3. Гонорея

Таку назву хвороби запропонував Гален (II ст. н.е.); означає вона буквально «сім'ятеча» (грец. Gonos - сім'я, rhoia - течу): саме так розцінювали характерні для гонореї виділення із сечівника. Іншу назву хвороби - трипер - уживають значно рідше; раніше гонорею називали ще «перелоєм».

Указівки на «заразливі слизотечі» зі статевих органів є у Біблії та інших стародавніх джерелах, у працях Гіппократа, Авіцени та ін. Під час розкопок Помпеї було знайдено металеві бужі - інструмент для усунення стриктури (звуження) уретри, яка здебільшого буває гонорейного походження.

Тривалий час гонорея не привертала уваги лікарів, оскільки не давала епідемічних спалахів, не спричиняла таких тяжких наслідків, як сифіліс. Саме необхідність боротьби із сифілісом стимулювала також і вивчення інших венеричних хвороб. Деякий час їх плутали, вважаючи ознаки кожної з них — сифілісу, гонореї, м'якого шанкру — різними стадіями однієї і тієї ж самої хвороби. Проте нагромадження клінічного досвіду сприяло виробленню більш правильних уявлень, і ці три хвороби поступово почали вважати самостійними. Щоправда, у той же час цей погляд не міг бути підкріплений ні вивченням збудників хвороби, ні спеціальними лабораторними дослідженнями, і питання лишалося до середини XIX століття спірним.

Лише французький вчений, глава французької школи венерологів Філіп Рікор (1) (1800 — 1889 рр.) неприпустимими дослідами на ув'язнених, яких він заражав сифілісом і гонореєю, переконливо довів самостійність цих двох захворювань, він вводив гній хворих гонореєю декільком сотням людей, і ні у одного з них не розвинувся сифіліс. Навіть його учень, видатний сифілідолог Альфред Жан Фурньє (2) (1832-1914), найрішучішим чином засудив ці неприпустимі досліди на людях. Таким чином, Ф. Рікор переконливо довів, що сифіліс і гонорея — різні захворювання.

Остаточно питання про самостійність різних венеричних хвороб було вирішене після відкриття їх збудників. У 1879 р. німецький вчений, дерматовенеролог Альберт Людвыг Нейссер (1855-1916) (3) виявив збудника гонореї — гонокок (розробив спільно з Августом Вассерманом (4) метод серологічної діагностики сифілісу.) У 1885 р. італійський лікар П.Феррарі відкрив збудника м'якого шанкра, етіологічне значення якого пізніше було доведене російським професором Оскаром Володимировичем Петерсеном, а також зарубіжними лікарями Дюкреєм, Крефтінгом і Унной. Нарешті, в 1905р. німецькі вчені - протозоолог Фріц Шаудін і Еріх Гоффман відкрили збудника сифілісу — бліду трепонему.

Епідеміологія.

Збудник хвороби – грамнегативний диплокок — гонокок лат. Neisseria gonorrhoeae, вид грамнегативних диплококів роду Neisseria (5-9). На відміну від збудника сифілісу, гонокок більш стійкий до факторів зовнішнього середовища. У теплій воді він зберігає свою життєдіяльність потягом декількох годин, у білизні, яка забруднена гноєм, він залишається життєдіяльним до повного висихання білизни. Найдовше гонокок живе у вологих предметах - губках, рушниках. Тому при гонореї можливість зараження побутовим способом більш реальна, ніж при сифілісі.

Часто це стосується маленьких дівчаток, батьки яких не дотримуються елементарних правил гігієни. І все ж статевий шлях зараження гонореєю - основний у теперішній час.

Джерело інфекції - хвора людина. Основний спосіб передачі - проникнення гонокока в організм людини через слизові оболонки.

Але є такі випадки, коли гонокок проникає через шкіру (явище рідке).

Найбільш часта локалізація місцевого хворобливого процесу – статеві органи й сечовидільна система людини. При нетрадиційних статевих зв'язках гонорея може розвинутись і в ротовій порожнині, і в прямій кишці. У новонароджених гонококове зараження слизової відбувається під час проходження пологових шляхів хворої матері. Можливе ураження слизової очей і в дорослих (10-15).

Клініка.

Інкубаційний період від 3 - 5 днів до 2 - 3 тижнів. Ознаки гонореї дещо різняться у чоловіків та жінок.

Гонорея у чоловіків. У чоловіків захворювання починається гостро. Слизова зовнішнього отвору сечовидільного каналу (уретра) стає червоною і набряклою, а з каналу з'являються гнійні виділення (16-27). Усе це супроводжується болем, який посилюється при сечовипусканні, у кінці якого біль стає ріжучим. Сеча каламутніє, у ній плавають пластівці гною. Гонокок виділяє отруту, а тому через це, крім місцевих уражень, у хворого спостерігається слабкість, втрата апетиту, головний біль. Такий класичний варіант початку гонореї у чоловіків.

