1.3. Фактори формування і розвитку соціально-трудового партнерств в Україні

Соціально-трудове партнерство як особливий вид суспільних відносин і закономірний результат розвинутої соціально орієнтованої економіки є в той же час важливим показником економічної, соціальної й політичної зрілості суспільства. У індустріально розвинутому суспільстві з ринковою економікою об'єктивно виникає необхідність переходу до соціально-партнерських відносин у сфері праці, що обумовлено цілою низкою економічних та соціальних чинників.

Соціальна структура, що формується в індустріальному суспільстві, являє собою багатоманітність соціальних груп, прошарків, класів, які розрізняються між собою за багатьма групами ознак: за розміром і способами отримання частки новоствореного продукту; за розміром, призначенням і походженням особистої власності, зокрема власності на засоби виробництва; за кількістю й якістю особистого людського капіталу; за роллю в процесі виробництва та ін.

У сучасному українському суспільстві з дещо умовним поділом можна виділити такі основні соціальні прошарки:

• Адміністративна верхівка, правлячий клас, що складається з представників політичної, економічної та військової еліти;

• Підприємці, банкіри, директори, керівники середнього бізнесу, посередницьких та інших ринкових структур;

• Дрібні підприємці, самозайняті з порівняно високим рівнем доходів, люди творчої праці;

• Наймані працівники розумової праці (спеціалісти), що за різними критеріями поділяються ще на багато підгруп;

• Робітники найманої праці, які поділяються на групи за галузевими, професійними, кваліфікаційними, демографічними та іншими ознаками;

• Селяни: фермери, дрібні підприємці, наймані працівники, кооператори, та ін.

У 2001 році структура зайнятого населення України за статусами зайнятості була такою: 89,3% - працюючі за наймом, 8,5% - самозайняті, 1% -роботодавці, 1,2% - безоплатно працюючі члени сім'ї. За формами власності підприємств 43,1% зайнятих працювало на державних підприємствах, 33,0% -на колективних, 23,8% - на приватних, і ОД - на інших [19, с.90].

У нашому суспільстві в 90-х роках XX століття виникли (або стали значно помітнішими) й такі соціально вразливі категорії населення, як безробітні, безпритульні, злидарі, біженці та ін. Наприклад, за даними соціологічних опитувань, що проводяться Інститутом соціології НАН України та фірмою "Соціс", у 2002 році 3% опитаних часто не мають грошей на їжу, іноді жебракують, ще 10% - не вистачає продуктів харчування, іноді голодують, а 49% вистачає коштів лише на продукти харчування [78, с.47].

Основою соціальної злагоди у індустріальному й постіндустріальному суспільстві є врахування й узгодження інтересів різних соціальних груп, прошарків, класів. Це завдання найкраще вирішується саме на основі соціального партнерства. Система соціального партнерства будується на узгодженні й захисті інтересів різних соціальних груп. Визнаючи відмінність, різноспрямованість і незахищеність (за відокремленості) інтересів окремих соціальних груп, прошарків, класів, партнерські відносини водночас передбачають усвідомлення необхідності взаємодії, взаємозалежності і неможливості існування один без одного. Соціальне партнерство передбачає забезпечення відповідних прав різним соціальним групам, прошаркам, класам на участь у політичних і економічних процесах, вироблення й прийняття рішень із актуальних проблем розвитку суспільства.

Предметом узгодження в ході соціально-трудового партнерства є саме економічні і соціальні інтереси його суб'єктів — найманих працівників, роботодавців і держави (як виразника інтересів суспільства). Соціально-економічні інтереси - це реальна (глибинна) причина соціальних дій, подій, активності, досягнень, яка стоїть за безпосередніми спонуканнями – мотивами, помислами, справами індивідів та соціальних груп. Соціальні інтереси обумовлені економічним становищем кожної конкретної людини чи групи. Економічні інтереси - об'єктивні причини діяльності людей, обумовлені їх місцем в системі виробництва.

Економічні інтереси - це реальні, зумовлені відносинами власності та принципом економічної вигоди, причини соціальних дій щодо задоволення динамічних систем потреб. Інтереси є породженням і соціальним проявом потреби. Вони виникають, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета (максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певними благами тощо). Тобто, економічні інтереси - це усвідомлені потреби існування суб'єктів господарювання.

