Тема 3. Методологія юриспруденції

методологія наукової діяльності — це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби), зокрема, пізнання (відбиття) об'єктів зовнішнього світу та* організації (формування) систем наукових знань;

1. Зміст методології юриспруденції.

Методологію юридичної науки можна визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико-пізнавальної юридичної діяльності в області досліджений державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему. Методологія сучасної юридичної науки являє собою складне і багатопланове утворення, яким охоплюються:

¨ проблеми структури наукового знання взагалі і наукових правових теорій особливо;

¨ закони виникнення, функціонування і зміни наукових правових теорій;

¨ понятійний каркас юридичної науки та її окремих дисциплін;

¨ структура й операційний склад методів юридичної науки;

¨ аналіз її мови, формальних і формалізованих методів дослідження (методики і процедури дослідницької діяльності), типології систем наукового правового знання і т.д.Змістові характеристики методології правознавства виявляються в тому, що:

¨ методологія правознавства поки що не є самостійною юридичною наукою. Вона виникла і розвивалася всім комплексом наукового юридичного знання, а її функціональне призначення складається в обслуговуванні будь-якого наукового юридичного дослідження, ¨ методологія правознавства має ряд компонентів: світоглядну позицію (тип наукового мислення), загальні теоретичні принципи (парадигми), систему методів та засобів пізнання, вчення про неї. Ці компоненти органічно між собою пов'язані, взаємопроникають і збагачують один одного;

¨ ядром методології правознавства є єдність і взаємоперетворення діалектики, гносеології і логіки, кожна з яких несе на собі цілком визначене методологічне навантаження, тобто одна система законів і категорій у діалектиці виступає як світогляд і принципи пізнання об'єктивного світу, у гносеології як засіб вирішення конкретних пізнавальних задач, а у логіці -як форми наукового мислення;

¨ структурно методологія правознавства має декілька рівнів: світоглядний, що визначає головні напрямки і загальні принципи пізнання в цілому; загальнонауковий (міждисциплінарний), який використовується при пізнанні особливої групи однотипних об'єктів; конкретно-науковий, який застосовується у процесі пізнання специфіки окремого об'єкта групою наук; спеціально-науковий — властивий вивченню визначених властивостей об'єкта в межах конкретної науки; рівень процедур і методик - властивому конкретному науковому дослідженню з дослідження тієї або іншої властивості об'єкта.Між приведеними рівнями методології правознавства існує органічний зв'язок, залежність, підпорядкованість і взаємопроникнення.

Методи і техніка дослідження

2. Методика дослідження, її зміст і принципи розробки

Методика досліджень теми – це конкретизація прийомів і способів виконання робіт відповідно до теми та плану дослідження. Структура методики включає загальні положення, основну частину і висновок.

У ній відображається постановка питання (гіпотеза), об’єкта дослідження, інформаційне забезпечення, методичні прийоми і процедури дослідження, узагальнення і реалізація результатів проведеного дослідження.

Впровадження результатів дослідження висвітлюється у методиці в частині апробації колективним обговоренням на наукових конференціях і семінарах, симпозіумах, проведенням рецензування і експертизи.

Наприкінці у методиці досліджень викладаються форми узагальнення висновків і пропозицій за результатами дослідження, визначення їх наукової новизни і практичної значущості. Тут же вибирають способи визначення напрямів продовження досліджень за темою або обґрунтування припинення їх. методика дослідження за обраною темою включає структуру, робочі гіпотези, їх обґрунтування та доведення, інформаційне забезпечення та передбачувані результати.

3.7. Поняття та зміст світогляду, типу юридичного наукового мислення, юридичної наукової парадигми

Як зазначалося раніше вищий рівень методології юриспруденції складають світогляд, тип домінуючого юридичного мислення та юридичні наукові парадигми, які багато в чому визначають вибір методологічних підходів та методів при проведенні юридичних наукових досліджень.

1.Світогляд.

