5.2. Самоуправління та саморегуляція особистості у спілкуванні

Проблема самоуправління та саморегуляції особистості є широко досліджуваною сучасною психологічною наукою. У вітчизняній психології обґрунтовано концепцію особистості як суб’єкта власної життєдіяльності, що дає можливість визнання активної ролі людини у реалізації своїх взаємин із зовнішнім світом. Йдеться про її здатність ініціювати власну активність, а основними характеристиками суб’єктної активності виступають креативність, здатність до саморегулювання та самореалізації.

Самоуправління особистості – це процес цілеспрямованих впливів на самого себе, власну особистість з метою досягнення поставлених цілей та здійснення планів. Самоуправління особистості можна розглядати на різних рівнях прояву: психічному, особистісному, функціональному.

Сутність психічного самоуправління розкриває його механізм, який вбирає в себе такі ланки:

• актуалізація потреби, що створює передумови активності та певних очікувань на майбутнє;

• прийняття рішення щодо мети (вибір), що є реальною спонукою активності та її спрямування;

• побудова суб’єктивної моделі вагомих зовнішніх умов – створення так званої «картини» зовнішнього світу, що відображає розуміння дійсності;

• побудова суб’єктивної моделі вагомих внутрішніх умов – створення так званої «картини» внутрішнього світу, Я-концепції як «теорії» про себе, що відображає міру розуміння себе;

• формування програми виконавчих дій (технологія виконання);

• створення системи суб’єктивних критеріїв успішності досягнення мети у вигляді еталонів, норм, цінностей, ставлень тощо;

• здійснення синтезу інформації, яка міститься на різноманітних ланках (наприклад, інтегрування інформації, отриманої із зовнішньої та внутрішньої моделей, щодо мети та можливості її досягнення тощо);

• здійснення регуляції за рахунок виконання різноманітних дій;

• отримання інформації про результати (зворотній зв’язок);

• здійснення контролю у вигляді порівняння різноманітної інформації;

• оцінювання – ранжирування ситуативної інформації, зокрема про отримані результати в системі раціональних та/чи емоційних координат;

• прогнозування з метою забезпечення екстраполяції (перенесення у інші умови) результатів;

• прийняття рішення щодо корекції для забезпечення змін у системі самоуправління на будь-якій ланці.

Отже, психічне самоуправління є комплексом, який складають певні функції психіки, що забезпечує приведення психіки особи до певної структури та режиму роботи в процесі життєдіяльності з метою найкращої адаптації.

Особистісне самоуправління виявляється у цілеспрямованих змінах, мету яких визначає сама особа, що управляє власною психічною активністю у різноманітних формах її прояву: спілкуванні, поведінці, діяльності, переживаннях. Як творчий процес, самоуправління пов’язане зі створенням чогось нового, зустріччю з незвичною ситуацією чи протиріччям, з необхідністю постановки нових цілей, пошуком нових рішень та засобів досягнення цілей.

Перш ніж почне створюватися система самоуправління, повинна виникнути потреба у ній. І така необхідність дійсно виникає у разі, коли звичні, раніше використовувані способи та засоби активності не «спрацьовують», не приводять до очікуваного успіху. У людини виникає почуття невдоволення результатами власних дій, собою і вона починає діяти за методом «спроб і помилок», перебирає відомі та невідомі їй підходи, прийоми. Коли і вони не ведуть до успіху, виникає необхідність раціонального аналізу актуальної ситуації та створення мети цілеспрямованих змін (самоуправління) існуючого стану. З цього моменту, власне, і починається формування системи самоуправління, яка складається з послідовних етапів, що утворюють цикл самоуправління:

• аналіз суперечностей: формується суб’єктивна модель ситуації на основі визначення особливостей поточного стану подій. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Чому зараз не виходить так, як раніше? Що змінилося? Що сталося зі мною? Що є причиною невдач? та інші;

• прогнозування: формується модель-прогноз, заснована на аналізі минулого і сьогодення, на аналізі протиріч між минулим і дійсністю з метою передбачення перебігу подій або необхідних дії. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Чи можливо щось змінити? Що може змінитися у разі, якщо я буду втручатися у перебіг подій? Що трапиться, якщо я не втручатимусь у перебіг подій?;

• цілепокладання: формується суб’єктивна модель бажаного або того, що повинно бути (на основі попереднього прогнозу), а також відбувається перехід від передбачень щодо принципової можливості здійснити зміни до передбачення можливих результатів. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Якими повинні бути результати? У якому напрямку змінювати себе, своє спілкування, свою поведінку та діяльність? Що конкретно можна змінювати (себе/ситуацію)? Йдеться про процес створення системи цілей, співвіднесення їх між собою, а також вибір серед усього загалу саме тих, що є найбільш привабливими для людини;

• планування: формується модель засобів досягнення цілі та послідовності їхнього застосування. У відповідності до обраних цілей плани можуть бути стратегічними, тактичними та оперативними. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Якими повинні бути результати? У якому напрямку змінювати себе, своє спілкування, свою поведінку та діяльність? Що конкретно можна змінювати (себе/ситуацію)? Які потрібно залучити засоби для досягнення цілей? У якій послідовності їх потрібно застосовувати?;

• оцінка якості: вироблення критеріїв, за допомогою яких згодом будуть оцінюватись результати. Особа намагається знайти відповіді на запитання Якими повинні бути показники, що дозволять оцінити успіхи у реалізації наміченого плану? Як оцінити, що те, що зроблено було необхідним? Як оцінити, що те, що зроблено було достатнім?;

• прийняття рішення: відбувається перехід від планів до дій, це наказ собі починати діяти. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Чи все передбачене? Чи є ще час на роздуми? Чи потрібно починати діяти негайно, чи ще є можливість зволікати?)