Генезис інтересу полягає у свідомому відборі найважливіших потреб та методів їх задоволення, реалізації і відмові заради цього (за умови обмеженості ресурсів, яка практично повсюдна) від інших, менш актуальних потреб. Саме звідси і випливає можливість узгодження різних інтересів суб'єктів соціально-трудового партнерства. Чітко ідентифікуючи свої потреби та інтереси, виділяючи серед них найважливіші, люди свідомо здатні відмовитися від другорядних в ході соціального діалогу.

Економічні інтереси є причиною та умовою взаємодії і саморозвитку економічних і соціальних суб'єктів. Кожне окреме економічне і соціальне відношення існує спочатку потенційно, у формі очікувань та ще не реалізованих намірів людини. Економічні і соціальні відносини реалізуються, коли набувають форми взаємного зв'язку. Потреби й інтереси не тільки відображають існуючі відносини, але й самі є першопричиною в структурі соціально-економічних відносин. У кожному економічному і соціальному відношенні, в тому числі у кожному вияві соціально-трудових відносин, є елементи боротьби і співробітництва заради реалізації інтересів. Взаємодія інтересів виступає рушійною силою соціально-економічного розвитку. За словами Г.В.Ф.Гегеля, "Найближчий погляд на історію переконує нас у тому, що дії людей виникають з їх потре6, пристрастей, їх інтересів" [7,с.20]

Економічні й соціальні інтереси, що є предметом узгодження в ході соціально-трудового партнерства, ми класифікуємо передусім за суб'єктами їх реалізації, тобто як інтереси найманих працівників, роботодавців і держави. Інтереси держави мають такі складові свого прояву:

• Суспільно-економічні інтереси, що відображають загальне сприятливе середовище життєдіяльності (мир, екологічна безпека, державна незалежність, соціальна стабільність тощо) і збігаються з інтересами інших суб'єктів. Разом з тим, незважаючи на те, що держава покликана виражати інтереси суспільства, реально далеко не всі інтереси держави є інтересами суспільства.

• Інтереси державної бюрократії, спрямовані на саморозвиток державної системи, є корпоративним додатком до інтересів держави і за ними стоять особисті інтереси державних чиновників.

• Інтереси самоконтролю та оптимізації громадянського суспільства, які реалізуються завдяки тому, що держава не повинна і не може бути виразником одного класу чи прошарку. В демократичному суспільстві вона повинна бути інститутом консенсусу.

Інтереси роботодавців мають такі складові:

• Інтерес власника - полягає у збереженні, зростанні власності та отриманні від неї гарантованого доходу. Цей інтерес передбачає також турботу про перспективу, заради чого власник може погодитися навіть на скорочення поточних доходів (інвестування). Потребами, що виявляють цей інтерес, є загальні сприятливі умови економічної діяльності (помірне оподаткування, некорумпованість влади, добросовісна конкуренція, здорові ринкові відносини тощо), стабільність суспільного устрою, і т.ін.

• Інтерес підприємця - полягає насамперед в ефективному поточному використанні факторів виробництва з метою отримання максимально можливого прибутку. Реалізація цього інтересу також потребує сприятливих умов економічної діяльності, однак в кожному конкретному випадку може ефективно реалізуватися і за протилежних умов (корупція, недобросовісна конкуренція, порушення екологічних правил і т.і.).

• Інтерес роботодавця як громадянина — виявляється у бажанні жити й виховувати дітей в економічно, екологічно і соціально безпечній, благополучній, багатій, культурній країні. В цьому аспекті він зацікавлений в ефективному використанні сплачених ним податків і подоланні негативних аспектів соціально-економічного життя країни.

Інтереси найманих працівників також можна поділити на кілька блоків:

• Економічні інтереси працівника полягають у максимізації поточних доходів (заробітної плати та інших елементів компенсаційного пакету), гарантіях стабільної зайнятості, безпечних та нешкідливих умовах праці, можливостях підвищення кваліфікації і професійного зростання. Реально наймані працівники зацікавлені у спрямуванні доходів підприємства на підвищення оплати праці, а не на інвестиції в його розвиток.

• Інтереси працівників як власників (акцій підприємства та свого людського капіталу) перспективніші тією мірою, якою мірою працівники усвідомлюють себе власниками (що також залежить від розміру і значення цієї власності). В цьому аспекті вони можуть погодитися на скорочення поточного споживання заради інвестицій у розвиток підприємства або у власний людський капітал за умови реальної перспективи отримання віддачі від цих інвестицій.

