110. Гармонізація податкового законодавства країн-членів єс.

Гармонізації національного податкового законодавства відбувається за двома напрямами: 1)застосування норм права ЄС, які містяться в юридичних актах прямої дії (установчі договори, регламенти Ради); 2)прийняття обов’язкових рішень, які спрямовують нормотворчу діяльність нац. державних органів по гармонізації зак-ва держав-членів (директиви Ради та Комісії, рішення СЄСп). При цьому акти, прийняті в рамках першого напряму, надають вплив на національне право так само, як і будь-якої національно-правовий акт: парламентський закон, акт делегованого законодавства, тобто встановлюють нові правові норми. Акти, прийняті в рамка другого напрямку є визначальними в правовому механізмі гармонізації національного законодавства держав-членів. Особливе місце серед них займає директива. Директиви, що гармонізують нац. зак-во у сфері непрямого оподаткування можна розділити на дві групи: 1.Директиви стосовно акцизів. Першим видом товарів по відношенню до яких були прийняті директиви, спрямовані на гармонізацію акцизів, були тютюнові вироби. Другим видом стали мінеральні масла; потім – алкогольні напої, нафтопродукти. 2.Директиви стосовно ПДВ. Діючи на основі пропо­зицій Комісії, Рада прийняла 11 квітня 1967 року дві директиви з гармонізації зако­нодавства держав-учасниць стосовно податків з обігу. Вони заклали основи спільної системи податку на додану вартість, і третя, прийнята 1969 року, вводила його в податкові системи держав-учасниць. Директива про вирівнювання ставок ПДВ передбачає те, що протягом періоду функціонування перехідної системи ПДВ держави-члени повинні застосовува­ти стандартну ставку ПДВ, яка становить принаймні 15%. Директива в правовому механізмі гармонізації законодавства, що регулює прямі податки в державах членах стосуються законів, що визначають прибутковий податок, який сплачується юридичними особами. При цьому в першу чергу слід назвати Директиву Ради N 90/435/ЕЕС про загальну систему оподаткування, яка застосовується до материнських та дочірнім компаніям в різних державах-членах, та Директиву Ради N 90/434/ЕЕС про загальну систему оподаткування, яка застосовується до злиттів, поділів, передачі активів та обміну акціями у відношенні компаній у різних державах-членах. Пізніше ці директиви були доповнені Договором про прийняття Австрії, Фінляндії і Швеції та Рішенням Ради.

111. Основні напрямки зовнішньої політики Співтовариства. Договір про ЄС передбачає 3 напрямки зовн політики Співтовариства, що випливають з особливостей кола суб'єктів — партнерів ЄС на міжнар арені:1)зовнішньоторгівельна політика («загальна торгова політика»), основою якої служить встановлення і зміна спільного митного тарифу.Діяльність Співтовариства в цій галузі включає встановлення «єдиних принципів»у відношенні таких питань, як зміна тарифних ставок, експортна політика, антидемпінгове регулювання;2)сприяння економіч розвитку країн, що розвиваються, («політика в сфері співробітництва з метою розвитку»).У рамках даного напрямку своєї зовн політики (як видно вже з назви) діяльність Співтовариства сприяє підвищенню добробуту країн «третього світу», у тому числі за допомогою надання їм фінанс допомоги;3)«асоціація з заморськими країнами і територіями з метою збільш торгівлі і спільного сприяння економіч і соціал розвитку». У даному випадку мова йде про встановл особливих відносин аж до створення зони вільної торгівлі ЄС з колоніями й іншими територіал одиницями держав-членів, що розташовані за межами Європи і не ввійшли разом зі своїми метрополіями до складу Співтовариства.4)Крім зазначених положень, Договір про ЄС також передб необхідність встановл безпосередніх взаємин Співтовариства з найважливішими європ і універсальними МО: ООН і її спеціалізов установами, а також ГАТТ-ВТО, Радою Європи, Організацією європ економіч співробітництва і розвитку. Європ співтовариство є самост учасником деяких міжнарорганізацій.5)На практиці, перераховані вище напрямки діяльності, далеко не вичерпують змісту зовн політики ЄС. Зокрема, на сьогоднішній день пріоритетне значення в системі зовнішньополітичних заходів Співтовариства і Союзу в цілому займає встановлення тісного співробітництва і партнерства із сусідніми державами, у тому числі з Україною.

