75. Дитячий церебральний параліч

ДЦП — дитячий церебральний параліч має три стадії розвитку:

ранню;

початкову резидуальну, коли вже складається, але ще не зафіксований патологічно руховий і мовний стереотипи;

пізню резидуальну, коли на основі спастичності і ригідності патологічних установок в суглобах патологічні стереотипи виявляються зафіксованими.

Клінічна картина ранньої стадії ДЦП складається із загальномозкових симптомів (порушення мозкового кровообігу, гіпертензійний судорожний синдроми), патології безумовно-рефлекторної сфери, патології тонусу м'язів за типом спастичності, ригідності або гіпотонії.

Особливістю клінічних проявів цієї стадії є мозаїчність. Дитина може не тримати ще голову в 8–10 міс., але вже починає повертатися, сідати. У хворого немає реакції опори, але дитина вже тягнеться до іграшки, захоплює її, в 7–9 міс. сидить тільки з опорою, та стоїть і ходить в манежі, хоча установка тіла дефектна.

При подвійній геміплегії дитина знерухомлена і мовлення немає. При спастичній диплегії ураження нижніх кінцівок значно виразніші. Гіперкінези вперше з'являються в м'язах мовлення і губ, надалі, після 10–12 міс., розповсюджуються на м'язи рук і шиї, потім на всі м'язи тіла. При атонічно-астатичній формі тонус м'язів понижений, але в пронатарах верхніх кінцівок і сгинателях стегон тонус підвищений.

При всіх формах захворювання можуть бути порушення мови, фонемного слуху, зору. До 3–5 років і раніше можуть бути виявлені порушення оптико-просторового запам'ятовування. У 50–60% відмічається затримка психічного розвитку, але первинний інтелект збережений. У 20–25% дітей з ДЦП діагностується олігофренія.

74.

Про мудрість сліпих говорив Соломон. Йому належать слова: «...сліпий не робить жодного кроку, не досліджувавши ґрунт, на яку він ступає»'. З античної літератури відомо, що багато великих поетів стародавності, наприклад Гомер, Оссиан, спартанський законодавець Ликург були сліпими, а деякі мислителі Древньої Греции-Демокрит, Диодор — свідомо засліплювали себе, щоб цілком віддатися розумовому спогляданню.

Відомо, що внутрішній зв'язок між людьми обумовлює мову і слух, а не зір. Всяке утворення здійснюється за допомогою мови, і в цьому відношенні відсутність зору являє собою набагато менше нещастя і відбивається значно менше на інтелектуальних здібностях, чим відсутність слуху і мови. Це було відзначено вітчизняними дослідниками на початку XX століття.

Прийнято вважати, що в сліпих змінені пороги аналізаторів слуху, дотику, нюху. Дослідження показують, що пороги аналізаторів у сліпих не нижче, але вони досягають високого ступеня дифференциро-ванности.

Дослідників завжди залучало так називане «шосте почуття в сліпих», «почуття перешкоди», «почуття відстані», «почуття наближення», «лицьовий зір».

«Почуття відстані», на думку деяких, має свої корені в нервових волокнах обличчя, в особливих розгалуженнях тройничного нерва. Інші вважали, що відчуття вилучених предметів сприймається обличчям в області очей і чи уший надавали значення слуху за участю кинестетических, тактильних, температурних і інших відчуттів.

Психологічні особливості сліпих дітей залежать від віку. Ранній розвиток звичайно протікає без відхилень, але дуже рано позначається прагнення батьків відгородити дітей від труднощів. Створюючи зайво щадить обстановку, вони сковують ініціативу, недостатньо стимулюють розвиток навичок самообслуговування. У 3—5 років іноді з'являються окремі невротичні симптоми у виді нічних страхів, энуреза, порушень апетиту. У віці 6—7 років у дітей може з'явитися свідомість свого фізичного недоліку. Дорослі, виявляючи гіперопіку, тільки підкреслюють безпорадність дитини і тим самим часто погіршують його стан. У цьому періоді можуть поглиблюватися невротичні реакції, виникати більш виразні страхи.

Зміни особистості при вимиканні слухового аналізатора менш чіткі, але принципово вони мало відрізняються від описаних вище. Так, при зниженні слуху, що особливо виникає в зрілому віці, з'являються утруднення у встановленні контактів з навколишніми, виникають підвищена дратівливість, уразливість. Через труднощів спілкування можуть з'явитися сенситивні ідеї відносини. Так, наприклад, що оточують засміялися, а людина з поганим слухом зрозумів, що його засуджують, про нього говорять, глузують з нього. У тривожних, самолюбних і недовірливих облич можуть виникати спочатку підозри, а потім впевненість у недоброзичливому відношенні.

