3. Естонці в Україні

Представники одного з фінно-угорсь­ких народів - естонці (самоназва – “еестласед”) - поселилися в 1861 - 1877 рр. у Криму. Це були учасники сектантського руху, спрямованого проти соціального і економічного гноблення з боку прибал­тійських поміщиків і духовенства. Дотепер збереглося кілька невеликих естонських се­лищ у Красногвардійському районі Криму.

ЕСТОНЦІ (самоназва — еестласед). Народ, основне населення Естонії (963,3 тис. осіб). Належать до західно-балтійського та східно-балтійського типів атланто-балтійської раси великої європеоїдної раси. Мова — прибалтійсько-фінської підгрупи фінно-угорської групи уральської сім’ї. Писемність — на основі латинської графіки (з ХVI ст.). Більша частина віруючих — протестанти (лютерани); православні — переважно представники субетнічної групи сету на південному сході Естонії.

За переписом 2001 р., в Україні проживає 2 868 естонців (1989 р.— 4 202).

Естонці в Україні.* Подається за: Винниченко І. Естонці // Етнічні спільноти України.— К., 2001.— С. 43—44.

Естонські поселення в Криму були засновані у 1861—1879 рр. учасниками сектантського руху, очолюваного ярвамаським селянином

Ю. Лейнбергом («пророком Малтсветом»). Незважаючи на релігійну оболонку, цей рух був, по суті, проявом соціального протесту селянства проти прибалтійських поміщиків та духовенства.

Перші естонські поселенці прибули до Перекопа у травні 1861 р. Для них у Сімферопольському, Євпаторійському, Перекопському та Феодосійському повітах було виділено 36 тис. десятин землі у 40 селах. Переселенців прийняли села Замрук (нині Берегове Бахчисарайського р-ну), Актачі-Кіят (нині Абрамівка Сімферопольського р-ну), Бурлюк (Віліно Бахчисарайського р-ну), а також Кара-Кіят, Ботка, Кіят-Орка, Учкую-Кущі. У Замруку в перші місяці було збудовано школу, до якої запрошено вчителів з Естонії. Зведено було також молитовний будинок, танцювальний майданчик.

За переписом 1897 р., в Україні (без Галичини і Закарпаття) проживало 2 227 естонців, з них 1887 (69,2 %) осіб — у сільській місцевості. Найбільше естонців (2 210 осіб) мешкало на той час у Таврійській губернії. З них 1 740 осіб проживали в сільській місцевості. Найбільше естонців було в Перекопському повіті— 832 особи, Євпаторійському — 406 осіб. За родом занять розподіл естонців Таврійської губернії був таким: у землеробстві — 1 482 особи, в армії — 140, приватна обслуга — 123, у виготовленні одягу — 44 особи.

У кін. ХІХ ст. естонці, які мешкали в селах Криму, виїжджали на заробітки до Сімферополя, Севастополя, Феодосії та Ялти. Їхня працьовитість та акуратність всюди завжди високо цінувалися.

Після Першої світової та Громадянської воєн частка естонського населення України зросла насамперед внаслідок міграцій військового та робітничого люду.

У 1920 р. було створено Естонську секцію (відділ) агітації та пропаганди при ЦК КП(б)У. Секція існувала також в Одесі. Водночас у Харкові діяв естонський комітет, що стояв на засадах національно-патріотичної ідеї. У маєтку Олексіївка (за 6 верст від Харкова) того ж року було створене естонське «комуністичне господарство». Основними формами роботи естонських агітаційно-пропагандистських секцій були мітинги, збори, співбесіди (у Києві, Одесі, Миколаєві, Маріуполі, Юзівці) переважно у військових частинах, де був високий відсоток естонців-вояків, зокрема у 2-й бригаді Української трудармії. Естонською мовою видавався тижневик «Новий лад».

