Сприйняття і відтворення тексту як стадії перекладацької діяльності
Дослідники-перекладознавці випрацювали ряд моделей перекладу, що відбивають теоретичний підхід до сутності цього процесу, який може бути зрозумілим у дещо абстрактному плані і не зачіпає фізіології людського організму (його мозкової чи нервово-клітинної діяльності), хоча й існують конструкти, напрацьовані фахівцями, що розвивають саме цей аспект, і мають на меті розкрити механізм синергії (співдію) різнопланових чинників, яка в результаті породжує нове текстуальне повідомлення на базі первинного. Але подібні завдання виходять за межі нашого дослідження і залишаються творчим пошуком психолінгвістів, поле діяльності яких нестримно розширюється і створює виклики для новітніх відгалужень.
Однак при уважнішому розгляді стає очевидним, що в практиці перекладу виокремлюються дві стадії процесу. Причому, перша стадія пов’язується з осмисленням тексту, що пропонується до перекладу, а наступна – з відтворенням його рідною мовою. Не варто вважати, що перша стадія стовідсотково складається лише з аналітичної роботи, тим часом як друга суцільно пов’язана з синтезом. Насправді, когнітивна (пізнавальна) і будівнича (творча) діяльність людського мозку наявна на кожному з цих етапів і виявляється неподільною. І відповідно, у процесі відтворення діалектична єдність цих людських характеристик спрацьовує так само комплексно.
Першу стадію, або ж цикл, тобто, сприйняття тексту, являє собою надзвичайно складний сенсорно-мисленнєвий процес, що ґрунтується на різнобічних видах і формах аналітичної та синтетичної діяльності органів чуття і мозку. На цій стадії перекладач намагається якомога повніше зрозуміти першотвір, пережити його, усвідомити його естетичну цінність (худ. текст) і характер дії на отримувача. І перекладач тут має бути найтоншим оцінювачем. Він повинен не тільки осмислювати тест, але й відчувати його образну й емоційну дію.
Отже, рецепція тексту, як виявляється, не буває тотожною в різних індивідів, оскільки його рецептором завжди буде людина з її неповторною індивідуальністю. Запас знань і досвіду, своєрідність мислення та чуттів, виховання й освіти, літературний смак, нахили, рівень володіння рідною мовою, вплив конкретного суспільного середовища та суспільних інтересів, специфіка формування світобачення – усе це може відрізнятися навіть у близнюків. Одначе відносна рівність у сприйнятті, скажімо, літературного твору, реально існує, завдяки тому, що вказані характеристики можуть збігатись у різних людей, і ступінь такого зближення збільшується у представників однієї і тієї ж суспільної групи.
Для перекладача в ролі рецептора є вкрай важливим накопичити певний рівень як лінгвістичних, так і позалінгвістичних знань для адекватного сприйняття і глибинного розуміння всього обсягу змісту й експресії первинного тексту.
Сприйняття перекладачем тексту може виявитися недостатнім, якщо перекладач посідає обмежений запас знань або в нього невисокий рівень розвитку емоційної схильності. Коли ж у перекладача немає таких “прогалин”, то сприйняття оригіналу виявляється відносно повним. Неоднаковий ступінь сприйняття тексту та індивідуально-особистісні характеристики самого перекладача можуть призводити до появи різних і при тому цілком еквівалентних перекладів одного й того самого першотвору.
Кожний тип і вид перекладу має власні особливості та характеристики, але, коли йдеться про художній переклад, то доцільно підмітити, що тут можна слід розрізняти принаймні дві фази: доперекладне сприйняття, тобто, сприйняття художнього твору в першому (іноді в другому і більше) читанні, коли перекладач намагається глибоко осмислити, відчути першотвір, усвідомити його художню цінність і визначити його стилістичну своєрідність у безпосередньому сприйнятті конкретних слів, речень, абзаців тощо саме в момент перекладу.
У другій стадії сприйняття, коли відбувається пофразна рецепція першотвору перед його відтворенням іншою мовою перекладач оперує аналізом і синтезом, сприймаючи зміст окремих елементів (слів і словосполучень) повідомлення, а відтак зміст кожного речення МД. Навіть при синхронному перекладі, коли, здавалося б, переклад здійснюється послівно і словосполученнями, тобто через сприйняття окремих частин речення, які перекладаються, коли ще невідомий весь зміст речення, все одно, необхідно зрозуміти (спрогнозувати) загальний зміст і тільки тоді вже вести “монтаж” перекладених словесних блоків у єдине речення, редагуючи (коригуючи) його відповідним чином. Психологи і лінгвісти, дослідники мовленнєвого процесу стверджують, що при сприйнятті і розумінні людина засвоює не самі слова, а зміст ідеї та поняття. Це стає можливим тільки тому, що формування поняття вже пройшло вербальну стадію, тобто, воно сформувалося на основі слова.
