4. Державна програма охорони навколишнього середовища.

Екологічний стан в Україні характеризується як кризовий. Низький рівень екологічної культури населення внаслідок незадовільної екологіч­ної освіти та виховання, нераціональна структура народного господар­ства, пов'язана із застосуванням матеріале- та енергоємних технологій, низький технічний рівень технологій очищення газоповітряних викидів в атмосферу і скидів стічних вод у водойми та перероблення відходів про­мисловості й комунально-побутового господарства, а також загальна кри­за економіки країни, призводять до зниження продуктивності господар­ства, погіршення стану здоров'я людей і навіть до зменшення чисельності населення внаслідок переважання смертності над народжуваністю дітей. Це відбувається на фоні руйнування фізичного капіталу (заводів, фабрик, аграрних господарств тощо) і нераціонального використання природних ресурсів. При цьому значно погіршується стан довкілля і створюється за­гроза завдання непоправної шкоди біологічному й ландшафтному різно­маніттю — лісовим, гірським і морським екосистемам, водоймам, лукам, землям тощо.

З метою подолання зазначених недоліків у 1998 р. Верховна Рада Укра­їни прийняла постанову «Про основні напрями державної політики в галу­зі охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки», яка розглядається як Дер­жавна програма охорони довкілля в Україні. В цій програмі сформульо­вані основні пріоритети та завдання охорони навколишнього природно­го середовища і раціонального використання природних ресурсів.

До основних пріоритетів охорони довкілля і раціонального природо­користування належать:

1. формування збалансованої системи природокористування й адекват­на структурна перебудова виробничого потенціалу економіки; >- екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сіль­ському господарстві, на транспорті;

2. поліпшення екологічного стану і запобігання забрудненню р. Дніпро та інших річок, Чорного й Азовського морів;

3. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комуналь­них очисних каналізаційних споруд;

4. забезпечення населення якісною питною водою;

5. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського та інших регіонів;

6. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного за­хисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

7. збереження біологічного та ландшафтного розмаїття, заповідна справа. Для здійснення Державної програми передбачається вирішення таких

завдань:

8. створення в країні ефективної системи екологічної освіти, виховання та інформування;

9. реструктуризація економіки із суттєвим зменшенням частки енерго-^: і матеріалоємних виробництв;

10. запровадження дійових економічних складових впливу на систему при­родокористування;

11. створення ефективної системи правового та організаційного забез­печення в сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки та раціонального використання природних ре­сурсів;

12. створення державної системи моніторингу навколишнього природно­го середовища;

13. захист повітряного басейну від забруднення, особливо у великих міс­тах і промислових центрах;

14. здійснення управління водними ресурсами на основі басейнового прин­ципу, збереження та відродження малих річок, охорона р. Дніпро та інших річок;

15. запобігання забрудненню внутрішніх водойм і морських вод, зменшен­ня та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти, за­хист підземних вод від забруднення;

16. захист і збереження земельних ресурсів від забруднення, виснаження та нераціонального використання;

17. збереження й розширення територій з природним станом ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і рекреаційних територіях;

18. підвищення стійкості та екологічних функцій лісів;

19. знешкодження, утилізація та поховання промислових і побутових від­ходів;

20. зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення;

21. забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії військово-про­мислового комплексу та здійснення заходів щодо екологічного кон­тролю за діяльністю збройних сил;

22. створення системи прогнозування, запобігання й оперативних дій у разі надзвичайних ситуацій природного й природно-технічного походження. Практичне здійснення державної політики у сфері охорони навколиш­нього природного середовища, природокористування та забезпечення екологічної безпеки реалізується шляхом розроблення та виконання окре­мих міждержавних, державних, галузевих, регіональних та місцевих про­грам. Ці програми спрямовуються на втілення в життя визначених вище пріоритетів.

Поняття "охорона природи" включає охорону природних ресурсів і охорону навколишнього середовища. Внаслідок вирубки лісів, розбудови населених пунктів, розорювання земель, створення водосховищ змінюються або зникають

цілі екосистеми. Вилучення з екосистем хоча б одного її елемента призводить до зниження її стійкості і порушення функціонування. Екосистеми мають механізми протидії деструктивним явищам, але існує певна межа, за якою починається незворотний розпад.

