Лекція 6. Міжнародна політика та міжнародні відносини

1. Поняття «міжнародна політика» та специфіка міжнародних відносин.

2. Провідні суб’єкти сучасних міжнародних відносин.

3. Місце України на світовій міжнародній арені.

1. Поняття «міжнародна політика» та специфіка міжнародних відносин

Міжнародна політика — це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.

У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб'єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінки держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Визначення міжнародних відносин передбачає:

• аналіз зовнішньої політики чи політичних стосунків між державами;

• з'ясування усіх аспектів стосунків між різними суспільствами.

У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, неомарксизм та неореалізм. Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі і справедливості. Пріоритетна тема — створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війн як інструмент міжнародної політики. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після Першої світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928), що передбачає відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932), згідно з якою США відмовляються від дипломатичного визнання будь-якої зміни, досягнутої за допомогою сили.

Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:

1)політика і суспільство об'єктивним законам. Тому існує можливість створити раціональну теорію, здатну відобразити ці закони;

2) центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади; 3)зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики;

4)головні моральні вимоги мають розглядатися в контексті обставин місця і часу;

5)з цієї причини моральні прагнення нації не можна ототожнювати з універсальними моральними нормами;

6)плюралістична концепція природи людини.

За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі — міждержавні відносини, які призводять до зіткнення між політичними утвореннями як такими. Міжнародні відносини проявляються через специфічні форми поведінки символічних персонажів — дипломата і солдата, які уособлюють і символізують міжнародні відносини, що будучи насамперед міждержавними, ведуть до дипломатії і війни.

Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, які використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використанні методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.

Головним положенням транснаціоналізму є положення про те, що держава — не єдиний міжнародний актор. Крім неї, такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об'єднання.

Основна ідея неомарксизму — цілісність світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слаборозвинутих країн від індивідуальних держав. Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, — до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.

Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної структури. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну.

Характеристиками міжнародної системи є: конфігурація співвідношення сил та гомогенність чи гетерогенність. Відповідно до цього Р. Арон вирізняє: багатополярні, біполярні, гомогенні та гетерогенні міжнародні системи.

У багатополярних міжнародних системах дипломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями.

У біполярній — два політичних утворення є настільки вищим класом за решту, що рівновага можлива лише у формі двох коаліцій, утворена навколо двох великих держав. 

Гомогенними є такі міжнародні системи, в яких держави належать до одного типу, сповідують однакову концепцію політики. 

Гетерогенні — це системи, в яких держави організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.

М. Каплан у праці «Система та процес у міжнародній політиці» обґрунтовує положення про те, що саме структура міжнародної системи визначає взаємодію між державами і навіть може нав'язувати їм таку лінію поведінки, яка суперечить інколи власним інтересам. За Капланом, є шість типів міжнародних систем, які, окрім перших двох, не мали реального втілення, а саме:

1)система балансу сил, що характеризується мультиполярністю;

2)гнучка біполярна система, яка визначає співіснування акторів-держав та акторів нового типу (союзів, блоків, міжнародних організацій);

3) жорстка біполярна система, де немає нейтральних держав чи таких, що не приєдналися до одного з двох блоків);

4)універсальна система, що відповідає федерації;

5)ієрархічна система, аналогом якої світова держава;

6)система одиничного вето, де кожний актор має можливість блокувати систему, використовуючи певні засоби шантажу.

Б. Базан вводить поняття раціональної міжнародної системи, особливістю якої є комплекс безпеки. Останній означає, що держави-сусіди настільки пов'язані одна з одною в питанні безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки решти.

На сьогодні актуальною є проблема створення нової, постбіполярної, системи міжнародних стосунків. Це зумовлено не лише закінченням «холодної війни», й появою нових суб'єктів світової політики, що діють поряд з традиційними, — державою-нацією. На думку Кінга та Шнайдера, існуюча система міжнародних стосунків жорстоко прив'язана до держав-націй. Однак глобаліза-ційні інтеграційні процеси зумовлюють цілісність і взаємозалежність світу, що вступають в протиріччя з політичною фрагментацією системи держав націй і спричинюють добровільну передачу державами частини свого суверенітету наднаціональним органам, змінюючи чинники силового впливу, — перехід від грубого силового впливу до більш м'яких його форм. Звідси — необхідність перегляду деяких аксіоматичних (для біполярного світу) положень світової політики, а саме: принципів національного та державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави (миротворчість власне і є порушенням цих принципів); принципу розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, оскільки транснаціональні корпорації та міжнародні економічні організації підривають як монополію на здійснення внутрішньої політики, свідченням чого є міжнародний тероризм, діяльність мафіозних структур, наркобізнес тощо.

На думку О. Тоффлера, існуючі міжнародні законодавства та створені за принципом вертикальної ієрархічної структури міжнародної організації не відповідають новій світовій реальності. Тому виникла необхідність у новій, горизонтальній, структурі взаємозв'язків та у вільній побудові наднаціональних формувань. А. Са-мюель вважає, що людство вступило у «новий міжнародний світ», свідченням якого є два факти. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей новий світ став непередбачуваним. Питання, що були відкладені у довгий ящик історії, такі, наприклад, як об'єднання Німеччини, вирішуються несподівано швидко, і ніхто не може передбачити, що відбудеться завтра.

Новизна ситуації в міжнародних відносинах може бути узагальнена наступним чином: сьогодні загальносвітові трансформації виходять за межі міждержавної взаємодії й, не відміняючи їх значення, позбавляють їх «претензії» на всезагальність у впливі на долі світу в цілому.

Нині існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополіти-чна і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга — шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв'язків та поступового розмивання національних кордонів.