• самоконтроль: збирання інформації про перебіг процесу виконання плану у реальній життєдіяльності. Особа намагається знайти відповіді на запитання: Як просувається справа? Чи можна говорити про просування до цілі? Чи є помилки у здійснюваних діях?;

• корекція: зміна реальних дій, поведінки, способів спілкування, переживань, а також самої системи самоуправління. Особа ставить перед собою запитання: «Що робити далі?», відповідь на яке залежить від результатів самоконтролю. Якщо результати виявились таким, якими планувались, то наступні дії спрямовуються на закріплення того нового, що знайдено у процесі самоуправління. Якщо наявні помилки, то особа ставить перед собою нові запитання (Як просувається справа? Чи можна говорити про просування до цілі? Чи є помилки у здійснюваних діях?) і намагається відшукати на них відповіді.

Такі цикли можуть повторюватися стільки, доки буде існувати потреба у вдосконаленні окремих етапів самоуправління та не станеться перехід до саморегуляції, тобто звичних дій, які ґрунтуються на віднайдених в процесі самоуправління цілей, планів, критеріїв тощо.

Індивідуальність особистості проявляється по-різному, зокрема у тому, який спосіб (стиль) самоуправління власної активності вона використовує. Стилем самоуправління вважається певний спосіб зміни людиною своєї поведінки, діяльності та спілкування. Л.О.Казанська описує три різновиди стилів самоуправління:

- регульований: джерелом змін виступають переважно зовнішні чинники;

- саморегульований: зміни здійснюються усвідомлено, послідовно з власної ініціативи;

- нерегульований: людина не здатна здійснювати контроль над власною поведінкою, діяльністю та спілкуванням в змінних, нових ситуаціях.

Формування стилю самоуправління залежить від того, якою мірою особистість володіє змістом етапів циклу самоуправління та яким чином вона використовує свої практичні навички у поведінці, діяльності та спілкуванні.

Кожна особистість виявляє певний рівень розвитку здатності до самоуправління. На це впливають різні фактори: свідомі процеси (виховання, освіта), що здійснюються у відповідності до певної мети, програми, так і стихійні, непередбачені впливи на особистість. Механізми формування самоуправління особистості пов’язанні з функціонуванням соціальних інституцій (сім’я, різноманітні організації, освітні установи тощо), а також зі спеціальними засобами соціального впливу та контролю (норми, принципи поведінки, традиції, звичаї, санкції тощо). На формування системи самоуправління особистості потужний вплив спричинює мікросередовище, соціально-економічний статус родини, а також стиль сімейного виховання. Якщо, наприклад, в родині батьки самі демонструють високу самоорганізацію власної життєдіяльності та створюють умови для того, щоб дитина виробила такі ж самі вміння, то вона матиме високий рівень розвитку здатності до самоуправління. Суб’єктивними факторами формування системи особистісного самоуправління виступають психічні якості людини, система ціннісних орієнтацій, настановлень, власний життєвий досвід тощо.

Фундаментальною сутнісною характеристикою особистості виступає її здатність до оволодіння власною поведінкою (активністю), або саморегуляції (йдеться про функціональне самоуправління). Вивченню довільної активності людини присвятив свої роботи О.О.Конопкін. Вчений визначає усвідомлену саморегуляцію як «…системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини по ініціації, побудові, підтримці й керуванню різними видами й формами довільної активності, що безпосередньо реалізує досягнення прийнятих людиною цілей» та виокремлює такі її складові в реальному процесі регуляції:

• прийнята особою мета діяльності: процес саморегулювання здобуває певний вектор, спрямованість;

• суб'єктивна модель значимих умов: відображаються внутрішні і зовнішні умови майбутньої довільної активності, що є важливими для побудови алгоритму наступних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Модель також містить інформацію про змінність/незмінність умов та закономірності їхнього розвитку;

• програма дій, що будуть виконуватись: визначається характер, послідовність, способи, динамічні характеристики дій, спрямованих на досягнення мети. Створюючи програму виконавчих дій, людина може свідомо враховувати свої індивідуальні особливості та досвід. Тому навіть при наявності однакової суб'єктивної моделі умов, різні люди можуть реалізовувати різні програми дій;

• система суб'єктивних критеріїв досягнення мети (критеріїв успішності): уточнюється та конкретизується вихідна форма і зміст мети;

• контроль і оцінка результатів: забезпечується отримання інформації про ступінь відповідності реального перебігу діяльності, її результатів поставленим цілям;

• рішення про корекцію системи саморегулювання: акцентується увага на тому, що причиною корекції виконавських дій є внесення змін в інші ланки регуляторного процесу. Залежно від багатьох особливостей самої виконуваної діяльності та від ступеня сформованості системи її довільного регулювання, корекція програми може здійснюватися під час її перебігу на основі інформації про проміжні результати, а також після її здійснення для забезпечення можливості наступної «спроби».