У 1922 р. бідняки-естонці організували в Ічкінському р-ні (Крим) артіль «Зоря комунізму». За статистичними даними 1921 р. у Криму проживало 2 367 (0,3 % всього населення) естонців; через 5 років — у 1926 р.— 2 084 особи. З них назвали рідною естонську мову 1 852, письменних було 1 864 особи (один із найвищих показників). У Сімферополі проживало тоді 276 осіб, Севастополі — 84, у сільських поселеннях — 1 504 особи.

У 1930 р. у місцях компактного поселення естонців у Криму були створені національні сільради: у Сімферопольському р-ні — 2, Джанкойському — 1. У 1924 / 25 навчальному році на півострові діяло 5 естонських шкіл І ступеня (початкових) із 131 учнем. Навчання проводилося рідною мовою.

У роки тоталітарного режиму естонців, яких ледь не офіційно вважали за іноземців, як і всі, зазнали репресій. У всіх селах, де вони проживали, було «розкрито контрреволюційні змови», за що постраждав не один «іноземець». У 1939 р. у Криму проживало 1 900 естонців, або 0,2 % загального числа жителів півострова (чоловіків — 854, жінок — 1 045).

Етнічна історія. Естонці сформувалися у Східній Прибалтиці на основі змішання давнього аборигенного населення і прийшлих зі сходу у ІІІ тис. до н.е. фінно-угорських племен. Пізніше вони увібрали східнофінно-угорські, балтські, німецькі та слов’янські елементи. До І тис. н.е. склалися основні угруповання естських племен. У цей період встановлюються контакти естів (чудь давньоруських літописів) зі східними слов’янами.

4. Вірмени в Україні.

Перші колонії вірмен (самоназва – “хай ”) на сучасній території України виникли в Криму в X - XI ст. у зв’язку із загарбанням їхньої території арабами і турками-сельджуками, а також антивірменською по­літикою Візантії, яка призвела до масової еміграції вірмен.

Найбільш компактні вірменські поселен­ня з’явилися на західноукраїнських землях. У період з XIII до XVIII ст. існувало понад 20 вірменських колоній, а загалом кількість поселень, в яких жили вірмени, досягла 70. У найбільш відомих з них (Львові, Кам'янці-Подільському, Могилеві-Подільському, Луцьку) існували вірменсь­кий міський уряд на чолі з війтом, вірмен­ське представництво у посольстві. З XI ст. була відома велика колонія вірмен у Києві.

З другої половини XIII ст. важливим осе­редком вірмен східного обряду стає Львів. З кінця XIV ст. відоме поселення вірмен у Кам’янці-Подільському. У 1775 р. їхня чисельність у цьому місті становила близько 1800 чоловік. У другій половині XVI ст. виникла вірменська колонія в м. Барі, на початку XVII - XVIII ст. - у Бучачі, Жванці, Підгайцях, Бережанах, Тульчині, Чорткові. Як відомо, вже в XIX ст. компактні вірменські поселення в Україні зникли. Нині вірмени живуть переважно в містах. Загальна чисельність їх становить 99,9 тис. осіб.

На теренах України вірмени відомі з найдавніших часів. Встановлення у ІV—VII ст. контактів між слов’янами і Вірменією, природний розвиток відносин між ними, багатогранні взаємозв’язки, а також необхідність через загрозу фізичного знищення зовнішніми загарбниками, змусили шукати порятунку і притулку в інших землях, зумовили їхнє оселення в Україні-Русі. Впродовж ХІ — ХVІІ ст. у різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворюються вірменські колонії (відомо 70). Найбільші колонії були у Львові, Кам’янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Бродах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарської діяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Україні, територія якої в різні часи входила до складу різних держав, були неоднакові.

Вірмени відігравали певну роль в житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського піво-ва, Росією. Заможні вірмени займалися благодійницькою діяльністю, допомагали викуповувати християн з неволі. У Кам’янці-Подільському вірмени до 1790 р. мали свій магістрат. Займалися вони торгівлею, працювали на промислах. Значна частина вірмен займалася ремісництвом. У Львові, Кам’янці-Подільському, Язлівці, Києві ремісники були об’єднані в окремі цехи. Багато з них займалися землеробством, садівництвом, виноградарством. Вірмени володіли фільварками, продукцію яких продавали на місцевих ринках.

