- •Віктор Леонтійович Петрушенко Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії.
- •1.1. Особливості становища людини в світі та необхідність її самовизначення.
- •1.2. Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.
- •1.3. Особливості історичного виникнення філософії. Філософія і міфологія.
- •1.4 Проблема визначення предмету філософії. Характерні риси філософського мислення. Співвідношення філософії, науки, релігії та мистецтва.
- •1.5. Структура та функції філософського знання. Провідні позиції у філософії.
- •2.1. Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії та культурології. Особливості східного та західного типів філософствування
- •2.2. Джерела, провідні ідеї та напрями філософської думки Стародавньої Індії.
- •2.3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.
- •3.1.Поняття античної філософії. Етапи її розвитку та загальні особливості
- •3.2. Розвиток ідей у натурфілософських ("фізичних") школах Стародавньої Греції
- •3.3. Ідеї та представники високої класики в розвитку античної філософії.
- •3.4. Завершальний цикл розвитку античної філософії: школи, ідеї, представники
- •4.1. Зміни у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя
- •Середньовічний світогляд
- •4.2. Вихідні ідеї середньовічної патристики. Місце філософії у духовному житті Середньовіччя
- •4.3. Схоластика і містика як провідні напрями середньовічної філософії
- •5.1.Поняття "Відродження" та характерні риси духовного життя цієї доби
- •5.2. Провідні напрями ренесансного філософствування:гуманістичний антропологізм, неоплатонізм натурфілософія
- •5.3. Філософські ідеї пізнього Відродження.
- •6.1. Панорама соціо-культурних та духовних процесів у Європі Нового часу та особливості розвитку філософії.
- •6.2. Методологічні пошуки ф.Бекона та р.Декарта
- •6.3. Теорія пізнання т.Г.Гоббса та Дж.Локка. Скептицизм п.Бейля та д.Юма, сенсуалістські максими Дж.Берклі.
- •6.4. Б.Спіноза та г.Лейбніц – тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
- •6.5. Б. Паскаль та філософія Просвітництва про місце і роль людини у світі
- •7.1. Німецька класична філософія як особливий етап розвитку новоєвропейської філософії
- •7.2.Іммануїл Кант — творець німецької класичної філософії. Основні ідеї і. Канта
- •7.3. Філософські ідеї й.Г.Фіхте та ф.В.Й.Шеллінґа
- •7.4. Філософія Геґеля як найвище досягнення німецької класичної філософії.
- •7.5. Антропологічний принцип філософії л.Фейєрбаха
- •8.1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX — на поч. XX ст.
- •8.2. Вихідні ідеї філософії а.Шопенгауера та с.К'єркегора
- •8.3. Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст.
- •8.4. Фрідріх Ніцше та ідеї "філософії життя"
- •9.1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у хх ст.
- •9.2. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії хХст.
- •Напрями антропологічного спрямування.
- •9.4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії хх ст.
- •9.5. Релігійна філософія хх ст.
- •9.6. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі тисячоліть.
- •Розділ 10. Нарис історії української філософії. Преамбула
- •6.1. Українська філософія як органічна складова української духовної культури. Загальні особливості української філософії.
- •6.2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
- •6.3. Особливості філософських курсів Києво-Могилянській академії. Життя та філософська діяльність г.Сковороди.
- •6.4. Університетська філософія в Україні хіх ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.
- •10.6. Особливості розвитку української філософії хх ст.
- •Висновки.
- •11.1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Людські виміри проблеми буття
- •11.2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Категоріальні визначення буття
- •12.3. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття (філософське окреслення)
- •12.1. Проблематичність людського буття. Життя, буття та існування як характеристики людини.
- •12.2. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської діяльності та сутнісні сили людини.
- •12.3. Співвідношення понять "людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність" . Вихідні цінності людського буття.