Марення туговухих, як правило, не виникає тільки через зниження слуху. У розвитку й оформленні психічних розладів визначену роль грають психогенні фактори (тривалі службові і сімейні конфліктні ситуації й ін.), а також характерологические особливості облич.

Перебування таких хворих у соматичному стаціонарі викликає великі утруднення, особливо якщо лікар не приділив достатньої уваги цьому дефекту. У період обстеження вони прагнуть напружено вслухуватися в розмови персоналу, лікарів, сусідів по палаті. Зниження слуху й афективна настроєність не дозволяють їм розібратися в їхній власній ситуації. Вони болісно інтерпретують дії навколишніх, приймаючи у свою адресу «найважчі підозри». Це часто приводить до подавленого настрою, тривозі, порушенням сну й апетиту. Треба враховувати, що туговухі, звичайно ховаючи свій недолік, часто соромляться і навколишніх хворих. Тому лікар у своїй роботі повинний враховувати всі обставини, щоб розсіяти хворобливі сумніви і підозри.

73. Гіперактивність. Про неї мова йде в тих випадках, коли дитина характеризується підвищеною , нічим не вмотивованою руховою активністю. Така дитина не може спокійно сидіти, не ходити по класу, утримуватись на своєму місці в автобусі або театрі. Крім необхідності перебування в постійному русі, однією з характерних рис гіперактивності є виникнення неспокою під час обмеження активності.

Порушення уваги є третім симптомом гіперактивного розладу. Це в рівному ступені стосується як спрямованості уваги, так і її концентрації. В результаті діти не здатні дотримуватися інструкцій від дорослих, не можуть сконцентруватись на одному занятті, мають великі проблеми під час приготуванні уроків, не можуть уважно слухати, пам’ятати про необхідність скласти свої речі, про завдання, які виконуються на уроці. У такої дитини не формуються навички вибірковості уваги, з цієї ж причині вона концентрується на випадкових подразниках, здебільшого на нових, більш близьких і сильних. Діти з порушенням уваги стомлюються та перестають продуктивно працювати набагато швидше своїх ровесників. Симптоми порушення уваги можуть по різному проявлятись в залежності від ситуації та оточення дитини. Зазвичай вони посилюються, коли від дитини вимагається значне інтелектуальне зусилля, особливо, коли дорослі змушують виконати важкі завдання. Але коли гіперактивна дитина повністю зацікавлена якимось завданням, вона здібна годинами залишатись зібраною.

Симптоми дефіциту уваги та гіперактивності не є провиною дитини. Цією ж мірою це не провина батьків та вчителів. Якими б епітетами не нагороджували таких дітей батьки, вихователі та вчителі, у них є величезна перевага у порівнянні з іншими дітьми – їх неможливо не помітити. Вони часто милі, веселі та оптимістичні, у них є почуття гумору, вони охоче допомагають тим, хто цього потребує, вони кмітливі та азартні, охоче виконують фізичну роботу, не злопам’ятні і не зосереджуються на образах. У багатьох з них відзначається виражена любов до тварин та великий інтерес до природи.

Підвищена рухливість цих дітей – дещо більше, ніж просто фізичний акт, це прояв особистості.

Поведінку дитини з гіперкінетичним розладом можна розуміти як вираження гострої потреби в увазі і любові оточуючих дорослих. Дитина знову і знову посилає сигнали, підсилюючи їх в надії, що хтось відреагує належним чином. Але дорослим ці сигнали часто залишаються незрозумілими. Таким чином, між сподіванням дитини іставленням до нього утворюється величезна прірва.

Причиною гіперактивних розладів у дітей, попри всі міфи, є або генетичні фактори, або органічне ураження центральної нервової системи.

Дитина з дефіцитом уваги і гіперактивністю потребує допомоги у тих сферах життя, які страждають від проблем з концентрацією уваги, гіперактивністю чи надмірної імпульсивності. Діагноз гіперкінетичного розладу - не вирок. Він лише свідчить, що дитина з таким розладом здатна досягнути тієї ж мети у житті, що і її ровесники , але для цього доведеться докласти значно більше зусиль як самій дитині, так і її дорослому оточенню. Оскільки розлад має біологічне походження, він може піддаватись медикаментозній корекції, що значно полегшує функціонування дитини.

