[Ред.] Елементи магічного реалізму

• Фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливими, але ніколи не пояснюються.

• Герої приймають та не заперечують логіку магічних елементів.

• Численні деталі сенсорного сприйняття.

• Часто використовуються символи та образи.

• Емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже докладно.

• Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім. Ще один прийом - колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле.

• Причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати "до" трагічних подій.

• Широко використовуються фольклор і міфологія.

• Події передаються з альтернативних точок зору - голос розповідача перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між точками зору різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно загальних відносин та спогадів.

• Минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з одним.

• Ясний фінал твору дозволяє читачу визначитися, що ж насправді відповідає дійсному перебігу подій - фантастичне чи повсякденне.

[Ред.] Автори, що писали в стилі магічного реалізму

• Жоржі Амаду

• Луїс де Берньє

• Хорхе Луїс Борхес

• Михайло Булгаков

• Жанет Вінтерсон

• Ґабріель Ґарсія Маркес

• Гюнтер Ґрасс

• Айзек Башевіс Сінгер

• Франц Кафка

• Італо Кальвіно

• Анжела Картер

• Хуліо Кортасар

• Мілан Кундера

• Мілорад Павич

• Харукі Муракамі

• Бен Окрі

• Салман Рушді

• Карлос Фуентес

16. Антиутопія (грец. αντί-, грец. ου — не, грец. τόπος — місце; альтернативно, дистопія (грец. δυσ — хворий, поганий), какотопія,^[1]) — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай характеризується пригноблюючим суспільним контролем, здійснюваним авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше термін «антиутопія» (англ. dystopia, anti-utopia) вжив англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілл в 1868 році.

Деякі академічні кола розрізняють дистопію від антиутопії. Наприклад, у «1984» Джорджа Орвелла і «Дивному новому світі» (Brave new world) Олдоса Хакслі дистопія не претендує бути гарною, тоді як антиутопія здається утопією або такою, що намагалася бути утопією, але фатальний збіг обставин, поворот чи інший фактор зруйнував або перекрутив утопічний світ, що призначався, або його поняття.^[2]

Див. пит. 13

17. Неабиякий успіх мала повість А. Камю «Сторонній». Ще у рукопису вона була високо оцінена найвидатнішими письменниками Франції та відразу прийнята до публікації. Образ головного героя сприймався сучасниками як уособлення світовідчуття молоді 30-40-х років XX ст.

Як уже зазначалося, у цьому творі письменник розробляв тему абсурду. В основі сюжету - «абсурдний» злочин молодого клерка на ім'я Мерсо: «через сонце» він раптово вбив людину, до того ж висловив бажання, щоб на його страті було якнайбільше глядачів, котрі б зустріли його «вигуками ненависті».

Осмислюючи те, що відбулося, герой Камю уникає морального суду над собою. Натомість він засуджує неправедний світ, в якому цінність людського життя перекреслюється, як йому здається, смертю, в якому все - від побутових дрібниць до найважливіших питань існування - уражене абсурдом. Засуджує він і бездушне суспільство, що прикриває внутрішню порожнечу штучною чемністю й фальшивою доброчесністю. Мерсо почувається «стороннім» у цьому суспільстві, і саме через те, що він «сторонній», суспільство прагне його позбутися.

Здавалося б, злочин Мерсо не має ані ґрунтовної психологічної зумовленості, ані мети. Однак його вчинок має певні екзистенційні мотиви. Йдеться про стан духовного виснаження людини, яка відчуває себе «занедбаною» в абсурдному світі та інстинктивно обирає шлях його заперечення. На прикладі долі Мерсо Камю показує, як людина, що втратила духовні орієнтири, заходить у глухий кут.

Усвідомлюючи небезпеку вільного від моралі бунту проти абсурду, письменник наголошував: «Почуття абсурду, коли з нього намагаються видобути правила дії, робить вбивство принаймні байдужим, а отже - припустимим. Якщо немає віри, якщо ніде немає сенсу і неможливо стверджувати цінність будь-чого, тоді все дозволене й все не має значення. Можна топити Печі крематоріїв, а можна й лікувати хворих на проказу». Як Відомо, сам він беззастережно обирав позицію боротьби зі злом - і тоді, коли був учасником Руху опору, і тоді, коли виступав проти сталінської диктатури. Ідея боротьби з ворожими людині силами зла була ним переконливо втілена у романі «Чума». Значним твором А. Камю є повість «Падіння» (1955). Дехто з сучасників убачав у ній викривальний памфлет, спрямований проти французьких «лівих» кіл, і зокрема - атеїстичних екзистенціалістів, з якими митець конфліктував під час роботи над нею. Були й спроби прочитати твір як гірку самокритику письменника. Втім, як зазначав сам автор, образ «судді на покаянні» був узагальненням цілого покоління повоєнної інтелігенції, для якого «тягар життя» - безнадійно самотнього, позбавленого віри в Бога й духовних цінностей - виявився нестерпним.