Для кожної епохи розвитку людства притаманний свій домінуючий світогляд як цілісна сукупність домінуючих уявлень про світ, роль в ньому людини, а також похідних від них переконань, установлень, ідеалів, принципів, ціннісних орієнтацій пізнавальної і практичної діяльності людей, їхньої життєдіяльності в цілому. Зокрема:

¨ для світогляду середньовіччя притаманне домінування теології, тобто сукупності релігійних доктрин, відповідних теологічних теорій походження та існування держави і права;

¨ епоха Відродження, навпаки, характеризується критичним відношенням до теології та домінуванням гуманізму - сукупності поглядів, за якими найвищою цінністю є людина, її життя, свобода, щастя, розвиток здібностей, а благо людини є критерієм оцінки усіх соціальних інститутів;

¨ у вік Просвіти основою світогляду стають вчення, які відбивають домінуюче значення розуму людини, її знань у пізнанні природнього порядку суспільного життя, що відповідає закономірностям оточуючого середовища та дійсної природи людини;

¨ XIX ст. притаманне домінування у світогляді ідей юридизації, лібералізації та демократизації суспільств, у яких концентровано відбивається необхідність безпосереднього втілення принципів гуманізму, раціональності, рівності та свободи людей у соціальне життя;

¨ домінуючими тенденціями світогляду XX ст. є плюралізм ідей та принципів, інтеграція країн та забезпечення світового порядку, інформатизація всіх сфер суспільного життя.

2. Тип (стиль) домінуючого наукового мислення.

Наукове мислення функціонує і розвивається у понятійній формі. Не випадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводиться функціональна аналогія. Наукове поняття характеризується^ як уявне (ідеальне) відтворення сутності пізнаваного об´єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння сутності правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності. Вони не апріорні, а адекватні об´єктивно існуючим правовим явищам, являють собою результат синтезу правових уявлень, квінтесенцію юридичних знань і досвіду. Світоглядні ідеї XX століття відповідно визначають й складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміється "ансамбль", сукупність взаємозалежних і взаємообумовлених наукових ідей, принципів, форм відбиття і пізнання дійсності, її істотних зв´язків і відношень, напрямків розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:

¨ рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної їх адекватності об´єктивним процесам;

¨ очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;

¨ радикальне підвищення його критично-аналітичної спрямованості. Конструктивно-критичний аналіз державно-правової дійсності - найважливіша соціальна функція юридичної науки;

¨ забезпечення наукового передбачення розвитку державно - правовових явищ (систем), що служить важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарія, який використовується; ¨ розширення його діапазону, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних, позицій;

¨ глибоке з´ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і у внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у взаємозв´язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку.

¨ зміною соціальної позиції ученого, що нерозривно пов´язана із суворим науковим дослідженням, із чітким логічним аналізом досліджуваних фактів, із послідовністю практичної перевірки результатів, його соціальною відповідальністю і т.д.

3. Парадигми.

Для юриспруденції в XX столітті притаманне домінування двох головних парадигм — позитивізму та соціологізму.

Парадигма юридичного позитивізму базується на філософському позитивізмі та відповідній формально-догматичній правовій теорії, яка виникла в другий половині XIX ст., у Західної Європі і була в подальшому сприйнята вітчизняною юриспруденцією. Головними постулатами цієї парадигми є:

¨ заперечення ідей історичної школи права, поділу права на природне та позитивне, відмова від досліджень аксіологічних аспектів права, історії розвитку права та держави, соціальних умов їх існування;

¨ визнання права тільки як права, що залежить від волі держави і яке виражене зовні у вигляді нормативно-правових актів та правозастосовчих рішень;

¨ вивчення тільки чинного або позитивного права, обмеження юридичної науки дослідженням догми права: описом, узагальненням, систематизацією і класифікацією нормативних розпоряджень законодавця і розробкою на основі цього відповідних юридичних визначень і конструкцій;

¨ обґрунтування формально-догматичного методу як головного і єдиного загального методу теоретичної юриспруденції, розгляд суспільства і держави переважно через призму юридичних категорій.

Протилежною позитивізму є парадигма соціологізму, що орієнтує на з´ясування залежності державно-правових явищ і процесів від розвитку суспільства в цілому, від його соціальної структури, системи суспільних відносин, ідеології і культури.

