, куди був запрошений і Шеллінг. Вже на першій лекції, виступаючи перед баварською молоддю, він говорив, що в учбовому процесі повинен мати місце дух свободи, можна примусити людину навчатись, чому завгодно, але філософія є вільною любов’ю, їй не можна навчитися, не можна примусити людину до її засвоєння.

Восени 1841 р. Шеллінг переїхав на запрошення до Берлина, де викладав у Берлінському університеті курси філософії міфології та філософії одкровення. Через п’ять років, після скандалу з приводу публікації його курсу лекцій без відома автора, викладацька робота Шеллінга практично припинилася. Помер Шеллінг у Рагаці 20 серпня 1854 р.

9.5.2. Теорія знання й натурфілософія

Як Фіхте починав свою філософську діяльність, «відштовхуючись» від Канта, так само від нього самого, прагнучи подолати фіхтеанську однобічність, «відштовхнувся» Шеллінг. Його філософський розвиток у молоді роки просувався надзвичайно потужно. У 16 років він вивчає «Критику чистого розуму» Канта. Через три роки він уже – прибічник філософії Фіхте, а ще через 3–4 роки переходить від захоплення фіхтевською філософією знання до філософії природи.

У працях цього періоду Шеллінг теж фіксує суперечливість Канта через припущення «речі самої по собі», що вело до дуалізму, і прагне уникнути його. На думку Шеллінга, філософія є наукою, що має зміст і форму, до того ж можлива лише одна-єдина наукова форма філософії. Будь-яка наука повинна мати єдність, а ця єдність може бути забезпечена тільки деяким основоположенням, пошук якого – задача теорії знання або “першоначальної науки”¹. Ідучи поряд із Фіхте, Шеллінг вважав, що основоположення може бути лише одним. Таку якість має тільки одне безумовне положення у вигляді «Я є Я».

У роботі «Про Я як принцип філософії або про безумовне в людськім знанні» Шеллінг більш фундаментально ставить питання про безумовне чи про абсолютні підстави знання, аналізуючи смисл слова «обумовлювати». «Bedingen (обумовлювати), – пише Шеллінг, – означає дію, через яку дещо стає Ding (річчю), bedingt (обумовленим), тим, що зроблено річчю, а звідси разом з тим ясно, що ніщо не може бути покладеним як річ через самого себе, тобто, що безумовна річ (unbedingtes Ding) є протиріччя. А саме, Безумовним (Unbedingt) є те, що зовсім не робиться річчю і що ні в якому разі стати нею не може» [27]. Отже, у світі речей ми не можемо віднайти безумовне, оскільки необумовлених речей не буває. Безумовне може бути знайдено тільки у суб’єкті. Філософія, яка відшукує безумовні підвалини знання у світі речей, поза суб’єктом називається догматизмом. Критична ж філософія находить безумовне підґрунтя знання у сутності суб’єкта. Але що значить «находить»? В усякому разі, це не значить, що безумовне ми знаходимо в суб’єкті теж на зразок деякої речі. Безумовне і не об’єкт, і ні дещо, обумовлене суб’єктом. Воно – абсолютний суб’єкт або абсолютне Я. І це абсолютне Я, вважає Шеллінг, є вихідний пункт системи філософії.

У наступний період раннього Шеллінга іде перехід до філософії природи. Він встановлює зв’язок теорії знання з натурфілософією, підкреслюючи її необхідність у системі знання. Виходячи з поняття інтелігенції, Шеллінг вказує, що вона діє або безсвідомо, або вільно й свідомо. Філософія знімає цю протилежність тим, що розглядає безсвідому діяльність від початку тотожну свідомій і як таку, що вийшла з одного спільного з нею кореня.

Природа розуміється ним як суб’єкт і об’єкт одночасно, і як продуктивність (суб’єкт), і як продукт (об’єкт), а у Фіхте природа – тільки об’єкт (один з станів не-Я). Тому у фіхтевській філософії такої самостійної галузі філософського знання, як натурфілософія, фактично немає місця або вона несуттєва для його системи. У Фіхте рівень самосвідомості (Я) є первісним, він передбачений, але не виведений. Для Шеллінга вищий рівень рефлективної здібності є результатом довгої еволюції неорганічної і органічної природи. Тому вища, людська суб’єктивність здатна у властивій їй формі (натурфілософії) побачити лінію розвитку вищих форм діалектики суб’єкта і об’єкта від її нижчих форм.

Шеллінг вважав, що об’єкт іще раніше, перш ніж він піднесе себе до свідомості, є реальністю, яка продукує з себе щось свідомісне. Тому природу він називає «суб’єкт-об’єкт» навіть ще до свідомості і поєднання «суб’єкт-об’єкт» вважає за можливе замінити на рівноважний вираз «ідеально-реальне». Природа як об’єкт стає таким для поставшої свідомості тільки наприкінці самотворчого процесу тієї ж природи. Складається так, що немов природа через людську свідомість самопізнає себе. Ясно, що раз природа вже пройшла весь свій шлях від примітивних форм суб’єктивності до свідомості, то філософське знання про неї назавжди залишається тільки ретроспективним.

Природа є космічним організмом, що має «світову душу». За Шеллінгом, усі ступені буття одвічні і абсолютно одночасні. Тема розвитку розуму у світі, або розумний розвиток світу перейшла пізніше від Шеллінга до Гегеля.