Для перекладача художньої літератури на даному етапі сприйняття важливим стає не тільки розуміння тексту, а й бачення “намальованих” словами образів та ситуацій. Відомо, що слово завжди узагальнює. Воно наповнюється конкретним змістом тільки в тому випадку, коли учасники комунікації ведуть мову про конкретні істоти, предмети й об’єкти, що є видимі або добре відомі. Тоді у свідомості відправника й отримувача мовлення виникають цілком конкретні уявлення та образи. Таким же конкретним буде сприйняття читача щодо тих описуваних у тексті реальних об’єктів, йому відомих. У решті випадків сприйняття читачем словесного змісту буде дещо абстрактним.
У художній літературі письменник часто деталізує об’єкт опису при створенні образу персонажа, осереддя, подію тощо. Будь-який опис героїв, місця дії, пейзажу, явищ природи тощо – то є засіб їх конкретизації та індивідуалізації, що породжує у свідомості рецептора образне сприйняття тексту. Деталізуючи опис, автор перетворює загальне в індивідуальне. Письменник типізує, зливає в одиничний образ те, що в реальності існує у багатьох реальних проявах. Утім, такий образ у художній дійсності літературного твору стає конкретним, єдиним.
Коли зміст фрази літературного твору вже сприйнято, і він існує не тільки в матеріальній словесній формі, але й у формі “ідеальній”, у вигляді одиниць мислення – понять, суджень, у вигляді наочних образів, уявлень та емоцій, тоді і відбувається перехід до другої стадії процесу перекладу, тобто до відтворення мовою перекладу, сприйнятої фрази оригіналу. І знову в свідомості перекладача здійснюються складні процеси аналізу та синтезу, пов’язані з передачею змісту зі сфери мислення уже в іншій матеріальній, словесній формі. Друга стадія складається не менш ніж із двох фаз: перевираження та ідентифікації.
Прийнявши семантичну й емоційно-експресивну інформацію, заховану в реченні, що має бути перекладеним, перекладач відтворює цю інформацію в матеріальних одиницях мови перекладу, намагаючись зберегти її повний обсяг. Причому, перекладач не підшуковує, як іноді прийнято думати, відповідники до кожного слова чи словосполучення, а саме перевисловлює його зміст. Але оскільки у будь-якій мові зміст речень складається із значень окремих слів та словосполучень й оскільки існування лексичних, граматичних та стилістичних відповідників між різними мовами є об’єктивною данністю, універсальним фактом, то при зіставленні оригінального і перекладеного текстів виявляються передусім лексичні міжмовні відповідники. До то ж писемний переклад, зазвичай, виконується пофразно, не є обмеженим у часі, як усний переклад, і незмінно пов’язується з матеріально зафіксованим текстом оригіналу, звідки у будь-який момент можна виокремити для звірки будь-яку фразу, що виявляється неможливим при усному перекладі. Усе це дозволяє навіть на етапі перевираження проводити постійне зіставлення для порівняння двох текстів: незмінного тексту оригіналу та новостворюваного тексту перекладу.
На практиці після фази перевираження настає період художньої ідентифікації перекладу, тобто, подальшого опрацювання ТП (тексту перекладу), яке дало б зрештою перевиражений художній твір, що був би ідентичний (адекватний) першотворові за своїм змістовим, функціонально-стилістичним та ідейно-естетичним наповненням. На цьому етапі здійснюється якнайдетальніше зіставлення перекладних речень, абзаців, періодів тощо, і це дозволяє побачити втрату інформації. Саме в цей період можуть виникати труднощі, пов’язані з пошуком потрібного слова та функціонально-жанрових відповідників, передачею реалій і гри слів, уточненням синтаксичної структури і шліфовкою перекладу, призначеного стати вже явищем вітчизняної літератури – “муки творчості”. І тоді залежно від обсягу, мовних та літературних тонкостей вихідного тексту, а також від таланту і досвіду перекладача завершується робота над рукописом. При повторних читаннях до рукопису вносяться лише незначні зміни. Звичайно, у кожного перекладача випрацьовується власна манера, власні навички роботи над перекладом, але вищеописані етапи виявляються неминучими, оскільки в них об’єктивно відбивається процес перекладу як одного з різновидів мисленнєвою діяльності людини.