• Інтереси працівників як громадян, як і аналогічні інтереси роботодавців, виявляється у бажанні жити в економічно, екологічно і соціально безпечній, благополучній, культурній країні. Однак, на нашу думку, для найманих працівників ця група інтересів актуальніша, ніж для роботодавців, з причини менших можливостей трудящих вирішити свої особисті потреби (підтримання здоров'я, навчання дітей, безпека і т.ін.) за рахунок власних коштів.

Відповідно, головним завданням соціального партнерства має бути не нівелювання різноманітних інтересів, а врахування їхніх відмінностей, опрацювання й проведення узгодженої політики, яка шляхом взаємних поступок сприяла б прийняттю взаємозадовольняючих рішень.

Ефективність збалансування та реалізації інтересів суб'єктів соціально-трудового партнерства багато в чому залежить від характеристик соціальної структури суспільства, основними з яких є такі:

• Міра (кількісно-якісні характеристики) соціальної та економічної нерівності між членами суспільства;

• Рівень соціальної мобільності в суспільстві, можливості переходу людини до іншої соціальної групи, наближення суспільства до ідеалу "однакових можливостей", "рівних стартових умов";

• Можливості динамічної рівноваги між різними складовими соціальної структури;

• Оптимальність кількісно-якісних пропорцій структури суспільства, необхідних для прогресивного розвитку економіки й поширення процесів демократизації;

• Розуміння й сприйняття проблеми соціальної справедливості й соціальної солідарності різними соціальними групами, прошарками й класами.

Розвиток соціального партнерства застраховує суспільство від збочення до суспільної ворожнечі на економічній основі "ринкової саморегуляції", як і від добре відомого зрівняльного уніформізму з результатами у вигляді придушення практично всяких економічних важелів і стимулів. Соціально-трудове партнерство також пом'якшує протиріччя між соціальним гуманізмом та властивою ринковій економіці нерівністю в споживанні.

Визначальною тенденцією суспільних відносин в Україні в перехідний період стало різке розшарування населення за рівнями доходів та споживання, а основним суспільним протиріччям - протиріччя між швидко забагатілою меншістю і різко зубожілою більшістю населення. Так, за даними згаданого соціологічного обстеження, у 2002 році 72% громадян України відчували себе "найнижчим прошарком" суспільства (6% - злиденними, 40% - бідними і 27% -біднішими середніх), 22% - середніми і лише 5% відносили себе до трохи заможніших середніх (4%), заможних (і%) і багатих (0,1%) [78, с.46].

Соціальна несправедливість виявляється не стільки в тому, що доходи окремих прошарків населення швидко зростають, скільки в тому, що це відбувається на фоні падіння рівня життя абсолютної більшості населення, причому працюючого, кваліфікованого. За такої ситуації логічно приходить висновок про умисний перерозподіл національного багатства і національного доходу на користь владарюючої верхівки. Зрозуміло, що суперечності між соціальними прошарками й групами за таких умов загострюються. У зв'язку з цим наростає актуальність соціального партнерства як засобу віднайдення найефективніших шляхів узгодження інтересів різних груп, прошарків, класів шляхом угод, договорів з найважливіших соціально-економічних проблем розвитку країни.

Розвиток відносин соціально-трудового партнерства обумовлений в сучасному світі ще й зростаючою складністю та інтелектуалізацією праці, зростанням ролі людського чинника на виробництві, перетворенням найманого працівника із простого виконавця в активного, творчого, освіченого суб'єкта розвитку виробництва, прихильність і активна участь якого значно підвищує економічну ефективність організації й управління виробництвом. У зв'язку з цим роботодавець стає зацікавленим у залученні найманих працівників до свідомої, активної участі в управлінні підприємством, а це викликає необхідність враховувати інтереси, думки, позиції працівників.

Роботодавці зацікавлені у стабільному отриманні високого прибутку, розвитку виробництва, зміцненні позицій на ринку, підвищенні іміджу підприємства, посиленні конкурентоспроможності продукції. Але нині вже ні в кого немає сумнівів у тому, що високих економічних результатів можна досягти лише за умови ефективного використання людських ресурсів. Теорією людського капіталу переконливо доведено, що інвестиції в розвиток персоналу дають високий і стабільний економічний і соціальний ефект. Інтереси роботодавця вимагають підвищення кваліфікації, мотивованості, прихильності, творчого ставлення до роботи від працівників, а цього можливо досягти лише на базі постійного підвищення якості трудового життя. Тому зростання ролі людського капіталу як визначального чинника конкурентоспроможності виробництва стає за сучасних умов основою для зближення економічних інтересів роботодавців та найманих працівників. Протиріччя між роботодавцями та найманими працівниками при цьому не зникають, але з'являється більше підстав та мотивів для ефективного вирішення їх на основі домовленостей і угод, шляхом пошуку можливостей досягнення компромісу.