Гіперкінетичний розлад – це хронічне захворювання , симптоми його проявляються роками, але взаємодія медичних спеціалістів, батьків, вихователів та вчителів може сприяти значному їх зниженню і покращенню стану дитини.

72.

71. На основі оцінки впливу на психологічне реагування трьох факторів (природи соматичного захворювання, типу особистості, зокрема типу акцентуації характеру, і ставлення до даного захворювання в референтній для хворого групі) А. Є. Личко і Н. Я. Іванов розробили типологію психологічних реакцій на хворобу. Типи об’єднані за блоками.

Перший блок включає типи ставлення до хвороби, за яких соціальна адаптація суттєво не порушується. Це гармонічний, ергопатичний та анозогнозичний типи.

До другого і третього блоків належать типи реакцій, які характеризуються психічною дезадаптацією.

Другий блок включає типи реагування переважно з інтрапсихічною спрямованістю: тривожний, іпохондричний, неврастенічний, меланхолічний і апатичний. Особливістю даної групи є те, що емоційно-афективна сфера відношень у хворих клінічно проявляється в дезадаптивній поведінці: дратівливій слабкості, тривожності, пригніченому стані, «поринання» в хворобу, відказу від боротьби з хворобою і т. д.

Третій блок характеризується з інтерпсихічною спрямованістю. До цього блоку належать типи з таким сенсибілізованим ставленням до хвороби, яке в найбільшому ступені залежить від преморбідних особливостей людини: сенситивний, егоцентричний, паранояльний і дисфоричний. Хворі з цими типами ставлення до хвороби в разі різних емоційно-афективних реакцій відзначаються дезадаптивною поведінкою, яка призводить до порушення їх соціального функціонування.

Необхідно зауважити , що ставлення до хвороби охоплює всі ознаки, притаманні психологічним ставленням, і включає когнітивний, емоційний і поведінковий компоненти. Когнітивний компонент містить знання про хворобу, її усвідомлення, прогнозування, розуміння її ролі і впливу на життєве функціонування хворого, передбачуваний прогноз. Емоційний компонент – це відчуття й переживання хвороби та пов’язаної з нею ситуації. Поведінковий компонент – це реакції на хворобу, які сприяють адаптації або дезадаптації до неї і вироблення певної стратегії поведінки в життєвих ситуаціях у зв’язку з хворобою (прийняття або неприйняття ролі хворого, активна боротьба з хворобою, ігнорування, песимістична установка і т. д.).

70. Туберкульоз за природою своєю майже завжди викликає у пацієнтів, крім фізичного дискомфорту, складну сукупність переживань. Встановлення специфічного ураження легень або інших органів нерідко викликає у хворого страх і депресію, що пов’язані в основному зі сформованими здавна упередженнями про туберкульоз як особливо заразне й невиліковне захворювання.

Незважаючи на численні повідомлення про те, що при своєчасному виявленні й госпіталізації туберкульоз легенів повністю виліковується, дотепер існує серед населення острах заразитися, а у тих, хто захворів, – страх, важка емоційна травма.

Психологія хворого на туберкульоз не завжди готова сприйняти різноманітні призначення лікаря, пацієнти із хвилюванням очікують результатів обстеження, створюється складна деонтологічна ситуація, перед лікарем виникають певні психологічні труднощі. При цьому повинні враховуватися індивідуальні особливості хворого, оточення тощо. Велика наполегливість, взаєморозуміння й позитивне налаштування потрібні при проведенні тривалого, багатомісячного консервативного лікування, одноразового прийому великої кількості протитуберкульозних препаратів, а при наявності показань – оперативного втручання. Правильна психологічна обстановка навколо хворого на туберкульоз є запорукою успішної діагностики й лікування.

69.

68. Психічні розлади при соматичних хворобах торкаються сфер емоцій, настрою, поведінки. Але при цілій низці захворювань можливі розлади свідомості, сприйняття,уявлення, мислення, пам’яті, інтелекту. Так, при інфекційних захворюваннях з високою температурою тіла, хворобах центральної нервової системи можуть виникати порушення свідомості, марення; у осіб похилого віку внаслідок атеросклерозу судин головного мозку часто зустрічаються зниження пам’яті, інтелекту, уваги, мислення.

67.

66.