У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалися історіографія, літописання (половецькою та вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові у 1616 — 1618 рр. була вірменська друкарня), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664 — 1781 рр.), з 1701 р.— вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій пол. ХVІІ ст. протягом п’яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані вірменами культові й цивільні споруди збереглися до нашого часу, зокрема церква Саркіса в Феодосії ХІV ст.

У релігійному відношенні вірмени в Україні були підпорядковані Ечміадзінському патріархату. Церква була дійсно національною організацією. Із занепадом політичної самостійності Вірменії народ зберігав свою національну організованість в особі церкви.

Релігійна полеміка кін. ХVІ — поч. XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфронтацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі вірмен в Україні. З боку католицької Польщі посилилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Траплялися напади на вірменські школи з метою примусового закриття їх. У ХVІІ ст. особливо погіршилися відносини між вірменським та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї вірмен обмежувалися й у інших містах.

Перехід частини вірмен в іншу віру суттєво вплинув на їх загальне становище. Особливо для тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилася на інородців як на неблагонадійних. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича вірмени лише за підозрою у стосунках з поляками назавжди мали бути виселені з Києва.

На запорозьких землях у кін. 70-х — поч. 80-х років ХVІІІ ст. за чисельністю на третьому місці після українців (64 %) і греків (13,7 %) знаходилися вірмени — 10,6 %, потім росіяни та ін. народи. У процесі заселення визвольних земель виникали нові вірменські поселення.

Після падіння царату Українська Центральна рада приділяла постійну увагу питанню національних меншин, які проживали на території України і становили 30 % населення. Національна політика будувалася на засадах пропорційного представництва національних меншин у «зносинах з урядами і органами самоуправи» в тих округах, де такі народності становили національний мінімум, вивчення рідної мови у школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, права національних та релігійних груп створювати свої культурні та релігійні товариства й установи.

У 20-х роках ХХ ст. найбільша кількість вірмен — 5 тис. осіб — проживали у Харкові. Тут для вірмен були створені клуб, школа на 90 учнів, просвітницька організація «Хабтан» (Харківське товариство трудящих-вірменів), виходила газета «Кармир Угір» («Червоний шлях»). По одній вірменській школі було відкрито у Києві та Одесі, 12 шкіл функціонували в Криму.

У 1924 — 1931 рр. в Україні працювали Будинки народів Сходу, зокрема у Києві — вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства, вивченню зв’язків східних республік з Україною. В 1929 р. в Україну приїздив вірменський поет А.Акопян, а група письменників України на чолі з П.Г. Тичиною відвідала Вірменію. В.М. Сосюра присвятив Вірменії поему «Хвиля» (1924 р.).

Спалах творчої енергії народів з кінця 20-х років було штучно припинено. Вірмени, які проживали у Львові (що входив до складу Польщі), до 1939 р. мали можливість вивчати рідну мову, літературу, історію. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, гімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменістики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених верств вірменського населення. Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою у житті всіх народів СРСР, у тому числі й вірменського.

У роки Великої Вітчизняної війни вірмени разом з іншими народами колишнього Радянського Союзу боролися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупованої ворогом території України.

У повоєнний період з’явилися нові форми культурних взаємозв’язків: обмін радіо- та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв’язки між літературно-художніми об’єднаннями, зокрема, ім. Т. Шевченка з українського м. Стрия Львівської обл. і вірменського м. Іджеван. Вірменською мовою перекладено твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Павла Загребельного, збірки дитячих творів українських письменників. Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської літератури. Плідність зв’язків народів України і Вірменії засвідчено виходом у світ 1989 р. української антології «Вірменської класичної поезії». На мову Т.Шевченка її переклали 42 українських поети, для яких є співзвучними думи та мрії вірменських поетів.

