6.Головні події визвольної війни Хмельницький

У квітні 1648 року польське військо вирушило на того, щоб об'єднати свої сили, поляки розділилися: чолі з Іваном Барабашем рушили Дніпром, а невеликий загін кінноти, очолюваний сином коронного гетьмана Стефаном Потоцьким та козацьким комісаром Шембергом, — берегом.

Разом польські війська налічували близько 4 тис. воїнів (1,5 тис. вояків з польського регулярного війська та 2,5 тис. реєстрових козаків). «Соромно посилати велике військо проти якоїсь ганебної зграї підлих холопів», — казав молодий С. Потоцький. За авангардом рухалися основні сили польської армії на чолі з Миколою Потоцьким. Усі війська мали з'єднатись біля Кодака.

Б. Хмельницький добре знав, що діється у ворожому таборі, оскільки головним човном флотилії реєстрового козацтва командував М. Кричевський, гетьманів кум.

Щоб не дати можливості польському війську об'єднатися, козаки рушили їм назустріч. Удалим маневром гетьман примусив поляків зайняти незручні позиції біля Жовтих Вод. Оточений загін Стефана Потоцького розраховував на допомогу реєстрових козаків, але ті перебили своїх полковників, серед них І. Барабаша, і, обравши собі наказним гетьманом Филона Джалалія (Джеджалія), перейшли на бік Б. Хмельницького.

5—6 травня 1648 року повстанці атакували польський табір, до якого змогли увірватися після запеклих боїв. Серед поляків почалася паніка, дехто намагався втекти, але потрапляв у татарські засідки. Татари нападали на втікачів, топтали кіньми, ловили арканами. Ті, хто, рятуючись від татар, тікав до лісу, падали в ями, які заздалегідь повикопували козаки.

Польський авангард був ущент розбитий; тяжко поранений Стефан Потоцький був узятий у полон, де й помер від ран; були захоплені й інші польські магнати. Козаки й татари дістали велику військову здобич.

7.Війна 1650-1653

Наприкінці 1650 р. на сеймі було ухвалено рішення готуватися до війни і зібрати для цього величезний податок — 48 млн злотих, за рахунок чого сформувати 36 тис. польського і 18 тис. литовського війська. Очолив військо М. Калиновський. У ніч з 9 на 10 лютого

1651 р. передові польські сили напали на прикордонні загони козаків і вторгайся у Брацлавщину. Тут у бою за місто Красне загинув відомийполковник Д. Нечай, про подвиги якого український народ склав багато пісень. М. Калиновський на чолі війська просувався до Вінниці. Тут його зустріли козацькі війська на чолі з Іваном Богуном. Битватривала з 28 лютого по 11 березня. Поляки були розбиті і втекли спочатку в місто Бар, а потім у Кам’янець-Подільський. Шляхта не моглапримиритися з поразкою і почала збирати нові сили для боротьби. Ян II Казимир упродовж травня збирав свою армію в місті Сокалі, звідки перевів її у червні під місто Берестечко, де на правому березі річки Стир і був створений укріплений табір 15-тисячної королівської армії. Козацька рада, враховуючи рішення польського сейму, також ухвалила рішення про підготовку до війни. Для цього ще взимку до Бахчисарая та Очакова було направлено послів з проханням до татар надативійськову допомогу. Намагаючись дістати підтримку Угорщини, Б.Хмельницький відсилає послів до Юрія Ракоці, обіцяючи підтримати кандидатуру його молодшого брата Сигізмунда на польський пре-стол. Побоюючись свого північного сусіда, литовського гетьмана Я.Радзивілла, Б. Хмельницький приймає в Білій Церкві його послів і домовляється про нейтралітет. Складною ситуацією, що склалася в Україні (бажаючи поставити її в залежність від султана), вирішили скористатися в Туреччині. З цією метою до Б. Хмельницького прибули посли турецького султана, пропонуючи військову допомогу. Та гетьман відмовив їм, зіславшись на те, що Україна не має можливості утримувати іноземні війська. Відмовився він і від допомоги молдавського господаря В. Лупула і був правий, оскільки невдовзі і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо Б. Хмельницького. Водночас гетьман шукав шляхи впливу наросійського царя, який, дотримуючись нейтралітету, зайняв позицію вичікування. Одночасно з дипломатичними кроками Б. Хмельницький збирає своє 100-тисячне військо під містом Зборовом. Сюди ж прибувають 50 тис. татар на чолі з Іслам-Гіреєм. А тоді все військо рушає під Берестечко назустріч ворогові.

Тут, на берестецьких полях, де сходяться землі Львівської, Волинської та Рівненської областей, влітку 1651 р. відбулася битва, в якій взяли участь понад 300 тис. воїнів з обох боків. Ця битва була найбільшою за чисельністю її учасників на території України до початку XX ст. Вона тривала три дні (28-30 червня). Невідомо, як би склалися подальша доля й історія українців, якби не підступна зрада татарського хана Іслам-Гірея. У вирішальний момент, коли поляки почали відступати, він, злякавшись обстрілу артилерії, зняв з лівого флангу своїх 50 тис. татар і почав відступати. Гетьман кинувся услід за ним і наздогнав під Ямполем. Іслам-Гірей пообіцяв повернутися, але замість цього продовжував утікати, захопивши з собою й Б. Хмельницького і залишивши козацьке військо без вождя. Козаки опинилися в тяжкому становищі: з трьох боків вони були оточені ворогами, а з четвертого - болотом. Битва тривала цілий день, а вночі козаки змушені були відступити. На лівому березі річки Пляшівки вони спорудили земляні укріплення, де впродовж 10 днів вели оборонні бої, чекаючи повернення гетьмана. Та сили були нерівні. Тоді І. Богун, обраний тимчасово гетьманом, ухвалив рішення врятувати армію і зброю для подальшої боротьби, вивівши її з оточення через болота та річку. Більшість полків вийшла з оточення, але на переправі через болото загинуло багато людей, козаки втратили весь обоз, велику частину артилерії. Вранці наступного дня польське військо вело бої з козацькими загонами, що залишилися для прикриття відступу. Останні 300 козаків зупинили поляків на оточеному болотами маленькому острові Гайок, упродовж дня точився нерівний бій. Поляки пропонували їм здатися, обіцяючи зберегти життя, але всі козаки добровільно обрали смерть, б’ючись до останньої краплі крові. Докладно ці події описані у творі історика М. Костомарова “Богдан Хмельницький” і у вірші Т. Шевченка “За яром яр”. Вирвавшись з оточення, І. Богун з боями пробився до Київського воєводства, де зустрівся поблизу Білої Церкви з Б. Хмельницьким, який зумів викупитися з татарського полону. Вони почали збирати сили для продовження боротьби.

Водночас велася напружена дипломатична підготовка нового етапу боротьби з Річчю Посполитою. У Корсуні Б. Хмельницький прийняв 14 липня послів російського царя митрополита Гавриїла та Г. Богданова і передав листи цареві та боярам, у яких порушив питання про приєднання України до Росії. З Угорщини 15 липня повернулися козацькі посли, які вели там переговори з Юрієм Ракоці про його участь у війні. Гетьман 16 липня зустрівся з послами кримського хана. Вони повідомили, що в Україні залишилося 30 тис. татар, які розмістилися поблизу Корсуня, а незабаром мали підійти ще 100 тис.

Проте становище козаків було складним. Воно погіршилося ще тим, що 25 червня 1651 р. на півночі розпочав бої литовський гетьман Я. Радзивілл. Йому вдалося через Білорусію прорватися в Україну. Невеликий загін чернігівського полковника М. Небаби не зміг протистояти йому, полковник загинув у бою під містом Ріпками. Литовські війська 25 липня захопили Київ. Великі втрати, тяжке військово-економічне становище змусили Б. Хмельницького звернутися до великого коронного гетьмана М. Потоцького з пропозицією укласти перемир'я. Шляхта виробила 24 пункти проекту договору, що його запропонували козацькій старшині. Серед умов перемир'я були розірвання союзу з ордою, скорочення реєстру до 6-12 тис. козаків, надання права польським військам перебувати в Україні. Коли про це дізналися козаки, здійнявся бунт. Переговори продовжилися тільки тоді, коли вдалося їх втихомирити. Козацька старшина погодилася на обмеження реєстру козаків до 20 тис, а розірвати угоду з татарами козаки не обіцяли. Зазначимо, що перед укладенням договору Б. Хмельницький прийняв посла турецького султана Осман-гауша, який запропонував Війську Запорозькому перейти в підданство Порти і спільно брати участь у війні проти Венеції. Проте гетьман відповів відмовою.

Нарешті, 18 вересня 1651 р. під Білою Церквою був підписаний мирний договір. Згідно з договором козацький реєстр передбачалося скоротити до 20 тис, козацька територія обмежувалася тільки Київським воєводством, питання про унію навіть не обговорювалося, шляхта знову поверталась у свої маєтки, гетьмана позбавляли права мати відносини з іноземними державами. Умови Білоцерківського договору викликали невдоволення українського народ

8.Березневі статті 1654р

Березне́ві статті́ 1654 року (інші назви — «Статті Богдана Хмельницького», «Березневі статті Богдана Хмельницького», «Статті війська Запорізького», «Переяслівські статті») — угода між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, комплекс документів, які регламентували політичне, правове, фінансове і військове становище України після Переяславської ради.

Згідно цих статей Україна зберігала свої військово-адміністративні органи управління на чолі з виборним гетьманом. На Гетьманщині без обмежень мало далі діяти місцеве право, обумовлювалося невтручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України. Україна зберігала свої збройні сили — 60-тисячне козацьке військо. Угода розірвана у 30.1.(9.2.) 1667 року Московською державою, що підписала Андрусівське перемир'я. __________________________________________________________________________________________________________________________________________________ Серед істориків є певна дискусія чим були Березневі статті — військовим союзом між двома державами Україною та Росією чи договором, який регламентував широку автономію Гетьманщини у складі Московської Держави. Проте, серед 11 пунктів Березневих статей нема жодного, в якому би йшлося про приєднання України до Росії чи їх возз'єднання.

[ред.]

Зміст статей

Збір податків на користь царської скарбниці доручалося вести українським урядовцям.

Установлювалася платня у розмірі:

військовому писарю та підпискам — 1000 польських злотих;

військовим суддям — 300 польських злотих;

судовим писарям — 100 польських злотих;

польським писарям та хорунжим — 50 польських злотих;

сотенним хорунжим — 30 польських злотих;

гетьманському бунчужному — 50 злотих.

козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам надавалися у володіння млини;

Установлювалася платня генеральному обозному у розмірі 400 злотих і генеральному хорунжому — 50 злотих;

Заборонялися дипломатичні відносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

Підтверджувалося право київського митрополита й усього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

Московський уряд зобов'язувався вступити у війну з Польщею навесні 1654 року;

Передбачалося утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

Гетьманський уряд просив установити платню:

полковим у розмірі 100 єфимків талерів;

полковим осавулам — 200 польських злотих;

військовим осавулам — 300 польських злотих;

сотникам — 100 польських злотих;

кожному козакові у розмірі 30 польських злотих.

однак це прохання було відкладене до перепису всіх прибутків, які мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків;

у випадку татарських нападів на Україну передбачалося організовувати проти них спільні походи як з боку України, так і Московської держави;

Гетьманський уряд просив установити утримання для козацької залоги кількістю 400 осіб у фортеці Кодак та для запорожців, виконання цього прохання також було відкладене до окремого рішення. Тут же містилася вимога до гетьмана негайно почати укладення реєстру, що мав охопити 60 тисяч козаків, і після завершення роботи треба було надіслати його до Москви.

9.Північна війна і Україна

Спроби Росії закріпитися на узбережжях Чорного і Азовського морів наприкінці ХVІIст. виявилися невдалими. На початку ХVІІІст. Петро І змінює акцент зовнішньополітичного курсу . Відтепер пріоритетною для Росії стає боротьба на півночі за вихід на Балтійське узбережжя . З Туреччиною в 1700 р. було підписано Константинопольський мирний договір і розпочато війну зі Швецією.

Зміна зовнішньополітичних пріоритетів Росії позначилося безпосередньо на подальшій долі українських земель . Як і раніше . до участі у кримських та азовських походах , до ведення Північної війни також були залучені гетьманські козацькі полки . Отже , тягар тривалої війни повною мірою ліг і на українські землі, що мало свої наслідки.

Північна війна не була схожа на воєнні кампанії XVII ст. Тепер у далеких і чужих північних містах під час боїв та від виснажливої служби гинуло багато козаків .їхнє озброєння і тактика не відповідали вимогам російської та інших тогочасних європейських армій. Усе це викликало незадоволення серед козаків та українського населення.

Події першого періоду Північної війни складалися несприятливо Для Росії та її союзників . У листопаді 1700 р. російська армія й українські загони зазнали жорстокої поразки під Нарвою . Проте козацька кіннота не допустила прориву шведів на Новгород і Псков.

Незабаром зазнали поразок союзні саксонська та донська армії , і ці країни змушені були капітулювати . Великих втрат було завдано армії польського короля Августа ІІ . Обстановка в Речі Посполитій ще більше ускладнювалася, коли частина шляхти вступила у змову зі Швецією і проголосила королем Польщі познанського воєводу С.Лещинського.

На землях Правобережної України після рішення польського сейму в 1699 році ліквідувати козацтво з новою силою спалахнуло антипольське повстання , очолюване С.Палієм, С.Самусем, Іскрою та А.Абазиним . У боротьбі з ослабленою, але ще досить сильною Річчю Посполитою фастівський полковник зробив ставку на Росію і Лівобережну Україну. Не задовольняючи прохання повстанців про приєднання Правобережної України до Росії, Уряд Петра І таємно надав їм допомогу, аби використати визвольний рух для тиску на Польшу.Проте щоб не втратити останнього союзника в боротьбі зі шведами , царизмові довелося принести в жертву національно-визвольний рух на окупованих Польщею землях Після арешту С.Палія у 1704 р. і взяття козаками І.Мазепи Білої Церкви та інших міст Правобережжя повстання поступово припинилося.

У 1705-1706 рр. козацькі загони перебували не тільки на Правобережній Україні. Вони воювали проти шведів і на території Польщі . Литви та Білорусії . Воєнні успіхи в ці роки були на боці Карла ХІІ. У вересні 1706 р. після розгрому польської армії зрікается престолу Август II. Росія і Україна втративши ( використавши) останнього союзника , опинились у політичній ізоляції.

З 1706 р. при посередництві С.Лещинського Карл XII починає таємні переговори з І.Мазепою, щоб відірвати Україну від Росії для ще більшого ослаблення останньої. Переговори активізувались у 1707 р.,.і Мазепа з невеликою групою полковників взяв курс на зміну відносин з Росією.

Вирішальні події відбулися протягом наступних 1708-1709 рр. У вересні 1708р. війська Карла ХІІ зі Смоленщини повернули не на Москву, як гадало російське командування , а на Україну . Проте російські війська і Стародубський та Чернігівські полки випередили шведів і першими вступили у Стародуб , а потім у Новгород-Сіверський. Спроби шведських військ захопити ці та інші міста виявилися марними . Вони зазнавали великих втрат на лише в боях , але й від нападів партизанських загонів у Білорусії та Гетьманщині . Кожне місто , містечко та село доводилося брати з боєм і втратами.

Дніпровські переправи були зайняті козацькими полками Г. Галагана, Д.Алостола та П.Скоропадського, що не дозволило військам Карла XII з'єднатися із союзниками -Туреччиною і Кримським ханством.

У такій обстановці 24 жовтня 1708 р. І.Мазепа повів кількатисячний загін козаків і групу старшин із Батурина ніби-то на з'єднання з російською армією, а насправді козаки на чолі з Мазепою переправились на правий , "шведський" берег Десни . Тільки там , під 0болонням , козакам і більшості старшин гетьман відкрив свій задум : за допомогою шведів зробити Україну незалежною . У відповідь не пролунало жодного слова, але під прикриттям ночі багато козаків і старшини втекли з правого берега Десни назад.

Реакцію Петра І передбачити було неважко. Військам О.Меншикова цар дав наказ випередити шведів і першими зайняти столицю Гетьманщини Батурин , де закріпився гарнізон полковника Чечеля. У Батурині була зосереджена майже вся козацька артилерія, боєприпаси та велика кількість продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. гарнізон міста капітулював, і над ним та населенням було вчинено жорстку розправу.

Тим часом почалася підготовка до обрання нового гетьмана. На козацькій раді у Глухові 6 листопада у присутності Петра І ним став Стародубський полковник І.Скоропадський (1708-1722). Запорозька Січ своїх представників у Глухові не прислала.

Оскільки позиція Запорожжя мала принципове значення, туди були направлені посланці Петра І із царською грамотою , грішми та завданням переконати козацтво підтримати Росію. У цей час кошовий К. Гордієнко із загоном козаків уже перейшов на бік Мазепи , з яким у попередні роки в нього були принципові суперечки. Новий запорозький кошовий П.Сорочинський також схилявся до необхідності "Москву воевать" , а отже місія царських посланців не принесла бажаних результатів.

У травні 1709 р. війська полковника Яковлєва і козацького полковника Г.Галагана за царським розпорядженням зруйнували Чортомлинську Січ . Частина козаків втекли і заснували нову Січ на р. Кам'янка , а потім перейшли в межі Османської імперії і з дозволу властей облаштували Олешківську Січ у тому місці, де Дніпро впадає в Чорне Море . Проіснувала вона до 1733р.

27 червня 1709 р. неподалік від Полтави відбулася генеральна битва між шведською і російською арміями- одна з найважливіших битв у європейській історії XVIII ст. Переможцем у ній вийшов Петро І.

Наміри Швеції підкорити всю Північно-Східну Європу та плани Мазепи здобути за допомогою Карла XII незалежність України зазнали цілковитого краху. Гетьман з невеликою групою вірної йому старшини та козаків і загоном запорожців К.Гордієнка опинився на чужині, у межах Османської імперії. Незабаром 22 серпня 1709 р. І.Мазепа помер у м.Бендери. Росія, забезпечивши контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

10.Скасування кріпосного права

Правову основу селянської реформи 1861 р. в Україністановили як спільні для всієї Російської імперії законодавчі акти, так і низка спеціально призначених для українських губерній указів і постанов. 19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювались загальноімперські “Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності”, “Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь” та ін. Для більшості місцевостей України з родючою землею встановлювались невеликі селянські наділи. У 3 місцевих положеннях, дія яких поширювалась на українські губернії, відбилась специфіка відносин між поміщиками і селянами, що історично склалась у різних районах України. Так, Катеринославська, Херсонська і частково Таврійська губернії, а також ті повіти Харківської і Чернігівської губерній, де переважало общинне землекористування, підпадали під дію “Місцевого положення про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях великоросійських, новоросійських і білоруських”. Губернії, на які поширювалось це положення, поділялись на 3 основні смуги: нечорноземну, чорноземну і степову; а смуги поділялись на місцевості, для кожної з яких встановлювався розмір наділу на ревізьку душу, у який входили присадибні ділянки, орні і сінокосні землі та пасовиська. Для губерній Південної України передбачався єдиний указний наділ, розмір якого у різних місцевостях становив 3-6,5 десятин на ревізьку душу. Розміри наділів у повітах Харківської губернії були вищими:3-4,5 десятин, і нижчими:1-1,5 десятин. Якщо дореформений наділ перевищував встановлені норми, а також, якщо після виділення селянам землі у їх колишнього поміщика залишалось на Лівобережжі менше 1/3, а на Півдні – менше ½ земельних площ, які належали йому до 1861 р., то він міг відрізати у селянина надлишок на свою користь.

Такий же конфіскаційний характер мало і “Місцеве положення про поземельне упорядкування селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях малоросійських: Чернігівській, Полтавській та частини Харківської” – в основу наділення селян землею був покладений принцип спадково-сімейного землекористування: земля розподілялась у межах сільської общини не за зрівняльним принципом з періодичними переділами, як це відбувалось при общинній формі землекористування, а на основі сімейних ділянок, які складались із садиби і польового наділу або лише із садиби. Вищий наділ на душу залежно від місцевості становив 2,75-4,5 десятин, а нижчий – ½ вищого. У Лівобережній Україні поміщики отримали право на зменшення наділів селян, заміну їх угідь, перенесення їх садиб та інші обмеження селянського землекористування.

В основу поземельного упорядкування поміщицьких селян Правобережної України, яке визначалось “Місцевим положенням про поземельний устрій селян, оселених на поміщицьких землях в губерніях:Київській, Подільській і Волинській”, було покладено Інвентарні правила 1847-1848 рр. – селянам надавалось право на отримання повного інвентарного наділу, а якщо фактичний наділ був меншим за інвентарний, селяни могли подавати мировому посереднику клопотання про повернення у їх користування вилученої поміщиками громадської землі. Однак, клопотання приймались лише від імені усієї сільської громади, а також вимагалась наявність певних доказів про зменшення поміщиками розміру інвентарного наділу; спір остаточно вирішувало губернське присутствіє у селянських справах. У 1863 р. з питань провадження селянської реформи у Правобережній Україні було видано додатково ще близько 10 законодавчих актів.

Селянська реформа 1861 р. створила певні умовидля швидкого розвитку промислового капіталізму, зумовленого попитом на продукцію чорної металургії і машинобудування, кам`яне вігулля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості сприяли якісні зміни у засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хліборобства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво. На зростання продуктивних сил впливав і розвиток транспорту, передусім залізничного – до середини 80-х рр. в Україні було завершено прокладання головних залізничних магістралей, які пролягли через усі основні економічні райони, з`єднавши їх з Центральною Росією, чорноморськими, азовськими і балтійськими портами, залізницями Західної Європи. Швидке зростання основних галузей важкої індустрії спричинилось до утворення таких великих промислових районів, як Донецький вугільно-металургійний, Придніпровський металургійний, Криворізький залізорудний, Нікольський марганцевий, а завдяки розвитку цукроваріння утворився великий район цукрового виробництва. Розвиток капіталізму супроводжувався зростанням міст, у яких зосереджувалось населення, яке займалось торгово-промисловою діяльністю. Найбільш швидкими темпами зростало міське населення у промислово розвинутих губерніях України:Катеринославській, Київській і Харківській; у пореформений періоднаселення Катеринослава зросло у 6 разів, Одеси, Києва і Харкова – у 4 рази. Розвиток промисловості, швидке зростання міст і неземлеробського населення, залізничного, річкового і морського транспорту, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі вагомо впливали на характер і структуру сільськогосподарського виробництва – землеробство втягувалось у товарний обіг і поступово перетворювалось на підприємницьке, капіталістичне.

11.Руїна

Руїна — період історії України кінця XVII століття, що відзначився розпадом української державності і загальним занепадом.

Деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох гетьманів — ставлеників Москви (Івана Брюховецького, Дем'яна Многогрішного та Івана Самойловича) й обмежують хронологічно 1663—1687 та територіально — Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна відносилась як до Ліво-, так і до Правобережжя і тривала від смерті Богдана Хмельницького до початку правління Івана Мазепи — 1658—1680.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці: (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко, П. Суховій, П. Тетеря). Гетьмани, які віддали всі свої сили, щоб вивести Україну із занепаду: І. Виговський, П. Дорошенко.

Причини Руїни

відсутність загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті

глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики

егоїстичність козацької старшини, її нездатність поставити державні інтереси вище від вузькокланових та особистих

перетворення українських теренів на об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Османської імперії та Кримського ханства внаслідок внутрішньої міжусобної боротьби.

12.Варшавській договір 1920р

Варша́вський договір — міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.

Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками С. Петлюри – В. Винниченком, М. Грушевським та ін. С. Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком. У жовтні 1920 р. Польща порушила варшавську угоду, визнавши УСРР, і вона стала недійсною.

Пізніше, по закінченні польсько-радянської війни 1920 року, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

13.Голодомор на Україні 1932-1933рр

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий штучний голод у 1932—1933 роках, що призвів до багатомільйоних людських втрат в сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[1].

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому[2] визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Згідно соціологічного опитування, проведеного у 2010 році, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом[3]. У 2003 році Український парламент назвав, а у 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. В 2010 році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду; безпосередньо винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УСРР, і констатував, що за даними науково-демографічної експертизи загальна кількість людських втрат безпосередньо від Голодомору складає 3 мільйони 941 тисяча осіб. Також за даними слідства було визначено, що втрати українців в частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб. [4] [5]

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно якого колгоспи мусили здавати державі від третини до чверті зібраного збіжжя. Тим часом, внаслідок Великої депресії ціни на сільськогосподарську продукцію на Заході стрімко впали. Радянський Союз став на порзі економічної кризи, адже довгострокових позик йому ніхто не давав, вимагаючи визнати за собою борги Російської імперії. Щоб заробити валюту, було вирішено збільшити обсяги продажу зерна, внаслідок чого хлібозаготівельні плани різко і невмотивовано зростали, з колгоспів забирався майже весь урожай, що мотивувало селян відмовлятися від праці на землі, і породило масову неконтрольовану урбанізацію. Для боротьби з цим явищем в грудні 1932 року було в СРСР було запроваджено внутрішні паспорти.

На фоні цього, продовольче становище українських сіл ставало все важчим. Внаслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року, що затяглися до весни 1932, в певних сільських районах України почався голод, внаслідок якого загинуло близько 150 тисяч селян. Він тривав до того часу, поки визрів урожай 1932 року.

З іншого боку, зі збільшенням тиску на селян, активізовувався селянський рух опору. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися «як широкі збройні повстання проти радянської влади». Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: «Верніть нам Петлюру!», «Дайте другу державу!», «Хай живе самостійна Україна!», «Геть СРСР!», «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!». В ті часи люди організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом «Ще не вмерла Україна» ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада не приживалася в Україні.

Радянське керівництво розуміло це. На партійних зборах влітку 1930 року керівник Компартії України Косіор заявив:« Селянин приймає нову тактику. Він відмовляється збирати урожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями »

Розумів це і Сталін. В листі Кагановичу від 11 серпня 1932 року, вождь писав:« Якщо не візьмемось нині за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший термін на справжню фортецю СРСР; на справжню зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати »

Таким чином, радянське керівництво ставило перед собою дві мети. По-перше, загнати селян у колгоспи і збільшити обсяги хлібозаготівель. По-друге, зламати класовий і національний рух опору, який на хвилях українізації набував обертів.

14.Кирило-Мефодьєвське братство

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

15.Т.Г.Шевченко

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

16.М.С. Грушевський

В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.

1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».

1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.

На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.

4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.

У Центральній Раді

Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.

29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.

Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.

[ред.]

Грушевський — академік

Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

У Москві

Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.

Могила Грушевського на Байковому цвинтарі

Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер.

Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)

Міф про президентство Грушевського

У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР. Запроваджену Дмитром Дорошенком ще в 1930-х легенду, напрочуд легко сприйняли на віру. Міф міцно прижився не тільки в публіцистиці, політикумі, а й у науковій літературі.

Лише у середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф починає руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.

З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.

Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.

За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».

Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.

Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л. Д. Кучми його Адміністрація на чолі з Д. В. Табачником почала активно використовувати міф про президентство М. Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л. М. Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М. Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л. М. Кравчук досяг політичного компромісу з Л. Д. Кучмою, а Д. Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.

17.Визволення України

Сталінградська битва (17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 p.), під час якої Німеччина та її союзники втратили 1,5 млн. осіб, тобто 1/4 усіх діючих на радянсько-німецькому фронті фашистських військ, стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. Внаслідок розпочатого в ході Сталінградської битви контрнаступу вже 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт — с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (Луганської) області.

Успішний наступ Червоної армії на широкому фронті продовжувався аж до лютого 1943 р. За цей час було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. Завдяки операції «Зірка» радянські війська оволоділи Харковом. Проте ворог був ще дуже міцним і за будь-яку ціну намагався вирвати стратегічну ініціативу. Сконцентрувавши свої сили на південному заході від Харкова, він створив дві ударні групи з семи танкових та моторизованих дивізій («Мертва голова», «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін.) і вдарив у фланги й тил радянських військ під командуванням М. Попова. 16 березня Харків знову було захоплено фашистами.

Влітку 1943 р. Німеччина, здійснивши тотальну мобілізацію, вирішила взяти реванш за Сталінград новим наступом на Курськ. Битва на Курській дузі, що почалася 5 липня 1943 p., тривала майже 2 місяці. У ній брало участь понад 4 млн. солдатів. За 50 днів боїв ворог втратив понад півмільйона своїх воїнів, 3 тис. гармат, 1,5 тис. танків. Стратегічна ініціатива остаточно була вирвана з рук фашистів.

Розвиваючи успіх, війська Південно-Західного фронту (командуючий Р. Малиновський) на початку вересня визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту (Ф. Толбухін) визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Війська Воронезького фронту (М. Ватутін) визволили Суми та вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького.

Визволити столицю України Сталін вимагав до річниці Жовтневої революції. Щоб полегшити форсування Дніпра, передбачалося викинути на правий берег сильний повітряний десант — дві бригади. Проте десантування пройшло невдало, раптовість було втрачено. Генеральний штаб вважав, що за цих обставин наступ з Букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх. У відповідь на це Сталін сказав: «Ще не пробували наступати по-справжньому, а вже відмовляєтеся. Треба здійснювати прорив з наявного плацдарму». Наступ було розпочато, і на світанку 6 листопада Київ було взято, але ціною величезних втрат. Помилки командування, нестача техніки та боєприпасів часто зумовлювали невиправдані людські жертви. Лише в районі Букрина загинуло 40 тис. бійців. За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20% від усіх, хто одержав це звання за період війни).

Форсування Дніпра і взяття Києва зірвало план Гітлера стабілізувати лінію фронту, створити неприступний «Східний вал» і перейти до затяжної позиційної війни з метою вимотування сил Червоної армії. Саме тому перемога в битві за Дніпро і стала завершенням корінного перелому в Другій світовій війні.

Досягнення вирішальних перемог на фронтах значною мірою було зумовлене працею трудівників тилу, завершенням перебудови економіки на воєнний лад. У зміцненні обороноздатності СРСР вагомим був внесок евакуйованих з України на Схід 550 великих підприємств 30 галузей промисловості. Уже навесні 1942 р. більша частина з них почала випускати продукцію. Обладнання, вивезене з республіки, прийняли, головним чином, Новосибірська, Свердловська, Томська, Омська, Іркутська, Куйбишівська та інші області РСФСР. Воно становило майже половину всіх потужностей, введених у дію в східних районах СРСР. Плідно працювала на оборону й евакуйована в Уфу Академія наук УРСР. Достатньо назвати роботи академіка Н. Доброхотова, який запропонував нову технологію виплавки броньованої сталі; швидкісну зварку, розроблену для виробництва танків колективом інституту електрозварювання під керівництвом Є. Патона тощо.

У січні 1944 р. майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. Успішне досягнення цієї мети значною мірою було забезпечене перемогою в січні—лютому під Корсунем-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1009-й день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією.

На завершальній стадії війни була похована ще одна утопічна надія частини національно-патріотичних сил на те, що створені в складі вермахту українські збройні формування надалі зможуть трансформуватися в повноцінну українську армію. Йдеться про розгром у липні 1944 р. дивізії СС «Галичина» під Бродами.

Історія її створення та діяльності тривалий час була «білою плямою» української історії. Характерно, що неоднозначні оцінки дивізії СС «Галичина» мали місце ще до її утворення. Зазнавши поразки під Сталінградом, керівництво третього рейху розробило проект створення українського збройного формування, яке складалось би з населення Галичини. Цей проект піддавався жорсткій критиці з боку ОУН Бандери. Бандерівці вважали створення СС «Галичина» недоцільним і шкідливим, оскільки, по-перше, воно мало на меті, на їхню думку, відвернення активної української молоді від участі в русі опору, фактично перетворювало її на гарматне м'ясо; по-друге, як зазначалось у бандерівських «Бюлетнях», «твориться не українська національна, а німецька колоніальна частина» (командування дивізії та мова спілкування мали бути німецькими); по-третє, проектом передбачалося вербування в дивізію лише галицьких добровольців, що вело до певного протиставлення «галичан» і «українців» та до створення регіонального, а не загальнонаціонального збройного підрозділу; по-четверте, формування дивізії давало підставу радянській пропаганді говорити не лише про співпрацю українського національного руху з німцями, а й про пряму організацію цього руху третім рейхом. Виходячи з цих міркувань ОУН-Б категорично заявила, що «українська кров може бути пролита тільки за Українську державу і в лавах української армії».

Однак ці аргументи не переконали лідера Українського Центрального Комітету В. Кубійовича, до якого німецьке командування звернулося з пропозицією про створення української дивізії. Він та його прихильники після тривалих суперечок погодилися сприяти цьому процесові. Суть їхніх поглядів висловив митрополит А. Шептицький: «Немає майже такої ціни, яку не треба б дати за створення української армії».

Формування дивізії розпочалося у квітні 1943 р. У своїх лавах вона налічувала 16—18 тис. осіб. Емблемою дивізії став галицький лев. У жовтні 1943 р. її було реорганізовано і перейменовано на 14 Галицьку добровольчу дивізію СС, а невдовзі відправлено на фронт. У липні 1944 р. під Бродами дивізія була оточена радянськими військами і розгромлена, втративши 7 тис. вояків. І хоча надалі поповнена та перейменована (з листопада 1944 р. одержала назву 14 Військова гренадерська дивізія СС Українська № 1) вона вела бойові дії проти партизанів та радянських військ у Чехословаччині, Югославії, Австрії, однак так і не стала омріяним зародком української національної армії. За патріотичні ілюзії лідерів український народ знову розплатився кров'ю.

На початку жовтня 1944 р. територія України була повністю визволена від окупантів, а наприкінці того ж місяця війська 4-го Українського фронту вибили ворога із Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з Українською РСР. 8 травня 1945 р. капітулювала Німеччина, а 2 вересня — Японія. Це означало, що Друга світова війна фактично закінчилася.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому фашистських загарбників. Перемога стала можливою завдяки значному напруженню сил народу, мужності та відданості борців з окупантами, плідній співпраці фронту і тилу. Війна зумовила кардинальні зрушення в суспільному житті України. З одного боку — це невигойні рани та гігантські збитки, пов'язані з численними людськими жертвами, грабіжництвом окупантів, руйнаціями. З іншого — з війною пов'язані завоювання Україною авторитету на міжнародній арені, зростання свідомості та віри у свої сили народу, концентрація в межах однієї держави основної частини українських етнічних земель.

18.Зміст пакту

По-перше, пакт Молотова – Ріббентропа, на мою думку слід розглядати не лишень як договір між агресивними державами про розподіл сфер впливу у певному регіоні, а як укладання союзу двох тоталітарних режимів спрямованого проти всього людства.

По-друге, даний пакт являв собою обман сторонами, що його підписували одна одній. Ні Гітлер, ні Сталін не сумнівались у початку війни, між Німеччиною та Радянським Союзом, – кожен з них хотів використати його у своїх інтересах.

По-третє, пакт Молотова – Ріббентропа являє собою вищу міру цинізму по відношенню до інших народів.

19.Багатопартійність на Україні

Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у праві добровільного виходу з неї. Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі або національної належності.

Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї.

Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор, розпізнавальний знак, девіз. Політичні партії України не можуть укладати угоди, які ставлять їх в підпорядковане або залежне положення до будь-якої іноземної організації чи політичної партії.

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі привласнила.

Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р. було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання". У Конституції України 1996 р. зазначено: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена".

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України.

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:

1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. У цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову (НРУ).

2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол.

3. Початок 1991 р. — серпень 1991р. — кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991р. проголошено Акт про незалежність України.

Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їхнього конституювання, контролюють державні інституції. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму), відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так у 1994 р. нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р. - 53, то у 2002 р. - 127. Нині (після перереєстрації) зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т. ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони малочисельні і не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.

Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і 2002 pp. вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВРУ будуть проводитись за пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

20.Розпад СРСР Утворення СНГ і України

В умовах перебудови і гласності суперечності в СРСР, що замовчувалися офіційними колами, переросли у відкриті конфлікти. Економічна криза посилювала міжнаціональну напруженість.

У національних республіках виникають організовані рухи (національні фронти) за розширення прав республік і реформи радянської федерації. Не задовольняючись реалізацією рішень XIX партконференції про розширення суверенності республік у складі СРСР, в республіках Прибалтики все голосніше звучали фрази про радянську окупацію і необхідність відновлення державності трьох республік. Значного впливу набули національні фронти у Вірменії і Грузії. В останній протистояння націонал-ради-калів і комуністів завершилося втручанням сил Радянської армії і загибеллю 20 прихильників Народного фронту. В Україні набув впливу Народний Рух.

Восени 1988 р. на виборах у центральні і місцеві органи влади в Естонії, Латвії і Литві перемогли представники народних фронтів. 1988-- 1989 рр. Декларації про державний суверенітет прийняли Верховні Ради трьох прибалтійських республік і Азербайджану, 1990 р. -- Молдавія, РРФСР, Україна. Подальший процес проголошення суверенітетів охопив усі республіки. Ці декларації поставили в центр політичного життя питання про існування СРСР. У квітні -- травні 1991 р. у підмосковній резиденції Горбачева Ново-Огарьово відбулися переговори керівників 9 союзних республік з питання підписання нового союзного договору, який передбачав створення Союзу суверенних держав (ССД) як демократичної федерації рівноправних радянських суверенних республік. Його підписання було призначено на 20 серпня 1991 р.

У ставленні до нового договору виявилися як прихильники, які бачили в ньому можливість зниження рівня міжнаціональної конфронтації, так і рішучі противники, які вбачали в новому договорі капітуляцію центру перед вимогами націонал-сепаратистських сил у республіках. За кілька днів до підписання нового договору останній президент СРСР Горбачев був усунений від влади і новостворений Державний Комітет з надзвичайного стану (голова -- Янаєв Г.І.) проголосив на шість місяців у країні надзвичайний стан. Завдання комітетників полягало у відновленні порядків, які існували до 1985 р. Проте організатори антиконституційного заколоту зазнали поразки. Ці події наблизили розпад СРСР. Наприкінці 1991 р. Україна, а потім й інші республіки проголосили про створення самостійних держав.

У грудні 1991 р. в Білорусі під час зустрічі керівників Росії, Білорусі і України було проголошено про припинення дії союзного договору 1922 р. і про припинення діяльності державних структур СРСР. Так напередодні 69-ї річниці створення Союзу була підведена риска під його існуванням.

2. УГОДИ ПРО СТВОРЕННЯ СПІВДРУЖНОСТІ НЕЗАЛЕЖНИХ ДЕРЖАВ

Розпад СРСР не можна віднести ні до реформаторської політики Горбачева, ні до наслідків наради трьох президентів у Білорусі. Він став результатом суми суб'єктивних і об'єктивних факторів. Звичайно, політичний вибір трьох президентів значно прискорив розпад Союзу. Очевидно і те, Ідо Горбачев не мав продуманої і вивіреної національної політики, він кидався із однієї сторони в іншу, не знав "скільки" суверенітету треба дати республікам, щоб зберегти Союз. Але все одно стояло запитання: як довго триматиметься радянська імперія?

Світовий досвід переконливо свідчить, що всі імперії трималися тільки в умовах тоталітарних деспотичних режимів. Істина полягає в тому, що імперії і широкі політичні свободи несумісні і це -- головне, що лежало в основі розпаду СРСР. Поряд з проголошенням на нараді в Білорусі про об'єктивний процес виходу республік із складу СРСР у заяві трьох керівників говорилося про створення Співдружності незалежних держав у складі Білорусі, Росії і України. Ця співдружність проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав -- членів Союзу РСР, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи.

Казахстан і центральноазіатські республіки через кілька днів виявили готовність приєднатися до Співдружності. Горбачев, хоча і був незадово-лений процесом розпаду СРСР, заявив про участь у процесі формування нового міжнародного альянсу. Проте на наступну зустріч одинадцяти керівників республік СРСР в Алмати (21 грудня) його навіть не запросили. Фактично він був уже президентом без країни. Тепер уже одинадцять незалежних держав проголосили про створення Співдружності переважно з координаційними функціями, без будь-яких виконавчих, законодавчих чи судових інституцій і повноважень. Алматинська декларація проголошувала про принципи існування СНД. Під декларацією були відсутні підписи Грузії, Литви, Латвії і Естонії, які вважали взагалі незаконними своє включення до Союзу і не бажали брати участь у будь-яких альянсах. За цих умов Горбачев вимушений був добровільно скласти повноваження Президента СРСР. Учасники алматинської зустрічі, які поставили свої підписи під декларацією, доводили, що розпуск Союзу і створення альянсу, незалежних держав стали єдино можливим виходом із політичного тупика.

На перших порах центральне місце у взаємовідносинах учасників СНД займали питання, пов'язані з поділом майна СРСР, встановленням кордонів між країнами, які вводили власні валюти. Встановлювались умови транспортування вантажів по територіях держав -- учасниць СНД. Міжнародні відносини Росії і нових незалежних держав складалися із знач-' ним тертям і конфліктами. В Росії, в тому числі і у вищих ешелонах влади, існують і активно діють імперські сили. Прихильники відновлення СРСР у тій чи іншій формі діють і в нових незалежних державах. Гострі дискусії велись між Україною і Росією із-за поділу Чорноморського флоту і володінням Кримським півостровом. Гострі конфлікти мали місце між Росією і урядами прибалтійських держав із-за невирішеності територіальних питань. Гостро стоїть питання про статус і становище російськомовного населення поза межами Росії, яке остання нерідко бере під захист, порушуючи суверенітет нових незалежних держав. Економічні і стратегічні інтереси Росії в Таджикистані і Молдові стали причинами її участі в збройних конфліктах у цих регіонах.

Разом з тим російський уряд насамперед постійно намагався зберегти тісні зв'язки з колишніми республіками в рамках СНД і створити якісь наддержавні органи. За його ініціативою з центром у Москві був створений Міждержавний комітет СНД. Шість держав (Росія, Білорусь, Казахстан та ін.) підписали договір про колективну безпеку. Розроблений і затверджений статут Співдружності. Проте ці організації і документи не змогли забезпечити дієвість СНД, яке не являє собою єдиної оформленої організації.

Більшість нових незалежних держав виступають за плідні двосторонні відносини, хоча розпад СРСР значно зруйнував традиційні економічні зв'язки на його території. Найбільш показові зв'язки мають Росія і Білорусь, а президент останньої прагне об'єднання двох країн. Така політика має противників і прихильників як з однієї, так із другої сторони. Одним словом, процес становлення взаємовідносин між новими незалежними державами, особливо між ними і Росією, є непростим. Ніякі формально створені наддержавні інституції не зможуть вирішити складних питань цих взаємовідносин. В останні роки швидкими темпами відбувається політична і економічна інтеграція Росії і Білорусі, яка привела до створення союзу двох держав. Політики цих держав сподіваються «а приєднання до союзу України і Казахстану.

21.Зовнішна політика України

Зовнішня політика України — це сукупність стосунків держави Україна з іншими державами світу та міжнародними організаціями. У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів.

Європейська інтеграція — ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу та створення необхідних передумов для вступу до ЄС у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України було забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СОТ, яке відбулося16 травня 2008 року. У 2006 р. Україні запропоновано перейти по першої стадії інтеграції з ЄС — створення зони вільної торгівлі (цього нема навіть в СНД) після вступу до СОТ.

Євроатлантична інтеграція — захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів (з 2005 р. — в рамках Інтенсіфікованого діалогу), а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв'язанні заморожених конфліктів.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної та загальної стабільності і безпеки в Європі.

Важливим пріоритетом для забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори.

22.Входження Криму до складу України

Видатний український мислитель ХХ ст. І.Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 році в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав». Стаття присвячувалася аналізу курсу Кремля щодо України після смерті Сталіна. Лисяк-Рудницький назвав три обставини, які давали право твердити про радикальну зміну курсу. По-перше, керівні посади в республіці опинилися переважно в руках місцевих людей, а ЦК Компартії України став очолювати українець — О.Кириченко. По-друге, утворення раднаргоспів істотно розширило компетенцію місцевих управлінських апаратів, особливо в господарській і культурній сферах. По-третє, у зв’язку із святкуванням 300-ліття Переяславської ради Кримська область була прилучена до УРСР.

Американський професор українського походження був цілком правий, коли пов’язував указ президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму Україні зі святкуванням ювілею «возз’єднання» України і Росії. Однак в самому тексті указу від 19 лютого 1954 року такого пов’язання немає. У пропагандистських кампаніях, що розгорталися у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради і передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна теза — про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків із Росією.

Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу у зв’язку з передачею Україні Криму, Лисяк-Рудницький піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну потрібно було утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не силові засоби.

Погоджуючись з такою інтерпретацією радикальної зміни політики щодо України, слід підкреслити її безпечність для нових володарів Кремля. Можливість діяти на головних напрямах національної політики за допомогою пропаганди, а не терору виникла внаслідок відсутності винищеної Сталіним опозиції. Як свідчать опубліковані останнім часом документи, ініціативу в лібералізації національної політики проявив навіть не М.Хрущов, а демонізований його пропагандистами Л.Берія. Між трьома основними спадкоємцями Сталіна (третім був Г.Маленков) розгорнулося справжнє змагання в лібералізмі. Переможцем виявився М.Хрущов.

З ініціативи Хрущова ЦК КПРС розпочав з кінця 1953 року пропагандистську кампанію у зв’язку з 300-річчям Переяславської ради. 18 січня 1954 року ювілей було урочисто відзначено, але пропагандистська кампанія не припинилася. Свого крещендо вона досягла у зв’язку з передачею Україні Кримської області.

За розробленим сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР. Маючи принципову згоду Президії Верховної Ради УРСР, вона розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. Було прийнято позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські та культурні зв’язки Криму і України. Відповідна постанова пішла до Верховної Ради СРСР.

Через кілька днів це питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Криму вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами». Постанова з клопотанням про передачу також була направлена до Верховної Ради СРСР.

19 лютого 1954 року відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П.Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад Н.Каткова та С.Сосницького. Першим виступив голова Президії Верховної Ради РРФСР М.Тарасов. Вказавши на те, що Крим є немовби природним продовженням південних степів України, він зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави». Услід за ним виступив голова Президії Верховної Ради УРСР Д.Коротченко, а потім — О.Куусінен, Ш.Рашидов, М.Шверник та інші члени Президії Верховної Ради СРСР. Обговорення підсумував голова законодавчого органу К.Ворошилов. З’явилося рішення, оформлене відповідним указом. В його тексті буквально повторювалися аргументи з постанови Президії Верховної Ради РРФСР.

26 квітня 1954 року указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР. Остання прийняла закон із двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР. Передача області відбулася з додержанням усіх передбачених конституцією процедур.

23.Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя

Окреме місце в історії цієї жорстокої бойні займає героїчна оборона Одеси (тривала понад 70 днів), Севастополя (майже 180 днів). Особливо відзначилися при захисті цих міст моряки-чорноморці. Славні сторінки героїчної боротьби вписали під час окупації ворогами території України партизани й підпільники. Масовий рух опору чинило цивільне населення.

За роки фашистської окупації було зруйновано 714 міст, 28 тисяч сіл, 15 тисяч промислових підприємств, 33 тис. шкіл, технікумів, вузів, 18 тисяч лікувальних організацій. За масовий опір ворогові було спалено 320 українських сіл разом з жителями …У Голосієвому під Києвом пролунав перший залп реактивної артилерії - легендарних «катюш», - який викликав цілковиту розгубленість і паніку в стані ворога.

Мільйони синів і дочок України билися з ворогом в лавах Радянської Армії і Військово-Морського Флоту. В 650 винищувальних батальйонах налічувалося 150 тисяч бійців. До народного ополчення вступило близько 1,3 млн. чоловік. Понад 2 млн. брали участь у спорудженні оборонних укріплень. Тільки під Києвом працювало близько 500 тисяч чоловік.

Ворог шалено наступав. У складних умовах з липня по жовтень 1941 р. з України було евакуйовано понад 500 великих підприємств, які продовжували працювати в різних куточках тодішнього Радянського Союзу.

Український учений, академік Є. О. Патон на Уралі в короткі терміни розробив унікальні швидкісні методи зварювання броні літаків (для штурмовиків ІЛ-2) і танків, за що у 1943 р. був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.

З 29 вересня по 4 листопада оборонялися радянські війська в районі Донбасу. Фашистам зі значними втратами вдалося оволодіти південно-західною частиною Донбасу, вийти на підступи до Ростова, але не вдалося оточити і знищити війська Південного фронту під командуванням генерала-полковника Я. Т. Черевиченка. Вже в цих кровопролитних боях розвалювався план фашистської «блискавичної війни».

1942-й рік розпочався загальним наступом Радянської Армії на великому фронті від північного заходу країни до Чорного моря.

Тривала героїчна оборона Севастополя. Фашисти заблокували його з усіх боків. Шлях до міста - тільки морем. Але його ворог замінував магнітними мінами. На звичайну міну корабель мав наткнутися, магнітна ж підривала його на відстані. Командир морського катера Дмитро Глухов запропонував прокласти для наших кораблів прохід через мінне поле. Він все прорахував: якщо промчатися на швидкому катері - міни вибухнуть, але позаду катера, тож вибухи не зачеплять суденце. Катер старшого лейтенанта Дмитра Андрійовича Глухова блискавично промчав по мінному полю, викликав вибухи одинадцяти мін і залишився неушкодженим. Дорога до Севастополя морем знову була вільною.

Весною і влітку розгорнулася жорстока боротьба за стратегічну ініціативу. Фашистам вдалося розвинути наступ і провести вдалі операції в Криму та в районі Харкова, створити вигідні умови для проведення великої наступальної операції. Стратегічна ініціатива перейшла до рук ворога.

Гітлерівці захопили Донбас, великі райони на березі Дону. І земля українська, і люди стогнали під кованим чоботом фашистського звіра. Як можна забути ті жахи, що їх творили нелюди! Фашистські окупанти створили на території України понад 230 концтаборів і гетто. Сотні тисяч військовополонених, жінок, дітей, старих, інвалідів стали в’язнями.

За час окупації України 1941-1944 pp. гітлерівці знищили понад 5 млн. чоловік (3,8 млн. мирних жителів і близько 1,5 млн. військовополонених); 2,4 млн. чоловік вивезли на роботи до Німеччини.

У роки війни загинув кожний шостий житель України. Більше ніж двісті п’ятдесят українських сіл були спалені окупантами дотла.

24.Адміністративно-територіальний устрій України

Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (частини друга, третя статті 2 Конституції України), має свою внутрішню організацію - територіальний устрій, який відповідно до статті 132 Конституції України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. Територія України поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які складають систему адміністративно-територіального устрою України.

Систему адміністративно-територіального устрою згідно з частиною першою статті 133 Конституції України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України (частина третя цієї статті).

Адміністративно-територіальна одиниця - це компактна частина єдиної території України, що є просторовою основою для організації і діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У частині першій статті 133, частинах четвертій, п'ятій статті 140 Конституції України і відповідно в абзаці третьому статті 1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - базовий Закон), у частині першій статті 2 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" (далі - Закон про столицю) район і район у місті визначаються як окремі адміністративно-територіальні одиниці, які мають різний правовий статус та інші відмінні ознаки.

Згідно з пунктом 29 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна їх меж, найменування і перейменування таких районів, а не районів у містах.

3. Функціонування і розвиток місцевого самоврядування є визначальним для будь-якої демократичної держави. Форми місцевого самоврядування у кожній державі зумовлюються її політичним, територіальним устроєм, історичними, національними, економічними

та іншими ознаками.

Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1 Конституції України). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина Друга статті 5 Конституції України). В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України). Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (частина перша статті 140 Конституції України).

Ці конституційні положення свідчать про те, що Україна не тільки закріплює гарантії місцевого самоврядування в Конституції, а й визнає його як одну з фундаментальних засад демократичного устрою держави і суспільства. Система місцевого самоврядування у своїй основі визначається адміністративно-територіальним устроєм України. Адміністративно Україна поділяється на 24 області, 2 міста, що мають спеціальний статус, і 1 автономну республіку.

Сучасна система областей та районів України сформована з 1932 року, коли були утворені перші 7 областей замість існуючої до того адміністративної системи з 40 окру́г та 406 районів і 29 938 населених пунктів.

Адміністративно-територіальний устрій — це поділ території держави на систему територіальних одиниць різного рівня, відповідно до яких утворюються місцеві органи державної влади і управління. Початки такого поділу можна вбачати в землях-князівствах Київської Русі (Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська, Галицька), які ділилися на волості, що здебільшого були малими князівствами. Більш стійка система адміністративно-територіальних одиниць склалася у XV — XVI ст. у Польсько-Литовській державі — воєводства, землі і повіти. У гетьманських державах XVII — XVIII ст. на українських землях витворився своєрідний адміністративно-територіальний устрій, продиктований суворими воєнними умовами, — поділ на полки, сотні і курені.

У часи входження українських земель до складу інших держав на них формувалися такі адміністративно-територіальні одиниці, які існували в цих країнах: в Росії — губернії, повіти, волості, у Польщі — воєводства, повіти, гміни. За часів Української Народної Республіки (1918 р.) її територію планувалося поділити на землі (всього ЗО), волості і громади, але проект цей не було реалізовано.

У складі СРСР адміністративно-територіальний устрій України неодноразово змінювався, аж поки в 1932 р. не набув сучасного вигляду — поділу на адміністративні області, райони і місцеві ради (міські, селищні, сільські). Кількість адміністративно-територіальних одиниць також не була сталою у зв'язку з їх реорганізацією (роздрібненням чи укрупненням) і приєднанням до УРСР нових земель. Так, на західноукраїнських землях, що відійшли в 1939 р. від Польщі, було створено 6 нових областей (пізніше Дрогобицьку область об'єднано із Львівською), на землях, що відійшли в 1940 р. від Румунії, —- 2 області (Чернівецьку та Ізмаїльську, останню пізніше об'єднано з Одеською), а на Закарпатті, яке в 1945 р. відійшло від Чехо-Словаччини, — однойменну область.

У 1954 р. Україні було передано Кримську область, а в 1991 р. її перетворено в автономну республіку (автономний статус Криму існував у складі Росії з 1921 до 1944 р.).

На сьогодні територія України поділяється на 24 адміністративні області і АР Крим. Вони є найбільшими адміністративно-територіальними одиницями. До них прирівнюються два міста з окремим статусом — Київ (як столиця країни) і Севастополь (місце перебування військово-морських флотів України і Росії).

Одиницями середньої ланки в адміністративно-територіальному поділі України є райони і міста обласного (а в АР Крим — республіканського) значення (див. табл. 1). Найнижчою ланкою адміністративно-територіальної системи є міста районного значення, селища міського типу і сільські ради; останні можуть охоплювати одне або декілька сіл. Кожна з адміністративно-територіальних одиниць має свої органи управління з тими чи іншими повноваженнями. Найбільші міста (Київ, більшість обласних центрів, Севастополь, Кривий Ріг, Маріуполь та ін.) поділяються також на міські райони.

Україна є республікою. Державна влада в країні здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Найвищими органами їх є відповідно Верховна Рада (парламент), Кабінет Міністрів і Верховний Суд. Главою держави є Президент, який обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. За таким же принципом кожних чотири роки обираються депутати парламенту та органів місцевого самоврядування всіх рівнів — від обласного до сільського.

Україна — унітарна держава. Це означає, що управління країною здійснюється з одного центру (столиці), в ній діє єдина для всієї території Конституція, існує єдина система найвищих органів влади, єдине правове поле. Адміністративно-територіальний поділ країни сприяє реалізації державної влади на місцях і здійсненню місцевого самоврядування. Правда, в рамках, закріплених Конституцією України та відповідними законами, певну самостійність у вирішенні питань соціально-економічного і культурного розвитку й охорони природи має Автономна Республіка Крим. У ній прийнята своя Конституція, діють свої органи державної влади — Верховна Рада і Рада Міністрів. Однак нормативно-правові акти і рішення, які приймаються ними, не можуть суперечити Конституції і законам України.

5