- •12.4. Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні
- •Висновки
- •13.1. Проблема онтологічного статусу свідомості та її суттєві ознаки
- •13.2. Проблема походження свідомості
- •13.3. Ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова
- •13.4. Структура та функції свідомості
- •14.1. Поняття пізнання та його види
- •14.2. Рівні і форми пізнання
- •14.3. Проблема істини в пізнанні. Істина та якісні характеристики знання
- •14.4. Методи і форми наукового пізнання.
- •14.5. Людина і пізнання. Істина і правда
- •15.1. Філософія історії як напрям філософського знання: історичне формування проблематики
- •15.2. Філософія історії про суб'єкт, рушійні сили, умови та чинники історичного процесу. Людина та історія.
- •15.3. Суспільство як система: основні елементи суспільного життя та їх взаємозв'язок. Духовне життя суспільства.
- •16.1. Особливості сучасних проявів культури. Суттєві ознаки культури.
- •16.2. Поняття цивілізації. Взаємозв'язок культури та цивілізації
- •16.3. Національні культури та культура загальнолюдська
- •16.4. Глобальні проблеми сучасної цивілізації
- •17.1. Предмет, проблеми та історія філософії науки і техніки
- •17.2. Поняття науки, техніки і технології
- •17.3. Зв'язок розвитку науки і техніки з розвитком суспільства
- •17.4. Проблема оцінки впливу техніки на розвиток суспільства
- •17.5. Особливості історичного розвитку науки і техніки
- •Віктор Леонтійович Петрушенко Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми філософії.
- •Розділ 10. Нарис історії української філософії.
6.4. Б.Спіноза та г.Лейбніц – тотожність і відмінність їх вчень про субстанцію.
Філософи Нового часу намагалися вирішувати не лише проблеми пізнання та суспільного життя, а й подати свої міркування у систематизованій формі, звівши їх на надійному фундаменті. Таким фундаментом систематичної філософії голандський філософ Б.Спіноза (1632 – 1677) вважав вчення про загальні засади світу, тобто – про субстанцію (від лат. “стояти під…”, “бути в основі”). Спіноза був палким прихильником і послідовником Р.Декарта, проте вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, як би була поєднана із необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому “геометричному методі” доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши свою власну філософську концепцію. В своєму основному трактаті під назвою “Етика” Спіноза розгортає свої міркування шляхом формулювання деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю, аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Сказане дозволяє побачити Б.Спінозу як прихильника раціоналізму, але, окрім того, засвідчує високий рівень та повноту досягнутого на той час теоретичного знання. Отже, за Спінозою, геометричний метод дозволяє стверджувати, що субстанція може бути тільки одна – єдина, оскільки за визначенням субстанція – це причина себе самої, тобто вона не може мати ще якоїсь причини, бо тоді перестане бути основою для всього. Субстанція єдина та всеохоплююча, а це значить, що вона включає в свій вміст всі можливі явища дійсності, у тому числі – мислення і протяжність, які тепер, на відміну від міркувань Декарта, постають не окремими субстанціями, а атрибутами (найпершими невід’ємними якостями) єдиної субстанції. Такий хід думки дозволяє Б.Спінозі стверджувати, що у світобудові Бог і природа є те ж саме, тобто субстанція водночас є абсолютне мислення і уся реальність. До того ж стає зрозумілим, що в світі порядок ідей та порядок речей принципово збігаються, а всі речі та явища постають лише різними мірами поєднання – модусами - мислення та протяжності (немає абсолютно матеріального, як і чисто духовного). Людина являє собою найбільш яскраве та виразне поєднання модусу-тіла та модусу-душі. Здавалося б, вона приречена на те, щоб перебувати в істинному відношенні до дійсності (порядок ідей відповідає порядку речей), проте її активна властивість – воля – перевершує розум, а тому пристрасті та бажання збивають людину із шляху істини, вводять її у рабство пристрастей. Оскільки повна свобода постає характеристикою лише самої субстанції, то, на думку Б.Спінози, людина, якщо бажає свободи, повинна здолати силу бажань і пристрастей, а для цього вона мусить пройти шляхом сходження до найвищого типу пізнання – інтелектуальної інтуїції, яка дозволяє бачити все “під кутом зору вічності”, тобто у відповідності із субстанціальною природою мислення.