В Україні створено національно-культурні товариства, головна мета яких — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Вірменії. Нині існує 13 таких товариств: у Криму, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Львівській, Миколаївській, Сумській, Одеській, Харківській областях, у Києві та Севастополі. Почали працювати недільні школи для дорослих і факультативи для дітей з вивчення вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови відбуваються на базі українських шкіл

У повоєнний період з’явилися нові форми культурних взаємозв’язків: обмін радіо- та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв’язки між літературно-художніми об’єднаннями, зокрема, ім. Т. Шевченка з українського м. Стрия Львівської обл. і вірменського м. Іджеван. Вірменською мовою перекладено твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Максима Рильського, Павла Загребельного, збірки дитячих творів українських письменників. Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської літератури. Плідність зв’язків народів України і Вірменії засвідчено виходом у світ 1989 р. української антології «Вірменської класичної поезії». На мову Т.Шевченка її переклали 42 українських поети, для яких є співзвучними думи та мрії вірменських поетів.

В Україні створено національно-культурні товариства, головна мета яких — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Вірменії. Нині існує 13 таких товариств: у Криму, Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Івано-Франківській, Львівській, Миколаївській, Сумській, Одеській, Харківській областях, у Києві та Севастополі. Почали працювати недільні школи для дорослих і факультативи для дітей з вивчення вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови відбуваються на базі українських шкіл

 

 

Грузини в Україні

У минулому в Україні численни­ми були поселення грузинів (самоназва – “картвелі”), засновані на Полтавщині у 40-х рр. XVIII ст. на основі військових і поміщицьких осередків, типових для Південної України того часу, їх виникнення тісно пов'язане з ім’ям картлійського царя Вахтанга VI, який емігрував у 1724 р. до Росії, розраховуючи на військову допомогу в боротьбі проти турецьких і персидських загарбників. Разом з Вахтангом переселилося багато грузинських князів та дворян. Вони одержали кошти, продовольство і, вступив­ши на військову службу, прийняли російське підданство. З грузинів була заснована особ­лива гусарська рота, пізніше перетворена у полк.

У 1738 р. грузинам були жалувані землі державних маєтностей в Україні. У спеціальному указі зазначалося, що землі від­водилися “в пристойних місцях” на довіч­не спадкове володіння: князям - по 30 дворів, дворянам - по 10. Спочатку во­ни поселилися на терені Полтавського, зго­дом Миргородського, Лубенського і При­луцького полків. Грузини заснували типові для того часу військові поселення. У Пол­тавському полку вони одержали 1070 дво­рів, Миргородському - 540, Лубенському - 490, Прилуцькому - 205. Всього з грузин­ської колонії у Москві на Полтавщину пе­реселилося близько 1500 чоловік.

Ще раніше грузини втікали з турецького полону в Запорозьку Січ. У “Реєстр” Війсь­ка Запорозького було внесено ряд осіб з грузинськими прізвищами. Так, у Чигиринському полку “в курені осавульському”, який знаходився у безпосередньому підпорядкуванні Богдана Хмельницького, був Михайло Кгуржій, в Іракліївській сот­ні - Іван Кгуржій.

Складні етногенетичні і культурно-побу­тові процеси в Україні відображає і топоніміка. Назви деяких населених пунктів свід­чать про можливе перебування в минулому на території певних регіонів середньовічних племен торків і хазар (або козар за руськими літописами), тюрків (огузів, узів, чорних клобуків, берендеїв, наприклад, с.Торське в Заліщицькому районі Тер­нопільської області), половців (куманів), які витіснили торків у XI - XIII ст.; зі схід­нослов’янськими племенами тиверців пов’язують назву міста Тиврів на Віннич­чині, була й назва Дуліби (Борщівський район на Тернопільщині та ін.). Досить часто зустрічаються етноніми російського походження (Чорнашівка Російська, Пилипи-Борівські та ін.), назви, пов’язані з татарами (Волиця Татарська, Татаринці), поляками (Гута Полонецька, Ляхи) і східнороманськими наро­дами (Волохи, Курені Молдаван). Деякі з етнонімів мали етнодиференціююче значен­ня, наприклад, Ясениця Польська і Ясениця Руська. Нерідко топоніми переносилися з колишньої прабатьківщини на нові місця.