Коли з'являються такі ознаки, хворі звертаються до лікаря. Але нерідко є винятки. При несерйозному ставленні до свого здоров'я хворий відкладає свій візит до лікаря, а тим часом клінічні ознаки поступово зникають і все менше турбують хворого. Через декілька тижнів біль зникає повністю, лише вранці з уретри з'являється невелике виділення, а якщо далі не лікувати захворювання, то воно переходить у хронічну форму. Очевидна симптоматика зникає. Хвороба залишається, викликає більш глибокі ураження сечостатевих та інших органів.

При різних провокаційних умовах (інші хвороби, які послаблюють організм, уживання спиртних напоїв, гостра їжа, сильне статеве збудження, зміна статевого партнера та ін.) може виникнути загострення захворювання, яке мало чим відрізняється від гострої та хронічної стадій гонореї. Так, останнім часом збільшилися випадки малосимптомної або безсимптомної течії гонорейної інфекції, коли із самого початку у хворого зникають виражені клінічні ознаки гонореї. Загальний стан, температура тіла, статева функція незмінені.

Гонорея у жінок. У жінок гонорея проходить не так, як у чоловіків: при гострому свіжому зараженні гонорейний процес здебільшого не має тих виражених, демонстраційних хворобливих виявлень, які характерні для чоловіків у цьому періоді захворювання.

Відсутність суб'єктивних відчуттів при значних виділеннях із статевих шляхів дезорієнтує жінку стосовно причини захворювання, а швидке зникнення виділень (самостійно або під впливом місцевих процедур - підмивань, спринцювання) і зовсім заспокоює її. Гонорея, яка в жінок із самого початку проходить в'яло, з мало вираженою симптоматикою, дуже часто переходить у хронічний процес.

Хвора жінка, продовжуючи статеве життя, стає джерелом зараження чоловіків, не підозрюючи в собі цього тяжкого захворювання.

Найсумнішим є те, що при гінекологічному обстеженні такі жінки можуть бути визнані здоровими, і тільки при спеціальних лабораторних обстеженнях, часто неодноразових, у них можуть бути виявлені гонококи, що дає змогу правильно встановити діагноз (28-32).

Хвора на гонорею жінка є небезпечною не тільки для самої себе, а й для свого статевого партнера, для дитини. Насамперед, для новонародженого під час проходження пологових шляхів матері, яка хвора на гонорею, потрапивши на слизову очей дитини, гонококи викликають запалення, яке в подальшому може закінчитися повною сліпотою.

Під час пологів гонококи можуть проникнути в статеві органи новонародженої дитини й викликати там гонорейний процес із усіма наслідками хвороби, які випливають звідти.

При гонореї можуть уражатися суглоби, серце, можливий гонококовий сепсис (зараження крові). Уражаючи повністю статевий апарат жінки та чоловіка, гонорея тим самим призводить до тяжких ускладнень - безпліддя та позаматкової вагітності. Встановлено, що більше 60% безпліддя і близько 10% позаматкової вагітності - наслідки перенесеної гонореї.

При переході гонореї у хронічну форму процес стає локалізованим і може спричинитися до сполучнотканинного переродження уражених ділянок, внаслідок чого в сечовипускному каналі можуть утворюватися звуження уретри  - стриктури.

Лікування. Гонокок, який викликає гонорею, не так легко перемогти. При самолікуванні він здебільшого лише притупляється, симптоми на деякий час зникають, а потім «бешкетує» за всіма правилами - швидко та жорстоко вражає організм.

Лікують від гонореї швидко: декілька відвідувань лікаря. Всесвітня організація охорони здоров'я рекомендує венерологам усіх країн спеціально розроблений засіб, який полягає у лікуванні внутрішньом'язово та перорально відразу декількома препаратами, котрі чергуються між собою.

Називати ліки не можна, а ось чому. На думку фахівців, гонорея не тільки венеричне захворювання, але й соціальне. Носії та інфіковані намагаються приховати свій маленький «грішок». Вони, зазвичай, прагнуть вилікуватися самі (що в більшості випадків є фікцією чистої води), та при зникненні явних симптомів продовжують статеве життя, заражаючи інших.

Профілактика. Працівники шкірно-венерологічних диспансерів лікують хворих та обов'язково знаходять джерело зараження незалежно від того, чи звертається цей носій хвороби в диспансер, чи ні. Обстежують також усіх, хто був у контакті з хворим. З профілактичною метою регулярно обстежують працівників сфери обслуговування, харчових підприємств, дитячих закладів: дитячих садків, ясел, шкіл-інтернатів та ін., оскільки їхнє захворювання може завдати оточенню особливо великої шкоди.