Науково-технічний прогрес змінює традиційні форми і праці, і капіталу. Тенденція до відділення праці від капіталу змінюється на протилежну:засоби виробництва, раніше монополізовані капіталістами, стають доступними працівникам, спроможним забезпечити їх адекватне використання. Стають звичними малий бізнес, самозайнятість, домашнє робоче місце. Праця людини наповнюється іншим змістом. Суб'єкт праці стає носієм різноманітних (передусім творчих та інтелектуальних) здібностей у відповідь на адекватний попит та відповідну оцінку висококваліфікованої праці в суспільстві.

В сучасному високорозвиненому суспільстві створюються сприятливі умови для цивілізованого узгодження інтересів різних соціально-професійних груп, прошарків і класів. Чимала частка найманих працівників стає акціонерами, що змінює їхнє ставлення до власності й сприяє зростанню добробуту та впевненості у майбутньому.

Зростаючий промисловий та інтелектуальний потенціал економічно розвинутих країн стимулює формування масового середнього класу, представники якого складають до 80% зайнятого населення. Цей клас об'єднує підприємців (представників малого й середнього бізнесу), менеджерів різних рівнів, спеціалістів всіх професій, людей творчих занять і кваліфікованих робітників, - всіх, хто має середні для своєї країни (досить високі) доходи. Рівень цих доходів може бути далеко не однаковим, однак витрати на особисте споживання і "майновий ценз" цих людей стали набагато співставнішими, ніж кілька десятків років тому. Середній клас стає не лише основним виробником та власником, але і гарантом політичної та соціальної стабільності. Для нього характерні не лише високі рівні доходів, а й висока якість життя, в тому числі висока якість трудового життя, високий професіоналізм, рівень освіти та культури, самозабезпечення висококваліфікованою працею, розвинена трудова етика і переважно не матеріальна трудова мотивація. У країнах з розвиненою ринковою економікою ринок праці проводить "природний відбір" працівників за критеріями професіоналізму, кемпетентності, трудової мобільності і мотивації.

В Україні, на жаль, тривалий час відбувається "вибраковування" таких категорій працівників, тобто "вибраковування" потенційного середнього класу. В освічених, трудящих і просто порядних людей не лише немає власної економічної бази, а і їхній професіоналізм, досвід, знання, моральністьна даному етапі розвитку нерідко не затребувані. Рівень матеріального добробуту в нашому суспільстві часто не пов'язаний з висококваліфікованою чесною працею; ринок має посередницький напівкримінальний характер. Світовий досвід із створення стартових умов для розвитку середнього класу у нас до останнього часу не враховувався.

Так, за даними Е.М.Лібанової, використання міжнародних критеріїв та підходів - середні за національними стандартами доходи, наявність власності на житло, землю, засоби виробництва, високий рівень освітньо-професійної підготовки та відповідний соціальний статус, самовизначення як представника середнього класу - приводить до висновку про те, що в сучасній Україні так можна класифікувати лише 9,8% населення [45, с.27].

Разом з тим, приблизно 40-45% населення України мають потенційні можливості стати представниками середнього класу за кращих економічних умов. Вони мають високий освітньо-кваліфікаційний рівень, бажання ефективно працювати і орієнтовані на самозабезпечення нормального рівня життя собі і своїй родині. В Україні, власне, немає потреби "створювати" середній клас; необхідно лише забезпечити умови для реалізації вже існуючого потенціалу середнього класу. Для цього необхідно передусім визначити і усунути наявні перешкоди - законодавчі, управлінські, економічні, психологічні, які не дають можливості майже половині населення країни реалізувати свій потенціал і досягти гідного рівня життя, а примушують фактично балансувати на межі бідності, не маючи впевненості у майбутньому.