Головний герой повісті - Жан-Батист Кламанс - у минулому блискучий адвокат, захисник вдів і сиріт, а нині юридичний радник крадіїв та повій. Трагедія його «падіння» почалася однієї осінньої ночі, коли він став свідком самогубства молодої жінки. Кламанс нічого не зробив для того, щоб її зупинити. Ця подія стала вихідним пунктом його стрімкої деградації. Осмислюючи тодішню провину, герой поволі доходить висновку, що головним мотивом його життя було зухвале презирство до людей. У нотатках Камю міститься така заувага щодо Кла-манса: «Він не здатний на кохання». Це і є ключ до розуміння образу головного героя повісті та ситуації його «падіння».

18.

У современной швейцарской литературы два главных лица, разных и в то же время схожих: Макс Фриш и Фридрих Дюрренматт. Кто из них значительнее и оригинальнее, можно спорить, но все другие писатели Швейцарии всего лишь рядовые участники литературного процесса в сравнении с двумя общепризнанными классиками.

М. Фриш и Ф. Дюрренматт - публицисты, драматурги и романисты, склонные к иронии, скепсису и сатире. Они не столько воспроизводят реальность, сколько моделируют ее. Вследствие этого маленькая Швейцария воспринимается читателями как модель большого европейского дома.

Макс Фриш (1911-1991). В 1924 г. он поступил в реальную гимназию в Цюрихе. В 1931 г. начал изучать германистику в Цюрихском университете; сотрудничал в газетах. В 1932 г. умер его отец Франц Бруно Фриш, по профессии архитектор. Будущему писателю пришлось прервать занятия в университете, он стал зарабатывать на жизнь журналистикой. В 1933 г. Фриш совершил первое заграничное путешествие, посетив Прагу, Будапешт, Белград, Стамбул, Афины, Рим. В 1935 г. впервые побывал в Германии. Ранние литературные опыты - романы «Юрг Райнгарт» (1934) и «Ответ из тишины» (1937) - были отмечены литературной премией имени Конрада Фердинанда Мейера (1938). В 1936 г. Фриш начал изучать архитектуру в Высшей технической школе в Цюрихе, в 1941 г. получил диплом архитектора, затем работал в архитектурном бюро до 1955 г. С 1939 по 1945 г. периодически призывался на военную службу. Впечатления от службы на швейцарской границе дали материал для публицистической книги «Листки из вещевого мешка» (1940), в которой он размышлял об отношении нейтральной Швейцарии к фашистской Германии, о начавшейся Второй мировой войне и о воздействии политических событий на сознание рядового человека. В первые послевоенные годы Фриш увлечен театром, большое влияние на будущего драматурга оказали встречи в Цюрихе с Бертольтом Брехтом (1948-1949).

Сюжеты романов Фриша сходны в одном: они построены на поисках пути героя к самому себе; он жаждет обрести свое истинное «я» - спрятанное, утраченное или искаженное. Романист исходит из того, что существование человека многовариантно, каждый вправе выбирать себе профессию, близких людей, по-разному строить свои отношения с обществом. Герои романов заново выстраивают биографию или пересматривают ее. Существенную роль в этой связи играет отречение от собственного имени или, напротив, выбор наиболее подходящего. На духовное формирование Фриша известное воздействие оказал датский философ С. Кьеркегор, который подчеркивал, что каждая личность уникальна и долг человека - максимально сосредоточиться на самом себе. «Не познай себя, а выбери себя», - наставлял С. Кьеркегор. Нелюбовь к обычным именам связана с тем, что таким путем человек с рождения ставится во всеобщий ряд, тогда как достаточно простого «я». Фришу эта мысль представлялась плодотворной, потому что она внушала ответственность перед самим собой, заставляла человека активнее реализовывать свое предназначение.

Фриш нападал на современное буржуазное общество за то, что все в нем «репродуцируется», т. е. сложилась система уподоблений и подражаний, жизнь сделалась нормативной, существует несколько разрекламированных изначальных образцов, с которых производятся массовые оттиски. Потому он и не позволяет себе использовать пространный целостный сюжет, связанный с частными личностными судьбами, а создает именно такие суммарные модели.