Перші наукові засади охорони рослин сформулював на початку 19 століття відомий німецький природодослідник А. Гумбольдт. Він запропонував ввести термін "пам'ятник природи". Першим національним парком у сучасному розумінні був Йєлоустонський парк (СІЛА), створений у 1872 році.

Успішне розв'язання проблем охорони природи розпочинається з інвентаризації флори і фауни конкретної території.

Червона книга - універсальна форма державного контролю над видами рослин і тварин, котрим загрожує зникнення. Кожна цивілізована країна світу розробляє і затверджує власну Червону книгу, до якої заносяться види, що на території даної країни потребують охорони.

Певні види часто не можуть існувати самостійно, а успішно розвиваються і розмножуються лише в складі угруповань. При цьому спостерігається приуроченість тих чи інших видів, зокрема ендемічних, реліктових, до певних рослинних угруповань (ценотипи).Тому при охороні цих видів важливо зберегти унікальні фітоценози, в яких вони зростають у природних умовах. Враховуючи це, в ряді країн запроваджено Зелену книгу, до якої вносять перелік фітоценозів, що підлягають охороні.

Реальне втілення програм охорони окремих видів неможливе без контролю територій їхнього поширення. Саме тому головною запорукою тут стає відчуження ділянок землі, на яких постійно зростають певні види рослин, або постійно перебувають, годуються чи розмножуються певні види тварин, що потребують охорони. Протягом XX століття у світі поступово формувався універсальний підхід до цієї проблеми. Він полягає у розробці мережі об'єктів охорони природи. Усі об'єкти можна згрупувати за ступенем охорони так:

• пам'ятки природи. Це невеликі ділянки, на яких охороні підлягають окремі дерева, озера, фрагменти лісу, степу.

• національні природні парки. Це великі території, на яких крім заповідників можуть знаходитись заказники і пам'ятки природи, населені пункти, транспортні мережі, місця відпочинку й оздоровлення.

Першим справжнім заповідником на території України є "Асканія - Нова", заснований у 1841 році.

У 1992 році в Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН, присвячена проблемам охорони навколишнього середовища. На конференції прийнята Конвенція про біорізноманіття, яке є як основою еволюції і функціонування систем біосфери, так і сталого забезпечення проблем населення Землі.

Створення "Червоної книги" започатковане Міжнародним Союзом Природи у 1848 році. На заклик Комісії до наукової громадськості сорока країн світу з 1968 року почалося інтенсивне дослідження стану рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин.

Ідея створення "Червоної книги" належить видатному англійському зоологу професору Пітеру Скопу.

"Червона книга України" є основою для розробки подальших дій, спрямованих на охорону занесених до неї видів тварин і рослин. У залежності від стану та ступеня загрози для популяцій видів тварин чи рослин, занесених до "Червоної книги України", вони поділяються на такі категорії:

1. зниклі види, про які після пошуків, проведених у можливих місцях поширення, відсутня будь-яка інформація про їх існування у дикій природі;

2. вразливі види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії "зникаючих";

3. зникаючі види, що знаходяться під загрозою зникнення;

4. рідкісні види, популяції яких невеликі, які у даний час не відносяться до категорії "вразливих" чи "зникаючих", хоча їм і загрожує небезпека;

5. невизначені види, про які відомо, що вони відносяться до категорії "вразливих" чи "зникаючих" чи "рідкісних", але інформація, яка б дозволяла визначити, до якої із зазначених категорій вони відносяться, -..відсутня;

6. недостатньо відомі види, які б можна було віднести до однієї з вищевказаних категорій, але у зв'язку з відсутністю інформації питання залишається невизначеним;

7. відновлені види, популяції яких завдяки вжитим заходам щодо їх охорони не викликають стурбованості.

Зростання чисельності населення привело до збільшення потреб, для задоволення яких людство почало залучати багато нових речовин (кислоти, солі, порох тощо), які були не властиві природі і за відносно невеликий проміжок часу вона не встигла до них адаптуватися, тобто вони не включилися в природний процес колообігу речовин. Це призвело до їх накопичення і стало завдавати значної шкоди екосистемам і людині, зокрема.