Саморегуляція виступає процесом узгодження характеру задачі (з урахуванням прийнятного рівня успішності її вирішення) та актуального стану особистості. Результатом такого узгодження є побудова індивідуального способу організації діяльності, вироблення її стратегії. Саморегуляція є єдиним процесом, який забезпечує мобілізацію та інтеграцію психічних ресурсів людини для досягнення нею висунутих цілей. Тобто, процес саморегуляції сприяє виробленню гармонійної поведінки, а на її тлі розвивається здібність управляти собою у відповідності до реалізації висунутої мети, спрямовувати власну поведінку у відповідності до вимог життя, професійних та навчальних задач.

Величина затрат, спрямованих на досягнення психологічного комфорту, складає ціну діяльності, яку людина «сплачує» під час її виконання. У процесі саморегуляції особистість спрямовує зусилля на досягнення мети не лише з огляду на очікуваний результат, але й з огляду на те, яких зусиль він вартий. Регулятивні процеси забезпечують такий спосіб діяльності, який враховує не лише її вимоги, але й величину психічних затрат та суб’єктивну комфортність. Таким чином, саморегуляція діяльності та поведінки є процесом встановлення гармонії прагнень на максимальний результат та мінімальну психологічну ціну діяльності. Така гармонізація досягається за допомогою формування індивідуального стилю діяльності. Теорія стилю саморегуляції розроблена В.І. Моросановою і ґрунтуючись на ідеї про те, що прояв унікальної індивідуальної своєрідності життєдіяльності (поведінки, різних форм діяльності, зокрема спілкування) суб'єкта значною мірою визначається індивідуальними особливостями саморегуляції довільної активності людини. Таким чином стиль саморегуляції - це властиві людині індивідуальні особливості регуляторних процесів, що стійко проявляються в різноманітних видах і формах її довільної активності. До індивідуально-типових особливостей саморегуляції особистості, що визначають її регуляторний стиль, відносяться індивідуальні особливості функціонування основних регуляторних процесів (планування, моделювання, програмування, оцінка результатів та корекція результатів), а також властивості особистості (самостійність, надійність, гнучкість, адекватність, усвідомленість), які впливають на цілісний процес саморегуляції.

Регуляторний процес планування характеризує особливості самостійного висування та утримання цілей діяльності, сформованість здатності усвідомлено планувати власну діяльність. Процес моделювання свідчить про індивідуальну розвиненість уявлень особи про зовнішні та внутрішні значимі умови, ступінь їхнього усвідомлення, детальність та адекватність. Процес програмування забезпечує усвідомлене створення програм власних дій та гнучке їх застосування у різноманітних ситуаціях, а у разі необхідності – корегування у відповідності до нових умов. Процес оцінки результатів забезпечує адекватність оцінки себе, результатів власної діяльності та поведінки на основі наявності у особи стійких суб’єктивних оцінних критеріїв. Регуляторна гнучкість дає можливість перебудовувати, вносити корективи в систему саморегуляції у разі зміни зовнішніх чи внутрішніх умов перебігу певної діяльності. Регуляторна самостійність забезпечує певну автономність в організації активності особи, її здатність самостійно планувати діяльність та поведінку, забезпечувати досягнення висунутих цілей, контролювати хід її виконання, аналізувати та оцінювати як проміжні, так і прикінцеві результати діяльності.

Досліджуючи регуляторний профіль, що характеризує індивідуальну розвиненість основних процесів і зумовлює тип стилю, В.І. Моросанова виділяє такі різновиди профілів:

1. гармонійний («згладжений») - характеризується приблизно однаковим ступенем розвитку всіх регуляторних процесів. Гармонійний профіль може визначати ефективний стиль саморегуляції у разі наявності високого ступеню розвитку всіх його складових і, відповідно, неефективний стиль при їхній низькій сформованості;

2. акцентуйований («шпилястий») - характеризується значною різницею між ступенем сформованості окремих регуляторних ланок. Такий профіль так само може бути основою ефективного стилю, але лише в тому випадку, якщо слабкорозвинені стильові особливості перебувають у компенсаторних відношеннях з високорозвиненими.

Як зазначає В.І.Моросанова, однією з причин низької успішності студентів є некомпенсована слабка ланка саморегуляції. Результати здійсненого нею дослідження свідчать про те, індивідуальний стиль саморегуляції навчальної діяльності студентів з високим рівнем академічної успішності характеризується розвиненим комплексом стильових особливостей регуляції та компенсацією функціонально слабких ланок, водночас у студентів з низьким рівнем успішності у навчанні даний комплекс є нерозвиненим та відрізняється відсутністю компенсації слабкої ланки.