[Ред.] Декаданс і таланти

Макс Клінгер. До видання нот Брамс. Фантазія.

Декаданс як мистецьке явище був складним і насиченим протиріччями. Він так і не склався в єдину течію.Як точно помітив один критик, мистецтво декадансу ніяк не є мистецтвом енергії чи юності. Однак занепадницькі настрої, естетизм, аморалізм, стилізації і туга по так званим «золотим епохам» в минулому не виключали створення високохудожніх і талановитих творів. Невдоволення буржуазною дійсністю, «банальним прогресом», культом наживи дикого капіталізму вело до відкриття нових обріїв в культурі, в її формальних чи змістовних складових.

Твори декадента Оскара Уайльда високо поціновував Бернард Шоу(1856-1950), який не був декадентом і не мав особистої приязні до Уайльда.

Макс Клінгер зробив спробу підняти рівень своїх гравюр до високого рівня сучасної йому музики в нотних виданнях.І ці спроби були досить вдалими.

Надзвичайний індивідуалізм художньої манери Обрі Бердслі і здатність до віртуозних стилізацій зробили графічні твори художника шедеврами. Але їх штучний характер лише підкреслює відірваність від натури.

Картини і графічні твори Врубеля вже наприкінці життя художника визнали зразковими.

Реалі́зм (лат. realis — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі.

Реалізмом також називають кілька різних філософських течій (детальніше Реалізм (філософія)).

У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби, і як стиль він актуальний понині.

У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.

У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

Українських письменників і поетів.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

В підрадянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.