Разом з тим, зростання потужності й ролі в розвинутому суспільстві середнього класу не означає, що соціальні протиріччя й конфлікти відійшли в минуле. Вони не лише існують, але й залишаються передумовою, поштовхом для активного розвитку соціального партнерства. Соціальне партнерство нерідко виростає із соціального конфлікту. Наприклад, саме в умовах глобальної економічної кризи 30-х років XX століття, при загостренні та поглибленні всіх можливих соціальних конфліктів в багатьох капіталістичних країнах - США, Англії, Франції, Італії - активно розвивалося соціальне партнерство.

Соціальні конфлікти - об'єктивне й закономірне явище суспільного життя. Вони загострюються в часи криз і потрясінь, кардинальних економічних і політичних перетворень, коли зачіпаються й поляризуються інтереси різних соціальних класів, прошарків і груп, посилюється соціальна нерівність. Це зумовлює необхідність пошуку шляхів врегулювання виникаючих конфліктів, встановлення відносин соціального партнерства.

Отже, соціальні конфлікти в історичному процесі можуть мати як позитивне, продуктивне значення, так і негативний, деструктивний, гальмівний вплив на соціально-економічний і суспільний прогрес.

Конструктивний вихід із конфлікту можливий за умови відкритого співставлення інтересів конфліктуючих сторін, врахування їхніх потреб, мотивів, ціннісних орієнтацій. Отже, встановлення й розвиток партнерських відносин об'єктивно обумовлюється реально існуючими конфліктами й протиріччями та необхідністю пошуку найефективніших шляхів їх врегулювання. Сказане повністю відноситься до сучасного історичного розвитку нашої країни: за умов наростання й загострення соціальних конфліктів об'єктивною необхідністю стає розвиток системи соціального партнерства загалом, і соціально-трудового партнерства, зокрема.

Важливим чинником і передумовою поширення й розвитку соціального партнерства є проголошення і конституційне оформлення ідеї створення соціальної держави. Після Другої світової війни у конституціях багатьох західних країн сформульовані завдання побудови соціальної держави. В статті 1 Конституції 1996 р. Україна проголошена як "суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава" [42]. Однак, звичайно, це проголошення означає не реальний факт, а лише визначення пріоритетних шляхів розбудови української держави.

Формування соціальної держави- неможливе без ефективної взаємодії органів державної влади з об'єднаннями й організаціями, які представляють соціально-економічні й політичні інтереси різних груп населення, передусім таких визначальних в економічному аспекті груп, як наймані працівники і роботодавці. Для становлення й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки важливо формування саме української національної моделі соціальної взаємодії. Могутнім суспільно-політичним чинником становлення в Україні соціальної держави має стати усвідомлення і практична реалізація державною владою, об'єднаннями роботодавців, найманих працівників, суспільством в цілому основних принципів соціального партнерства.

Ефективні партнерські відносини владних структур з об'єднаннями роботодавців та найманих працівників, інституалізація цих відносин не лише покращує соціально-економічну ситуацію в країні, але й звільняє державу від багатьох соціальних функцій.

Суть соціального партнерства полягає в тому, що це специфічний вид відносин між різними соціальними групами, прошарками й класами, які мають суттєво відмінні соціально-економічні і політичні інтереси. Ці різні інтереси не можуть стати однаковими, проте можливе їх поєднання, забезпечення певного балансу їхньої реалізації.

Соціальне партнерство одночасно є і результатом, і активним чинником формування громадянського суспільства, в якому різні соціальні групи, прошарки і класи зі своїми специфічними інтересами створюють свої Організації, через які утворюють стійку соціальну спільноту, що забезпечує

соціальну та політичну стабільність в суспільстві. Соціальне партнерство уособлює собою відмову від будь-яких насильницьких, революційних методів вирішення соціальних протиріч і орієнтацію на еволюційний шлях розвитку суспільства. Соціальне партнерство заперечує диктатуру будь-якої особи, групи, класу і утверджує суспільний договір, угоду між членами суспільства як основу оптимальної реалізації прав і інтересів різних соціальних груп,

прошарків, класів.

Система соціального партнерства має цілком визначене суспільне призначення: створення і діяльність певних органів, впровадження в життя гуманістичних ідей і принципів регулювання соціально-трудових і пов'язаних з ними економічних та політичних відносин, розробку, прийняття і реалізацію конкретних взаємовигідних рішень. Суспільне призначення соціального партнерства полягає також і у практичному втіленні узгодженої соціально орієнтованої політики, у сприянні врегулюванню соціальних конфліктів, подоланню кризових явищ, - в кінцевому підсумку - зростанню якості життя громадян країни в найширшому розумінні.