Парадигма юридичного соціологізму об´єднує різноманітні школи і концепції соціологічного напрямку в юриспруденції, до яких відносяться інструменталізм, функціоналізм, інституціоналізм, реалізм і ін. На противагу юридичному позитивізму соціологічна юриспруденція звертається до дослідження умов функціонування, дії права, процесу його реалізації, тому що право існує не тільки у вигляді норм, але й є інструментом досягнення соціальних цілей, функціонує в суспільстві, реалізується в діях соціальних суб´єктів і т.д. Ця парадигма остаточно оформилася наприкінці ХІХ - початку XX ст. і включає в узагальненому виді такі положення:

¨ праворозуміння ґрунтується на ідеях прагматизму, праксеології, реалізму, функціоналізму, аксіології і ряду інших;

¨ право створюється не державою, а громадянським суспільством, соціальними спільностями в процесі їх безпосередньої життєдіяльності як системи конкретних взаємодій (правовідносин);

¨ лише в тій мірі, у якій народ делегує державі повноваження керування суспільством, держава може встановлювати нові норми права або санкціонувати через нормативно-правові акти правові взаємодії між рівними і вільними соціальними суб´єктами;

¨ суспільство за допомогою права, демократичних процедур встановлює порядок утворення, компетенцію, завдання держави, її органів і посадових осіб за принципом "заборонене усе, що прямо не дозволено правовим законом";

¨ право - це інструмент, форма, спосіб самоорганізації суспільства;

¨ втручання держави в приватне життя громадян і інших соціальних суб´єктів можливе тільки у випадках учинення правопорушень або виникнення спорів між ними.

43 3.8. Методологічні підходи юриспруденції

Методологічний підхід містить у собі різноманітні взаємозалежні методи, певним чином пов´язані між собою, серед яких один або декілька є головними, а всі інші підпорядковані їм, залежні від них, мають допоміжний характер.

1. Історичний підхід заснований на вивченні державно-правових явищ у їхньому виникненні і розвитку.

2. Логічний підхід.

При логічному підході об´єктивні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права розкривається шляхом їх вивчення на вищих стадіях існування, у яких концентровано виявляється і відновлюється в структурі і функціонуванні держави і права головні риси їх історичної еволюції, а це не потребує безпосереднього розгляду ходу реальної історії.

3. Герменевтичний підхід

ґрунтується на сукупності принципів і методів тлумачення й інтерпретації юридичних текстів, а останні можуть мати форму як нормативно-правових, так інших правових документів.

4. Порівняльний підхід

спрямований на виявлення подібних і відмінних ознак між правовими і державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей їх виникнення, розвитку, функціонування.

5. Ціннісний (аксіологічний) підхід

- ґрунтується на ряді філософсько-соціологічних концепцій. У правознавстві цей підхід використовується при дослідженнях цінності права, правової культури, суспільної значущості (суспільної користі і суспільної небезпеки) діянь у сфері дії права.

6. Системний підхід.

Використання цього підходу припускає розгляд державних і правових явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових частин), що взаємодіють між собою і навколишнім середовищем.

7. Синергетичний підхід.

За допомогою методології синергетичного підходу державно-правові явища досліджуються як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтується на випадкових процесах, особливо в їх кризових, нестабільних станах.

8. Поведінковий (біхевіористський) підхід

акцентує увагу на дослідженні й інтерпретації державних і правових явищ з позицій домінуючого значення їх поведінкових характеристик, тобто процесів взаємодії з навколишнім середовищем, зокрема, зміни своїх станів в залежності від зовнішнього впливу і, навпаки, зміни зовнішнього середовища відповідно до закономірностей свого розвитку.

9. Гуманістичний підхід

передбачає дослідження державно-правових явищ на основі визнання людини найвищою соціальною цінністю, вільний розвиток якої є метою, а не засобом соціального розвитку.

10. Кібернетичний підхід.

Розгляд правової реальності з позицій соціального управління забезпечується в межах кібернетичного підходу з використанням відповідних методів кібернетики, у яких важливу роль відіграють закони необхідного розмаїття, співвідношення стимулів і антистимулів, сполучення зовнішнього регулювання і саморегулювання та ін 11. Інституціональний підхід

орієнтований на вивчення сталих форм організації і регулювання життя суспільства 12. Структурний підхід

властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об´єктом яких є структура соціальних, правових і державних систем, а також їх елементів. 13. Функціональний підхід

— один із головних у юриспруденції. Його сутність складається у виділенні елементів взаємодій різноманітних суб´єктів або елементів, і визначенні їх місця і значення (функції). У тому або іншому вигляді функціональний метод був присутній у всіх концепціях, де суспільство розглядалося системно.

14. Комплексний підхід.

Комплексний підхід у юриспруденції забезпечує дослідження всіх умов і взаємодій державного або правового явища, взаємодія(інтегрованість) яких обумовлює конкретний стан даного явища.

14. Системно-функціональний підхід

поєднує в собі системний та функціональний методи; орієнтований він на дослідження державно-правових явищ як певних систем, а також на визначення функціональних зв´язків (функцій) елементів та підсистем певної системи, між системами, оточуючим їх середовищем.