112.Міжнародна правосуб'єктність Співтовариства. Для участі в будь-яких правовідносинах, у тому числі міжнародних, фізична особа чи організація повинна мати здатність набувати і самостійно, від свого імені здійснювати права й обов'язки, нести відповідальність — тобто володіти правосуб’єкністю.Наявність у Співтовариства правосуб'єктності як загальне правило закріплене в ст.281 його установчого договору. Звідси випливає здатність ЄС вступати в договірні відносини з іноземними державами і міжнародними організаціями, у тому числі засновувати разом з іншими країнами нові міжнародні організації. В установчому договорі ЄС прямо передбачено кілька випадків, коли Співтовариство вправі укладати угоди на міжнародній арені. 1)угоди в рамках зовнішньоторговельної політики. 2)угоди про асоціацію з іноземними державами чи міжнародними організаціями.Однак, правосуб'єктність Співтовариства не вичерпується тільки випадками, прямо передбаченими установчим договором.Відповідно до прецедентного права Суду Європ співтовариств. Співтовариство має право укладати міжнародні договори з будь-яких питань, що врегульовані його внутрішнім законодавством.Міжнар правосуб'єктність ЄС—це відображення і продовження внутрішньої компетенції Співтовариства:видання нормативного акта по конкретному питанню породжує право укладати по цьому питанню міжнародний договір. Встановлюючи обсяг міжнар правосуб'єктності ЄС, Суд також визначив співвідношення правосуб'єктності Співтовариства з аналогічною якістю держав-членів. Відповідно до встановленого ним принципу право Співтовариства укладати міжнар договори, як правило, носить винятковий характер, усуває самостійну правосуб'єктність держав-членів.Наявність у Співтовариства права укладати міжнар договір по конкретному питанню означає, що держави-члени вже не можуть самі вступати в договірні зв'язки з третіми країнами щодо цього предмета договору. Даючи характеристику обсягу міжнар правосуб'єктності ЄС, можна зробити висновок, що вона значно перевищує правосуб'єктність міжурядових організацій, що можуть укладати угоди лише по обмеженому колу питань, передбаченому їх статутом чи установчим договором. У той же час міжнар правосуб'єктність ЄС ще не зрівнялася з правосуб'єктністю суверенних держав. Останні можуть укладати міжнародні договори з будь-яких питань

113.Компетенція ЄС в сфері загальної зовнішньої політики і політики безпеки.Загальна зовн політика і політика безпеки (ЗЗПБ) займає двояке положення в ЄС: як окрема сфера діяльності Союзу, у рамках якої він наділ спеціальною компетенцією; як один зі структурних компонентів даної організації — друга опора ЄС. ЗЗПБ не є окрема організація з власною правосуб'єктністю. Відповідно в даному випадку варто говорити не про компетенцію ЗЗПБ як таку, а про компетенцію ЄС в цілому в рамках загальної зовнішньої політики і політики безпеки. ЗЗПБ не має свого установчого договору. Джерелом компетенції в даній галузі виступає розділ V Договору про ЄС «Положення про загальну зовнішню політику і політику безпеки», де і закріплюються правові основи даної сфери діяльності. Предмет ЗЗПБ у принципі, не обмежений,тобто не існує таких сфер міжнародних відносин, що складають виняткову компетенцію держав-членів і в який Союзу заборонено втручатися в рамках ЗЗПБ.Проте обмеження на предмет ЗЗПБ існують, хоча і містяться вони на рівні самого Союзу. Зовн політика ЄС в цілому містить у собі дві складові: зовнішні політики Європейських співтовариств, і, власне, ЗЗПБ. З урахуванням правил, що визначають співвідношення по юр силі норм Договору про Союз і договорів про Співтовариства, норми останніх мають пріоритетну силу. Відповідно в рамках ЗЗПБ ЄС здійснює ті заходи, що виходять за рамки компетенції Співтовариств.Отже, ЄС здійснює свою діяльність на міжнародній арені по двох напрямках: комунітарна зовн політика й ЗЗПБ.Предмет першої—головним чином, питання між нар співробітництва в економ і соціал галузях, включаючи питання науки, культури й охорони навколиш середовища.У предмет ЗЗПБ входять будь-які питання між нар відносин, які не охоплює собою зовнішньополітична компетенція Європ співтовариств.Сюди віднос, зокрема, питання охорони міжнар миру і безпеки, «у тому числі поступове формування загальної оборонної політики» (ст.17).

114. Формування загальної оборонної політики ЄС.Першим реальним кроком у напрямку створення дійсно «загальної оборони» західноєвропейських країн послужив план Плевена.Суть ініціативи — «створення з метою загальної оборони європейської армії, підлеглої політ інститутам єдиної Європи».У 1954р. шляхом перегляду Брюссельського пакту 1948р. була заснована організація Західноєвропейський союз (ЗЄС), до складу якої ввійшла лише частина держав — членів Європ співтовариств.Відродження інтересу до створення «чисто європейської» оборони, незалежної від США, відбулося наприкінці 80-х рр. XX в. — у період закінчення холодної війни і руйнування «залізної завіси».Відповідні ініціативи одержали закріплення в Маастрихтському договорі, що заснував ЄС.Принципи формування загальної оборонної політики.Заснувавши ЄС, Маастрихтський договір як другу опору нової організації створив ЗЗПБ. Саме в рамках другої опори реалізується одна з головних стратегічних цілей ЄС — «прогресивне формування загальної оборонної політики, що згодом може привести до спільної оборони».Порядок здійснення заходів, покликаних втілити в життя загальну оборонну політику ЄС визначається ст.17 Договору про ЄС, зміст якої було істотно змінено Амстердамським, а потім і Ніццьким договором. Відповідно до цієї статті рішення про створення загальної оборони приймається Європ радою, що потім рекомендує державам-членам ужити відповідних заходів у рамках своїх конституційних процедур.Договір про ЄС не виключає продовження функц-я військових структур НАТО і членства держав-членів у цій організації.Оборонна політика ЄС повинна бути сумісна з діяльністю НАТО.Першим кроком формування загальної оборонної політики є створення військов контингенту, що буде брати участь у миротворчих операціях на території інших країн і регіонів планети —Сил швидкого реагування Союзу.Для керування СШР і прийняття інших рішень у сфері оборонної політики у 2001р. були засновані спеціальні органи ЄС:Комітет з питань політики і безпеки, Військовий комітет і Військовий штаб.Їх правовий статус визначений рішеннями Ради ЄС від 22 січня 2001р.