Для успішного виконання своїх суспільних функцій система соціального партнерства повинна включати в себе такі елементи:

• Сукупність постійних і тимчасових двох-, трьох- і багатосторонніх органів, що формуються представниками різних груп, прошарків, класів (у випадку соціально-трудового партнерства - найманих працівників та роботодавців), а також виконавчої влади і здійснюють взаємодію між ними на різних рівнях регулювання соціально-економічних відносин (національному, регіональному, галузевому, рівні підприємств та їхніх підрозділів);

• Сукупність різних спільних документів (колективних договорів, угод, рішень, ухвал тощо), які схвалюються цими органами на основі взаємних консультацій, переговорів між зацікавленими сторонами і приймаються ними до виконання;

• Відповідні традиції, форми взаємодії, співвідношення вказаних органів і порядок, послідовність розробки й виконання, пріоритетність документів, які ними приймаються.

Умови формування й розвитку системи соціального партнерства в Україні суттєво відрізняються від інших країн такими особливостями (рис. 1.3):

• Україна тривалий час була охоплена глибокою і гострою соціально-економічною кризою, яка вразила не лише економіку, а й усі соціальні та політичні інститути одночасно, і нині ледь означається початок стабілізації й покращання становища.

• Ринкові відносини й інститути як необхідна умова широкого розвитку соціального партнерства ще лише формуються в нашій країні. Соціальна орієнтація ринкової економіки є скоріше декларацією, ніж фактом.

• В Україні сформувалася вкрай поляризована соціальна структура, відбулося неприпустиме для цивілізованих країн майнове розшарування населення. Значна частка населення зневірилася у змінах на краще. Поляризація пронизує всю систему суспільних відносин: влада не сприймається масами; центр відокремлюється від регіонів; багаті зневажають "невдах" і хизуються своїм багатством; бідні ненавидять багатих; серед підприємців відбувається не просто недобросовісна конкуренція, а йде жорстка конфронтація; загострені протиріччя всередині підприємств; розмежовуються покоління і т. ін. Поляризація досягла такої межі, що загрожує антагонізацією і дезорганізацією суспільства.

• Суттєвою перешкодою на шляху цивілізованого соціального партнерства є поширена в Україні корупція, переважання корпоративних інтересів і настроїв, зрощення підприємництва з апаратними структурами. Нерідко чиновники в непрямій формі є співвласниками підприємств, мають комерційний доход і, відповідно, надають послуги цьому підприємству. Підприємці потрапляють в умови, далекі від нормальних, законних відносин капіталу і влади. Створюється замкнене порочне коло: держава не захищає інтереси підприємців, підприємці не дотримуються законів. Меншою мірою, але це стосується й інших громадян.

• На рішення керівництва. Реальна влада знаходиться в руках директорського корпусу, який, хоча й не має у розпорядженні контрольного пакету акцій, цілком визначає політику підприємств як у сфері виробництва, так і в галузі розподілу прибутку. Феноменом перехідної економіки є різноспрямованість особистих інтересів директорату і соціально-економічної ефективності діяльності підприємств.

• • В індустріально розвинутих країнах процесу соціальних змін успішно сприяв загальний стратегічний напрямок перетворень включно з ідеєю формування системи соціального партнерства в широкому розумінні, тобто такої, що охоплює не лише соціально-трудові відносини, але й політичну та духовну сфери суспільства. Це виражалося і у створенні правової бази соціального партнерства на всіх рівнях, починаючи з міжнародного. В Україні не просто запізнюється законодавче забезпечення системи партнерських відносин, але і склалася стійка практика ігнорування, невиконання чинних законів різними суб'єктами, починаючи з органів державної влади. За умов, коли повсюдно ігноруються державні закони, важко сподіватися на дієвість і чинність договорів та угод. Держава як роботодавець в особі її виконавчих органів нерідко не виконує свої зобов'язання по угодах соціально-трудового партнерства, є боржником найманих працівників, а значить, не може бути об'єктивним незалежним посередником між роботодавцями та профспілками.

• Особливістю українських умов є несформованість суб'єктів соціально- трудового партнерства та їхніх представників. Всі партнери (держава, працівники, роботодавці) були й раніше, однак реально вони були елементами єдиної адміністративно-планової системи. За умов кризи, безробіття, зубожіння працюючого населення працівники (навіть об'єднані профспілками) не можуть реально протистояти роботодавцям, серед яких наймогутнішим є держава.

