§ 150. Емманюель Муньє:

трагічний оптимізм

 

«Особистість — це не об'єкт, нехай навіть найдос­коналіший, який, як і всякі інші, ми пізнавали б ззов­ні. Особистість — єдина реальність, яку ми пізнаємо й водночас створюємо зсередини. З'являючись скрізь, вона ніде не дана заздалегідь»[50]. Так визначає особис­тість один із фундаторів французького персоналізму Емманюель Муньє (1905—1950 рр.).

Особистість для Муньє є вищою цінністю людсь­кого існування. Так само, як і Бердяєв, Муньє розді­ляє індивіда і особистість. Індивід — це егоцентрично-замкнене Я. Особистість — це Я, що перебуває в твор­чому саморусі, який з'єднує зі світом. Особистість — це прорив до істинного спілкування зі світом.

Персоналізм для Муньє виникає, насамперед, на християнській основі. І персоналізм християнства під­німається над усією давньогрецькою філософією, як щось принципово інше.

«Християнство з перших своїх кроків рішуче вису­ває на перший план поняття особистості, — пише Муньє. — Сьогодні нам важко уявити, який переворот це зробило в думках і почуттях греків...

... Вища істота, яка спирається у своїх діяннях на любов, уже не тотожна світовій єдності, поро­джуваній якоюсь абстрактною ідеєю; єдність світу створюється його безмежною спроможністю безкі­нечно множити ці окремі акти божественної любові. Множинність не є свідченням недосконалості; нав­паки, вона породжена надмірністю й любов'ю та не­се їх у собі...

Людський індивід не є лише зосередженням низки реальностей загального характеру (матерія, ідея і т. д.), він являє собою неподільне ціле, єдність якого важли­віша множинності, бо має корені в абсолютному.

Над особистостями панує вже не абстрактна влада Долі, Царства ідей або Безособова ідея, байдужі до індивідуальних доль, а Бог, який і сам, хоча й у ви­щому смислі, є особистістю...»[51].

Саме від християнства пішла ідея глибинного особистісного перетворення, невідома для античної куль­тури. В ній — витоки людської свободи, її меж і без­межності. «Глибинний сенс людського існування по­лягає не в тому, щоб злитися з абстрактною загальніс­тю Природи чи Царства ідей, а в тому, щоб розкрити «таємницю своєї душі...». До такого вчинку людина покликана у свободі»[52].

Свобода особистості в християнстві не завершує­ться самотністю й відстороненістю. Навпаки, вона є умовою дійсної єдності особистостей, яка реалізується через любов. «Сама концепція Трійці..., — пише Му­ньє, — приводить до ідеї про Вищу Істоту, всередині якої здійснюється діалог особистостей, який вже сам по собі є запереченням самотності»[53].

У свободі людина покликана змінювати саму себе і навколишній світ, долати будь-які межі. Проте «матерія чинить нам опір, вона зовсім не пасивна, не інертна, вона — агресивна... Скрізь, де особистість поширює свій вплив, природа, тіло чи матерія заяв­ляють про свої права... Скрізь, де верх бере свобода, вона обтяжується тисячами залежностей»[54]. Тому лю­дина повинна боротися. Людське буття є безперервна і піднесена боротьба з усім безособовим у собі і світі. Людина для Муньє — це «удосконалення свободи, що бореться».

У боротьбі за особистісне буття людина усвідом­лює трагічність свого земного існування і, водночас, у цій боротьбі — «надія зневірених». А значить, «людська доля — це позначений величчю і боротьбою трагічний оптимізм...»[55].