Німецький філософ Г.Лейбніц (1646—1716) захоплювався філософією Б.Спінози, але вважав, що таким чином осмислена субстанція не дозволяє нам зрозуміти, чому світ є рухливим та багатоманітним. На відміну від Б.Спінози, Лейбніц підкреслював, що багатогранність, рухливість і неповторність слід вважати характеристиками самої субстанції.. Перший принцип його філософії — принцип "усезагальних відмінностей": у світі немає жодної речі, яка була б тотожна іншій (ні на рівні клітини, ні на рівні атомів, ні на рівні найдрібніших тіл). Порушує подібність уже навіть те, що одна річ за нумерацією є першою, а інша — другою. Отже, речі тотожні самі з собою (відмінні від інших) і займають лише їм притаманне місце у світі (так само, як крапки на лінії).
Лейбніц постулює положення, згідно з яким між полярними явищами існує дуже багато перехідних моментів. На "лінії точок" немає пропусків, кожна річ "прилягає" до сусідньої речі. Згідно з принципом неперервності ніяка річ не може бути нулем, тому що завжди знайдеться менша і простіша за неї. Завдяки принципові неперервності річ прямує до нуля, а згідно з першим принципом (тотожності) ніколи його не досягає. Тому точка — це граничний випадок мінімальних відтинків, а лінія — границя кривих. Фізичної порожнечі не існує, не існує й абсолютного спокою (спокій — це дуже "повільний рух"), а в пізнанні омана постає як дуже "мала" істина. На часи Г.Лейбніца цей принцип мав евристичне значення, і сьогоднішнє наукове знання знімає межі між різного виду рухами, (наприклад, вказує на тісний зв'язок живого і неживого).
Недосяжність нуля кладе певну межу змінам речей, завдяки чому вони є монадами як єдність тотожності й відмінності. Отже, якщо між монадами немає порожнечі, і вони пов'язані між собою переходами, то світ загалом утримує у собі всю повноту можливих рухів, світ сам по собі самодосконалий. Характеристику світу охоплює принцип повноти і всезагальної досконалості.
Г. Лейбніц постулює також принцип усезагального зв'язку, коли взаємозв'язок постає як "наперед встановлена гармонія" і випливає з принципу неперервності. Ілюстрацією цього в пізнанні є аналогія (можливість у думках поєднувати речі різного роду) і теоретичні закони (останні відображають зв'язок явищ; під закони можна підвести будь-які факти). Виходячи з поняття нескінченності і принципу повноти, кожне явище можна вважати як досконалим, так і ні, тому кожне явище чимось породжується і в щось перетворюється чи породжує інше явище. Монади Г.Лейбніца прості, неподільні, а тому вічні (смерті підлягає лише те, що розкладається, втрачає свою структуру, а монадам нема чого "втрачати"). Вони не фізичні точки (останні подільні), не математичні (вони абстрактні, не реальні), а особливі — "метафізичні", тобто надфізичні, водночас і тілесні, і духовні. Монади дуже активні. Вони породжують духовний рух, матеріальний рух і фізичні процеси. Існують три класи монад: перший становить неорганічний світ, другий — світ тварин і третій клас — це люди, причому кожному подальшому класові притаманні риси попередніх. За Г.Лейбніцем, не існує межі ні в одному з напрямів розвитку монад — ні в бік найменш розвинутих, ні в бік найбільш розвинутих. І тому його монадологія вступала у протиріччя з релігійним трактуванням Бога як єдино самодосконалого.
У філософії Г.Лейбніца будь-яке судження людини є або істинним, або хибним. Істинним є те, що не містить у собі протиріччя. Виходячи з "наперед встановленої гармонії", Г.Лейбніцу було дуже важко пояснити існування у світі зла і свободи волі. Він вважав, що без існування зла людина не змогла б зрозуміти добра.
Ідеї Г.Лейбніца випереджували погляди на світ як субатомний, а також значною мірою вплинули на формування філософських поглядів І. Канта та Г.Геґеля.