Держава, виступаючи одночасно з трьох позицій - власника, адміністратора і гаранта інтересів громадян - сьогодні нерідко експлуатує найманого працівника більшою мірою, ніж приватні підприємці. Зокрема, це виявляється у надзвичайно низькому рівні оплати праці (в тому числі висококваліфікованої) на державних підприємствах (передусім у галузях освіти, культури, охорони здоров'я, науки).

• Здебільшого втратили довіру у громадян профспілки та їхні лідери, які вже мало ким сприймаються як виразники інтересів трудящих. Федерація профспілок України не має реальної соціальної підтримки, існує переважно за рахунок комерційного використання успадкованої від СРСР власності, а не за рахунок членських внесків. Нові організації профспілок слабкі і роз'єднані. У сфері малого бізнесу, в тіньовій економіці організацій найманих працівників

немає як таких.

• Поширеність "тіньової" економіки в Україні також не сприяє розвиткові соціально-трудового партнерства. На таких підприємствах, як правило, не дотримуються норми трудового законодавства, зокрема про охорону праці та соціальні гарантії, не сплачуються податки, не реєструються трудові угоди і т. ін. Працівники тут розглядаються виключно як трудові ресурси виробництва, єдиною метою якого є отримання прибутку.

• • Суттєвою перешкодою для становлення соціального партнерства стає розмивання ціннісно-нормативної системи суспільства, обумовлене масовим порушенням законів і соціальних норм. Це є і наслідком, і причиною подальшого наростання відчудження людини від суспільства і падіння авторитету державних інституцій. Нові, як і вже діючі, закони, укази, постанови не можуть бути сприйняті, засвоєні, реалізовані на практиці в стислі терміни. Держава у нас вже не сприймається як єдність законодавчої й виконавчої влади; різні групування при владі скоріше вирішують свої корпоративні інтереси, аніж виконують державні функції. Це суттєво підриває авторитет владних структур, не сприяє поширенню практики соціального партнерства.

Зазначені особливості» української дійсності актуалізують завдання розвитку соціально-трудового партнерства і свідчать, що партнерські відносини в нашій країні розвиваються в набагато складніших умовах порівняно з іншими країнами. У зв'язку з цим потрібен наполегливий цілеспрямований пошук оптимальних моделей соціально-трудового партнерства стосовно наших умов, розробка ефективного механізму взаємодії партнерів. Умови і чинники формування і розвитку соціально-трудового партнерства в Україні показані на рис.1.3. За нашим дослідженням, на сучасному етапі соціально-економічного розвитку України основними факторами, що створюють умови для оптимального збалансування та реалізації інтересів суб'єктів соціально-трудового партнерства має, стати саме подолання перешкод на шляху його розвитку, викликаних зазначеними вище особливостями.

• Наймогутнішим чинником розвитку соціально-трудового партнерства (як і його результатом) є створення сприятливого економічного клімату, зокрема шляхом послаблення податкового тиску і боротьби з корупцією, що призведе до оздоровлення національної економіки, її детінізації і поступового виходу з кризи.

• Підвищення доходів населення загалом, і передусім трудових доходів, подолання бідності, створення умов для розвитку середнього класу повинно стати пріоритетним завданням суспільства і держави. Державний протекціонізм на ринку праці, його соціалізація, суттєве підвищення розмірів оплати праці в держбюджетних організаціях слід розглядати як важливу передумову узгодження інтересів суб'єктів соціально-трудового партнерства.

• Окремим масштабним завданням слід вважати оздоровлення морального клімату б суспільстві, подолання корумпованості, забезпечення законності й правопорядку, відновлення довіри до державних інститутів та держслужбовців.

• • Профспілки повинні стати реальними виразниками інтересів трудящих. За профспілками, владою і роботодавцями (і суспільством в цілому) має бути визнане право боротися за встановлення вигідніших (порівняно з необ'єднаними у профспілки працівниками) умов праці та її оплати для членів профспілок. Працівник повинен мати реальну мотивацію членства в профспілках, зокрема - можливість вигідніше колективно продати свої трудові послуги.

• • Оскільки в найближчій перспективі нереально розраховувати на демонополізацію ринку праці (це можна вважати завданням соціально-трудового партнерства на майбутнє), поки що потрібно орієнтуватися на таку рівновагу на ринку праці, за якої монополія (монопсонія) покупців трудових послуг - роботодавців була б урівноважена об'єднаною (профспілковою) монополією продавців.

