Різновиди націоналізму

Насправді, поняття націоналізму в його узагальненому вигляді не містить в собі ні позитивної, ні негативної оцінки; воно є констатуючою, а не оцінюючою категорією, яка свідчить, що є певний етнос (нація), який усвідомив свої інтереси, вийшов на арену по­літичних змагань і теоретично обгрунтував свої прагнення. З точки зору політології, будь-яка ідеологія – це не що інше, як теоретичне обгрунтування цілей і цінностей гру­по­вий суб’єктів політичного процесу. Ідеологія націоналізму обгрунтовує цілі і цінності кон­кретної нації, коли та виходить на шлях державотворення, наголошує на пріоритет­нос­ті націо­нальних завдань. Якщо ці завдання адекватно відображені в ідеології націо­на­ліз­му, якщо вона (ця ідеологія) не замикається виключно на принципі національ­нос­ті, то її консолідуюча і мобілізуюча функції носять конструктивний, пе­ре­тво­рюючий харак­тер.

Таким є націоналізм політико-ідеологічної течії, що в пост-комуністичних країнах одержала назву національної демократії (Рух і близькі до нього партії в Україні). Перед державами, де вони є впливовою силою, стоять три складних і дуже масштабних зав­дан­ня:

Утвердити свій державний суверенітет, перетворити незалежність з формально про­го­ло­ше­ної у справжню, підперту економічною спроможністю держави і роз­виненіс­тю гро­мадських та державних інститутів, не допустити руйнування націо­наль­ної дер­жав­нос­ті;

Здійснити перехід від тоталітарного до демократичного ладу, поступово замі­нити політичну еліту, створити демократичну правову національну державу, в якій і громадяни, і влада дотримуються законів, де гарантуються права і свободи особи;

Здійснення кардинальної економічної реформи на засадах ринку і приватної власнос­ті.

Жодне з цих завдань не можна не тільки проігнорувати, але й відкласти на дея­кий час без нанесення шкоди вирішенню інших завдань. Політичні партії, рухи і окремі лідери, що розуміють цю нерозривну єдність, виступаючи за комплексне розв’язання проблем дер­жави як національних, тобто загальносуспільних, а не класових, кланових, групо­вих, є національними демократами. Їхня ідеологія є ідеологією демократичного націона­ліз­му.

Демократичний націоналізм стверджує необхідність (а в певні періоди – прі­ори­тет­ність) розв’язання національного питання для даної нації (в тих ас­пек­тах, в яких во­но існує), не нехтуючи при цьому розв’язанням інших невід­кладних завдань полі­тич­но­го, соціального і економічного розвитку.

Націоналізм у цьому ви­падку обумовлений іс­то­ричним етапом, стадією розвитку тієї нації, яку пред­став­ляють національні демокра­ти, а йхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю в загально­цивіліза­ційний процес, прилучити її до ринку, демократії і інших надбань сучасної цивілізації.

Є й інші різновиди націоналізму (і як ідеології, і як суспільно-політичних рухів). Протилежним до демократичного є, зокрема, екстремістський націоналізм (тоталітар­ний, інтегральний, право-радикальний, шовіністичний, нео-фашист­ський – його різнови­ди). Цей націоналізм не бачить і не знає нічого, окрім про­бле­ми самоствердження своєї нації. Він сповідує цінності сили, енергії, елітарно­сті і готовий до використання будь-яких методів політичної чи збройної бороть­би, покладаючись на гасло “мета виправдо­вує за­со­би”. Якщо в ньому присутній момент біологічного обгрунтування переваг влас­ної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм.

Коли ж будь-яки­ми за­со­бами, у тому числі й за допомогою расизму, доводиться вищість даної нації порівняно з іншими наці­я­ми, її право на панування над ними, то це вже шовінізм. Екстремістсь­кий націо­налізм або національний екстремізм – це різновид ідейно-політичного екстре­міз­му взагалі. Вони мають спільні риси й спільні корені. Національний екстремізм, що­прав­да, має й свою специфіку, яка головним чином полягає у його більшій емо­ційній на­прузі і більшій силі відчуження людей на базі ідеї національної ви­ключності.