115.Інституційна структура спільної зовн та безпекової політики.Відповідно до вимог ст.3 Договору про ЄС стосовно забезпечення Радою та Комісією послідовності зовн відносин Союзу, а також згідно з функціями, покладеними на них Договором, держава, що головує, Генеральний секретар/Верховний представник і Комісар із зовн справ мають тісно співпрацювати для забезпечення цілісності й узгодженості дій Союзу в міжнародних відносинах. Таким чином діє спеціальний механізм представництва, названий «трійкою». У сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки офіційним представником Союзу є Голова Ради (ст.18). Посаду Голови Ради займають не фізичні особи, а держави-члени, змінюючи одна одну кожні 6 місяців. Від імені країни-голови відповідні функції виконують глави держав, глави урядів, міністри закордонних справ і т.д.Амстердамський договір 1997р. заснував спеціальну посаду Високого представника з питань спільної зовн політики і політики безпеки, що співпадає з посадою Генерального секретаря Ради. На цю посаду в 1999р. був призначений колишній генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана.Введення посади Високого представника не ліквідувало «трійку», що діє тепер в іншому складі: Голова Ради, його найближчий спадкоємець і Високий представник по СЗПБ. Отже, представництво Союзу в рамках СЗПБ у залежності від важливості і характеру зустрічей може здійснюватися в декількох формах:— Головою Ради;—Генеральним секретарем Ради —Вищим представником по ЗЗПБ;— «трійкою» у складі Голови, що випливає Голову і Високого представника, а також — спеціальним представником, якого має право призначати Рада.Зі сказаного видно, що в ЄС немає єдиного представника в міжнародних справах. Отже, якщо предмет зустрічі охоплює міжнародні відносини ЄС в цілому з конкретною країною (тобто включають і питання комунітарної зовнішньої політики, і ЗЗПБ), то Союз, як правило, теж представляє «трійка», що у даному випадку включає Голову чи члена Європ комісії, Голову Ради і Вищого представника.Перший представляє Європ співтовариства, останні — другу і третю опори Союзу. Для країн, що відіграють ведучу роль у зовн політиці Союзу, передбачається також запрошення закордонних керівників на засідання Європ ради. Таким чином, голова іноземної держави чи уряду одержує можливість зустрітися з керівниками відразу всіх 15 держав — членів Союзу і з Головою Комісії.

116. Компетенція ЄС з питань боротьби зі злочинністю Подібно до розглянутої вище спільної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері (СПСО) виступає, з одного боку, у якості сфери діяльності ЄС в цілому, з іншого боку — як самостійний компонент у структурі цієї організації, третя опора.Джерелом компетенції ЄС в рамках СПСО служить самостійний розділ його установчого договору: розділ VI «Положення про співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері». Ряд змін у правовий режим СПСО вніс Амстердамський договір 1997р,а також Ніццький договір 2001р. Предмет третьої опори Союзу утворюють питання боротьби зі злочинністю, включаючи діяльність по запобіганню, розслідуванню, притягненню до відповідальності і виконанню покарань за кримінальні злочини. Цілком природно, що головним об'єктом спільних зусиль виступає боротьба з «транснаціональною» злочинністю, що одержала додатковий імпульс у зв'язку з відкриттям границь і скасуванням бар'єрів щодо переміщення людей у рамках загального ринку ЄС, а потім Шенгенського простору.Як пріоритетну задачу СПСО (ст.29 Договору про ЄС) зазначена боротьба з тяжкими й особливо тяжкими злочинами, що являють значну загрозу для всіх держав — членів Союзу: тероризм; торгівля людьми; злочини проти дітей; торгівля наркотиками; торгівля зброєю; корупція; шахрайство. Основні напрямки діяльності Союзу і його держав-членів у рамках третьої опори випливають з її назви: по-перше, поліцейське співробітництво (ст.30), по-друге, співробітництво органів кримінальної юстиції (ст.31).1.Поліцейське співробітництво поділяється на 4 складових:а)оперативно-розшукова діяльність;б)інформаційна діяльність—Европол;в)підготовка кадрів і криміналістичне забезпечення;г)удосконалення криміналістичних методів розслідувань злочинів