• • 3 причин системних деформацій в економіці колективні угоди на мікроекономічному рівні не можуть бути ефективним інструментом регулювання ціни на трудові послуги. Основним інструментом встановлення цієї ціни повинні стати угоди на вищих рівнях соціально-трудового партнерства (так звана континентальна європейська модель регулювання ринку праці і, відповідно, відкрита модель профспілкового руху).

• • Ці угоди повинні вийти за межі регулювання лише тарифної частини заробітної плати, перейшовши до принципу комплексного регулювання оплати праці. Необхідно також відмовитися від рекомендаційного характеру угод, хоча не можна і жорстко встановлювати параметри заробітної плати, не враховуючи особливості конкретних підприємств. Угода повинна визначати певну методику, задавати алгоритм визначення рівня заробітної плати залежно від досягнення конкретних чітко означених економічних параметрів діяльності підприємства.

• Для врівноваження і збалансування інтересів суб'єктів соціально-трудового партнерства наймані працівники і їхні представники - профспілки — мають чимось компенсувати роботодавцям і державі підвищення ціни на трудові послуги. Приваблива, але абстрактна мета - соціальна злагода – мало надихає роботодавців на поступки. Підвищення продуктивності праці й кінцеві результати роботи підприємства залежать не лише від працівників, але і від рівня управління та забезпечення виробничого процесу. Зустрічні обов'язки працівників мають бути такими ж конкретними, як і обов'язки роботодавців по підвищенню заробітної плати.

• Як можливий реальний внесок найманих працівників і профспілок у справу економічного зростання на мікро-, мезо- і макроекономічному рівнях можна розглядати такі обов'язки: участь працівників у інвестиційних програмах своїх підприємств (галузей, регіонів); формування власної самофінансованої системи підтримання кваліфікації робочої сили, розвитку людського капіталу (що логічно і з погляду профспілок як продавців колективних (якісних!) трудових послуг); цільове кредитування державних і муніципальних програм за узгодженими стратегічними напрямами та ін. Механізми забезпечення зустрічних обов'язків найманих працівників і профспілок, їхню залежність від рівня виконання своїх обов'язків роботодавцями необхідно закладати у відповідні угоди. Однак при цьому не повинен порушуватися принцип добровільності участі конкретного працівника в програмах, які передбачають певні відрахування із заробітної плати;

• Державною владою і місцевим самоврядуванням мають бути сформовані такі умови, які б заохочували учасників соціально-трудового партнерства до врегулювання соціально-трудових відносин шляхом всіх вищезазначених кроків. Зокрема, потрібно створити механізм, який би пов'язував можливості державних і муніципальних преференцій (бюджетних кредитів, податкових пільг, державних замовлень) з рівнем ефективності соціально-трудових відносин на конкретному підприємстві.

• Задля забезпечення ефективного розвитку системи трипартизму необхідне послідовне поширення ідеології й технології соціально-трудового партнерства, впровадження у свідомість і в практику роботи всіх суб'єктів ринку праці - державних, підприємницьких, профспілкових структур - ідеї справедливого соціального договору, а не соціальної конфронтації. Необхідна велика робота по формуванню повноправних органів - сторін соціально-трудового партнерства.

• Сучасний стан відносин соціальних партнерів у сфері праці слід охарактеризувати як переважання формальних (ритуальних) процедур соціально-трудового партнерства, які не мають вагомих реальних економічних наслідків. Зазначені чинники розвитку соціально-трудового партнерства потрібно перетворити на конкретну програму дій соціальних партнерів. Необхідно розробити концепцію соціально-трудового партнерства для періоду стабілізації й економічного зростання, що почалися останніми роками.

Таким чином, в найближчій перспективі всім сторонам соціально-трудових відносин належить зайняти свою нішу у справі регулювання національного ринку праці з метою його соціалізації: основним завданням профспілок має стати реальне покращання умов продажу трудових послуг найманими працівниками; підприємці повинні усвідомити як реальний факт залежність успішності свого бізнесу від соціального становища в країні і на підприємстві, а значить, враховувати і інші, крім збагачення, цілі підприємницької діяльності й людського життя загалом; держава повинна створити механізм заохочення (передусім економічного) сторін до вирішення соціально-трудових проблем методами соціального партнерства.

РОЗДІЛ П. МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ОЦІНКИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВОГО ПАРТНЕРСТВА В УКРАЇНІ