Перші, доволі численні поселення грузин були засновані в Україні у

40-х роках ХVIII ст. на базі військових та поміщицьких осередків, типових для південної України того часу.

За переписом 2001 р., грузинів в Україні налічувалося 34 199 осіб (1989 р.—23 540 осіб); від 1970 р. їхня кількість зросла в три рази. Переважна більшість проживає у поденно-східних регіонах та в м. Києві. Мову своєї національності вважають рідною 12 447 осіб (52,9 %), російську — 10 035 (29 %), українську — 967 (4,1 %), іншу — 91 (0,4 %) особа. В Україні створено чотири національно-культурних товариства: в Криму, Львівській та Одеській обл., в м. Києві. Головна мета цих товариств — сприяти всебічному співробітництву між народами України та Грузії.

Етнічна історія. У давніх східних та античних джерелах відомі давньогрузинські племена мушків, тубалів, халібів, колхів. Етнічне ядро грузин складалося з трьох великих близькоспоріднених племінних об’єднань — картів, мегрелів, сванів, що займали у давнину велику територію поміж Великим Кавказом на півночі, Малим Кавказом на південному сході, у басейні ріки Чорохи на південному заході. У ІV—VI ст. грузини прийняли християнство. У V ст. з’явилися перші писемні літературні пам’ятки грузинською мовою. Утворення на рубежі Х—ХІ ст. централізованої держави, яка досягла апогею у ХІІ — поч. ХІІІ ст., в основному завершило процес формування грузинського етносу, сприяло зростанню економіки та культури, розвитку міст, встановленню політичних та економічних, культурних зв’язків із Західною Європою, Руссю, Сходом. Після монгольського завоювання (ХІІІ ст.), навали Тимура (друга пол. ХІV ст.) з кін. ХV ст. почався період децентралізації, що посилилася в ХVI—XVII ст. у результаті агресії османської Туреччини і сефевидського Ірану. Землі на південному заході Грузії — Лазика, Аджарія, Месхет-Джавахеті — були захоплені Туреччиною. Почався процес насильницького потуречення та ісламізації грузинського населення. У стані політичного та соціально-економічного застою Грузія залишалася майже до кін. ХVІІІ ст. У 1783 р. Росія і Східна Грузія (картлійсько-Кахетинське царство) уклали «Дружній договір» (Георгіївський трактат), що передбачав протекторат Росії над Грузією. Однак у 1801 р. маніфестом Олександра І грузинське царство було ліквідоване, Східна Грузія включена до складу Російської імперії. У 1811 р. до Росії було приєднано Західну Грузію. До кін. 70-х років ХІХ ст. у результаті російсько-турецьких воєн до Грузії були приєднані деякі її історичні області — частина Месхет-Джавхеті та Аджарія. У 1918 р. було створено Грузинську Демократичну Республіку, яка проіснувала до лютого 1921 р., коли частини Червоної Армії встановили тут радянську владу. Було створено Грузинську РСР (до 1936 р. перебувала у складі Закавказької Федерації, потім безпосередньо в складі СРСР). У 1991 р. Грузія прийняла Акт про незалежність.

Компактні поселення в Україні утворили албанці (самоназва – “шкіпетар”), які заснували село Каракурт у південній Бессарабії, а в 1860-х рр. його вихідці - три села у Приазов’ї (Тююшки - нині Георгієвка, Джандран - нині Гамівка і Таз — нині Дівнинське). Переселення албанців в Україну викликано тими ж причинами, що і міг­рація інших балканських переселенців кінця XVIII - другої половини XIX ст. (втеча від ісламізації і турецького понево­лення).