15. Функціонально-структурний підхід

випливає із розгляду державно-правових явищ як неподільних систем, що мають складну структуру і складові частини яких функціонально пов´язані між собою.

9. Методи юриспруденції: види та зміст

Методи юриспруденції являють собою певні "цеглинки" або "інструменти" методологічних підходів. Метод як засіб пізнання є способом відбиття і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою одержання нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Структура системи методів може бути розглянута на горизонтальному і вертикальному рівнях.

Горизонтальну структуру складають види методів певного рівня, наприклад, до загально-наукових методів відносяться: структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т.д., а до конкретно-наукових - конкретно-соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня. Внутрішню структуру кожного методу складають: його принципи, правила, прийоми, способи,засоби.

Вертикальну структуру методів утворюють:

¨ загальні методи - це вищий (філософський) рівень, до якого відносяться діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, але й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

¨ загальнонаукові методи - наукові методи, що використовуються усіма науками (у свою чергу поділяються на теоретичні та емпіричні);

¨ конкретно-наукові методи, що використовуються окремими групами наук;

¨ спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

1. Загальні методи - це вищий (філософський) рівень, до якого відносяться діалектичні, гносеологічні і логічні методи, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, але и у практичній діяльності (практичному пізнанні).

1.1. Загальні діалектичні методи

Діалектика як загальна методологія дає знання найбільш загальних законів розвитку природи, суспільства і мислення, дозволяє охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед безлічі інших, її зв'язку з ними і т.д. У наукових юридичних дослідженнях використовується або всі або частина діалектичних узагальнень, що організують, групують навколо себе інші способи пізнання. Зокрема, такі діалектичні закони і категорії як:

¨ єдність і боротьба протилежностей;

¨ кількісних і якісних змін;

¨ заперечення;

¨ сутність і явище;

¨ зміст і форма;

¨ необхідність і випадковість і т.д.

1.2. Загальні формально-логічні методи

Аналіз - це уявне розчленовування цілісного предмета на складові частини (сторони, ознаки, властивості або відношення) з метою його вивчення.

Синтез - це поєднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей або відношень) предмета в єдине ціле.

Абстрагування - це виділення властивостей і відношень досліджуваного явища, до яких виявлено інтерес, а також одночасне відвертання уваги від інших властивостей і відношень, у результаті чого утворюються різноманітні абстракції - поняття, категорії, теоретичні конструкції та їх системи. Абстрагування лежить в основі типології і класифікації, моделювання, побудови теорій як систем знань.

Узагальнення - це метод, в результаті застосування якого встановлюються загальні властивості й ознаки об'єктів, шляхом переходу від конкретного або менш загального поняття і судження до більш загального поняття або судження. Розширення класу предметів і виділення загальних властивостей цього класу дозволяє будувати усе більш ширші поняття.

Індукція - це метод дослідження і спосіб міркування, у якому загальний висновок будується на основі конкретних посилань. Спочатку в процесі досвіду, експерименту, спостереження визначаються, встановлюються, збираються окремі факти, при наступному аналізі яких виділяються загальні і повторювані риси ряду явищ, що входять у визначений клас явищ. На цій основі будується індуктивний умовивід, де висновком є судження, у якому ознака приписується всьому класу.

Дедукція - це метод дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого з загальних посилок із необхідністю випливає висновок конкретного характеру. У дедукції, на відміну від індукції, виходячи і спираючись на загальне знання, роблять висновок конкретного характеру. При використанні як посилання гіпотетичного припущення, наприклад нової наукової ідеї, дедукція є відправною точкою зародження нової теоретичної системи.

Аналогія - це метод дослідження, при якому на основі подібності об'єктів в одних ознаках, робиться висновок про їхню подібність і в інших ознаках. Умовиводи за аналогією широко використовуються в моделюванні.

Моделювання - це метод вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (моделі). Використання методу моделювання дозволяє досліджувати ті сторони об'єктів, що неможливо осягнути шляхом безпосереднього вивчення, або невигідно вивчати у такий спосіб. Особливого розповсюдження одержав метод комп'ютерного моделювання. Моделі, що застосовуються у повсякденному і науковому пізнанні, можна розділити на два великих класи - матеріальні, що є природними об'єктами і функціонують за законами природи, а також ідеальні -ідеальні утворення (образи), що зафіксовані у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки.