Принцип автономного тлумачення

З огляду на багатоманітність правових систем держав-членів Ради Європи, Страсбурзькому суду нерідко доводиться мати справу з великою кількістю правових понять, що не мають єдиного визначення в різних європейських країнах. Це практично унеможливлює тлумачення деяких термінів Конвенції відповідно до їхнього буквального значення. За цих умов Суд пішов шляхом пошуку "спільного знаменника" у розумінні відповідних понять. Причому наявність законодавчого визначення того чи іншого терміну в національному праві держави, що виступає відповідачем у справі, ще не означає, що результат розгляду справи є заздалегідь визначеним.

Скажімо, те, що в національному праві певної країни визначається як дисциплінарний проступок, у розумінні Суду може кваліфікуватися як "кримінальне обвинувачення". У справі "Engel and others v. the Netherlands" заявниками були Корнеліус Й.М. Енгель, Петер Ван дер Вієл, Герріт Ян Де Віт, Йоханнес С. Дона та Віллем А.С. Шул, котрі проходили в 1970-1971 рр. строкову військову службу у військових силах Нідерландів. За порушення військової дисципліни відповідними командирами на них були накладені різні покарання: направлення до дисциплінарного підрозділу, арешт з "м’яким", "посиленим" і "строгим" режимом утримання. Заявники скаржилися на порушення п. 1 і п. 4 ст. 5, п. 1 ст. 6 та деяких інших статей Конвенції. Враховуючи те, що в статті 6 Конвенції немає згадки про дисциплінарне судочинство, принципове значення в цій справі мало питання про те, чи розповсюджуються гарантії цієї статті на даний випадок.

Як зазначив Суд, Конвенція, без сумніву, дозволяє державам під час виконання ними функцій охоронців суспільних інтересів зберігати або встановлювати розмежування між кримінальним і дисциплінарним правом. У зв’язку з цим, необхідно поставити питання, чи є рішення, прийняте на національному рівні в порядку дисциплінарного судочинства, переконливим з точки зору положень Конвенції. Іншими словами, чи припиняється застосування статті 6 Конвенції лише тому, що компетентні органи Договірної Держави кваліфікують певне діяння, а також судовий розгляд як дисциплінарні, або ж, навпаки, ця стаття застосовується в деяких випадках незалежно від даної класифікації? У цьому контексті Суд підкреслив: "Якщо б Договірні Держави могли за власним розсудом класифікувати правопорушення як дисциплінарне замість кримінального… дія основних положень статей 6 і 7 була б підкорена їхній суворій волі. Таке розширення повноважень могло б привести до результатів, несумісних з метою і завданнями Конвенції… Звідси витікає, що Суд повинен точно встановити, обмежуючись сферою військової служби, чи вважається дане "звинувачення", висунуте державою як таке, що носить дисциплінарний характер, "кримінальним" у сенсі статті 6 [Конвенції]". Зважаючи на ступінь суворості покарання, яке могло бути відповідно до законодавства застосовано до деяких із заявників (хоча і не було застосовано фактично), Європейський суд з прав людини визнав звинувачення, висунуті заявникам, "кримінальними" в розумінні ст. 6 Конвенції. Зрештою, Суд зауважив, що Конвенція, звичайно, не зобов’язує компетентні державні органи притягати заявників до відповідальності в кримінальному порядку (адже остаточне рішення в такому разі могло бути суворішим), проте Конвенція зобов’язує надавати заявникам гарантії згідно з положеннями статті 6 Конвенції.

Схожу ситуацію можна знайти у справі "König v. Germany" (1978 р.), де заявник скаржився на порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю розгляду справ, порушених ним в Адміністративному суді Франкфурту та пов’язаних з відзивом дозволу, наданого заявникові, утримувати клініку та займатися медичною практикою. Відповідно до фактів справи, Європейському судові з прав людини належало визначити, чи є право доктора Кьоніга мати приватну клініку та займатися медичною практикою таким, що носить цивільно-правових характер, тобто чи можна у даному випадку застосовувати положення статті 6 Конвенції.

Розглядаючи цю справу, Страсбурзький суд зробив низку важливих зауважень: "Проблема тлумачення понять, що використовуються в Конвенції, у порівнянні їх зі смислом національного законодавства вже кілька разів ставала перед Судом. Так, він дійшов до висновку, що термін "звинувачення", який використовується в п. 1 ст. 6, слід розуміти "в контексті даної Конвенції"… Суд також визнав… автономію поняття "кримінальний" в сенсі статті 6 п. 1… Те ж саме Суд визнав, хоча й імпліцитно, відносно поняття "цивільні права та обов’язки"… Суд підтверджує цю позицію і стосовно даного випадку. Тому він вважає, що цей же принцип автономності може бути застосовним і стосовно даного питання; будь-яке інше рішення може привести до результатів, несумісних із завданнями і метою Конвенції…

Дійшовши висновку, що поняття "цивільні права та обов’язки" є автономним, Суд проте не вважає, що в даному контексті законодавство держави-відповідача не має значення. Чи буде право розглядатися як цивільне в сенсі Конвенції, залежить не від його юридичної кваліфікації у внутрішньому законодавстві, а від того, який матеріальний зміст вкладений в нього цим законодавством і які наслідки воно пов’язує з ним. Здійснюючи свою контрольну функцію, Суд повинен враховувати завдання і цілі як Конвенції, так і правових систем держав-учасників…". Як результат, Страсбурзький суд п’ятнадцятьма голосами проти одного вирішив, що п. 1 ст. 6 Конвенції застосовується до судової процедури, порушеної у зв’язку з відзивом у заявника дозволу мати власну клініку, та чотирнадцятьма голосами проти двох – що положення цієї статті застосовуються до судової процедури щодо відзиву у заявника дозволу на заняття медичною практикою.

Таким чином, Європейський суд з прав людини під час розгляду конкретних справ найчастіше дотримується принципу автономного тлумачення конвенційних норм, пояснюючи це потребою враховувати "завдання та цілі Конвенції", що указує на взаємозв’язок і взаємообумовленість принципів автономного та ефективного тлумачення.

На даний момент, у результаті тривалої інтерпретації Судом положень Конвенції була сформована ціла система автономних понять – у його рішеннях можна знайти специфічні визначення таких термінів, як "цивільний" (civil), "кримінальний" (criminal), "обвинувачення" (charge), "особисте життя" (private life), "сімейне життя" (family life), "житло" (home), "кореспонденція" (correspon-dence), "майно" (property), закон (law) тощо. Зрозуміло, що автономне значення цих понять повинно враховуватися і національними органами законодавчої, виконавчої та судової влади під час застосування ними положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.