На протяжении всего творческого пути Фриш вел и публиковал дневники, которые стали комментарием к его художественному творчеству. Дневниковый характер носит и одна из последних повестей Фриша - «Монток» (1975). Действие повести сосредоточено на одном дне из жизни писателя- 11 мая 1974 г. Он провел этот день в курортном поселке Монток на Лонг-Айленде, в 110 милях от Манхэттена, с американской журналисткой, которая не читала его книг, но относилась к нему с симпатией. Ни к чему не обязывающие отношения с Линн заставляют автора вспомнить тех женщин, которые оставили след в его судьбе: Кете, послужившую прототипом Ганны в романе «Homo Фабер», Марианну, его первую жену, мать его детей. Много места в повести уделено воспоминаниям о талантливой австрийской писательнице Ингеборг Бахман, жизненный союз с которой оказался тоже непрочным. Фриш склонен винить себя за непостоянство, он судит свое прошлое столь же строго, как и его герои. Повесть фрагментарна, воспоминания о далеком и недавнем прошлом перемежаются, а впечатления от Америки не затеняют устойчивый, сложившийся образ того дома, в котором он жил в юности.

Фридрих Дюрренматт (1921-1990). Справедливости ради следует признать, что Дюрренматт стал известен у нас раньше старшего по возрасту Фриша. «Виновата» в том сатирическая комедия «Визит старой дамы» (1956), которая обошла все страны мира, не миновав российскую. При этом дама помолодела, по просьбе актрис эпитет «старая» пришлось убрать.

Резко критикуя капитализм, он тем не менее неизменно подчеркивал, что западное общество обеспечивает личности свободу, тогда как социалистический строй лишь обещает справедливость. Впервые он побывал в нашей стране в пору хрущевской оттепели. Дюрренматт тогда проницательно заметил: «Сегодня в Советском Союзе редко встретишь того, кто несет перед собой знамя марксизма. Вообще-то, это происходит только на съездах. И на этих съездах каждый говорит одно и то же, а слушатели в основном читают детективы или газеты».

Его отношение к России и к русским всегда было неизменно доброжелательным, а шутки бывалого путешественника незлобивы: «Путешествовать по России слишком утомительно, а трезвеннику вообще противопоказано. У этих русских нет кадиллаков, но праздники справлять они умеют. У них через день большой праздник, на который приходят совершенно незнакомые люди». И еще: «Русский человек обладает большим умением жить. Он не позволяет себя задавить. Свою систему он постепенно очеловечивает».

Эти наблюдения он почерпнул из встреч с писателями, переводчиками, актерами, которые играли в его пьесах. Особенно ему понравился спектакль «Визит дамы» в Театре на Малой Бронной, правда, он не преминул удивиться, что никаких гонораров ему не заплатили, да и согласия на постановку никто не спрашивал.

Фридрих Дюрренматт - признанный мастер детективного жанра. Его криминальные романы «Судья и его палач» (1951), «Авария» (1956), «Обещание» (1958) переведены на многие языки и экранизированы. Писатель умеет занимательно выстроить повествование, дознание проводится строго логически, итог непредсказуем. Дюрренматт строго соблюдает законы детективного жанра, интрига позволяет ему провести зондирование личности, найти червоточинку, а затем и забытое преступление. В романе «Авария» заурядный бизнесмен готов выступить перед судебным синклитом в роли обвиняемого. Поначалу он впрямь неуязвим. Однако повторяется кафкианская ситуация: процесс пошел, стало быть, вина будет доказана. Но то, что у Ф. Кафки было абсолютно серьезным, то у Дюрренматта только остроумная игра, своего рода любительский спектакль с хэппи-эндом. На примере детективов Дюрренматта видно, как массовая литература интегрирует элитарное мышление, упрощает ситуацию, превращает притчу в анекдот.

19.

Див. пит. 15

Сто років самотності (ісп. Cien años de soledad) — роман нобелівського лауреата, колумбійського письменника Ґабрієля Ґарсія Маркеса, вперше опублікований іспанською 1967 року в (Буенос-Айрес: Sudamericana), англійський переклад Ґрегорі Рабасса було видано 1970 року (Нью-Йорк: Harper and Row).

Ця книга вважається шедевром Ґабрієля Ґарсія Маркеса, метафоричним описом історії Колумбії або Латинської Америки. Роман описує історію життя родини Буендіа та їхнього містечка Макондо впродовж ста років.

Ґабрієль Ґарсія Маркес в своїй автобіографії визнає, що написав Макондо з одного з містечок, де він проводив своє дитинство.

Як і багато інших творів Ґабрієля Ґарсія Маркеса, Сто років самотності належить до напрямку магічного реалізму

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільшого розвитку він набув у латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Класичним зразком магічного реалізму є роман Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.