Лекція 13. “Розстріляне Відродження”

1. “Українізація”, її наслідки для культури.

2. Модернізм в літературі (символізм і футуризм).

3. Роль неокласиків у розвитку культури.

4. “Бойчукізм” у малярстві.

Список літератури:

1. Жулинський Микола. Із забуття в безсмертя./ М. Жулинський – К., 1990.

2. Ільницький Олег. Український футуризм (1914 – 1930). / О. Ільницький – Львів, 2003.

3. Кравченко Ярослав. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен./ Я. Кравченко – К., 2010.

4. Лавріненко Юрій. Розстріляне Відродження. Антологія 1917 – 1933. Третє видання. / Ю. Лавріненко – К., 2004.

1. Хоча 1905 р. указом скасовано заборони української мови згідно з Валуєвським указом, все ж протягом 1905 – 1912 рр. Міносвіти Росії закрило 12 приватних гімназій, звільнено 32 директори, 972 вчителі, 822 було переведено в інші навчальні заклади за намагання вводити у навчальний процес українознавчі теми. У 1906-1915 рр. закрито товариства “Просвіта” в Одесі, Миколаєві, Києві, Чернігові, Катеринославі, Кам’янці-Подільському. У 1910 р. циркуляр уряду Столипіна заборонив українські організації, зачислив українців до іновірців, а боротьбу проти відродження України проголошено історичним завданням російської державності. У 1914 р. видано указ Ніколая ІІ про заборону української преси. Офіційно заборонено святкувати в Україні 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

До 1917 р. не було в Україні жодного навчального закладу з українською мовою викладання.

Лише після Лютневої революції відкрито українську гімназію в Києві, університет в – Катеринославі, консерваторію в Харкові, сільсько-господарський інститут в Одесі, український учительський інститут в Житомирі. На осінь 1917 р. вже було 53 українських гімназії. У 1918 р. розпочав роботу Кам’янець-Подільський університет, відкрито Науково-педагогічну академію, влітку почала працювати Українська Академія наук – першим її президентом був Володимир Вернадський, вченим секретарем – Агатангел Кримський. У 1921 р. українською мовою виходили 121 часопис і 30 газет. Це ознаменувало початок “українізації” – процесу відродження української культурної традиції.

В 1904 р. М. Лисенко заснував у Києві музично-драматичну школу, 1907 р. створено товариство українських акторів (І. Мар’яненко), 1909 Київське товариство повітроплавання, а його активний член Ігор Сікорський 1910 р. сконструював перший у світі гелікоптер. У Черкасах 1911 – 1913 рр. брати Євген та Андрій Касьяненки збудували перший у світі літак, призначений для перевезення пасажирів і вантажу. У 1919 р. Юрій Кондратюк (Олександр Шагрей) написав працю “Завоювання міжпланетних просторів” (опублікована 1929 р.), в якій подав креслення міжпланетних кораблів. Вона вплинула на розвиток космонавтики.

У 1917 р. створено Українську академію мистецтв. Першим її ректором був Григорій Нарбут – художник-графік, автор національної символіки УНР, гербів, грошових знаків.

Множаться мистецькі об’єднання поетів, письменників, які публікують свої праці у періодичних виданнях і окремими творами. Процес українізації – це бурхливий розвиток української культури силами талановитих людей в усіх містах України, а найактивніше він проходив у Києві, Харкові, Катеринославі, Львові (який тоді ще був за кордоном). Сподівання на соціальне й національне відродження України було великим стимулом активізації і творчої, і політичної діяльності інтелігенції. Більшість із тих, хто щиро повірив у наміри радянської влади сприяти національному відродженню, згодом поплатилися життям. Є навіть думка, що уряд проголосив свободу розвитку національної культури, щоб виявити тих, хто справді належить до її активних діячів. Вже у 1929 – 1930 рр. процеси відродження української культури почали згортатись. Влада розпочала переслідування й відверті розправи над талановитою інтелігенцією України.

2. Щоб уявити масштаби винищення українських інтелектуалів у 20-30-х роках ХХ ст., варто навести текст телеграми, яку надіслало Об’єднання українських письменників із Нью-Йорка 20 грудня 1954 р. Другому Всесоюзному з’їздові письменників у Москві: “Українські письменники – політичні емігранти вітають з’їзд і висловлюють співчуття письменникам усіх поневолених народів СРСР. 1930 року друкувалися 259 українських письменників. Після 1938 року з них друкувалися тільки 36. Просимо вияснити в МГБ, де і чому зникли з української літератури 223 письменники?” Президія “Слова” подала у пресу таке своє пояснення цієї телеграми. За приблизними (бо точні неможливі) підрахунками цифра українських письменників, які зникли в СССР, розшифровується так: розстріляно 17, покінчили самогубством – 8, заарештовані, заслані в табори і там або розстріляні, або померли – 175, зникли безвісти – 16, померли своєю смертю – 7. Ці дані дуже приблизні, бо Москва на телеграму не відповіла. Лише кілька осіб вціліли в таборах і повернулися додому, як Остап Вишня після реабілітації.

За що страждали, за що проголошені ворогами народу українські інтелектуали? За те, що повірили у можливість розвивати свій самобутній талант, нову українську літературу й культуру, яка не була б культурою “шароварною”, провінційною, а таку, що могла б стати на рівні з європейським модернізмом того часу. Гасло Миколи Хвильового “Геть від Москви” означало не розрив з російською культурою, а заклик до самобутності, до утвердження свого мистецького обличчя в контексті європейського модернізму. Основний принцип нової культури полягав у відмові від народництва й провінціалізму (тавро українського колоніалізму в імперії), у визнанні Європи – передусім у її традиціоналістському й культурному варіанті – як першочергової культурної моделі.

Новими віяннями у річищі модернізму виділимо символізм і футуризм, які не відразу були сприйняті загалом інтелігенції, котра тяжіла до традиціоналізму національного мистецтва і насторожено сприймала все екзотичне, виняткове й нове. Серед символістів прикладом можуть слугувати твори Павла Тичини, Максима Рильського, Богдана-Ігоря Антонича, Петра Карманського та ін.

Павла Тичину називають і символістом, і імпресіоністом, і романтиком, або зводять його творчість до панмузичності. Все ж він не вкладається в рамки одного стилю. Він, як пише Ю. Лавріненко, “розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народно-пісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії. З одного боку, це наче новатор-модерніст у західному розумінні, але з другого боку – це модернізм нетиповий для Заходу, ренесансний – а не декадансовий, сповнений радости й світла, відтіненого тьмою у многості нюансів і переходів”. Йдеться про збірки “Соняшні кларнети” (1918), “Замість сонетів і октав” (1920), “Плуг” (1920), “В космічному оркестрі” (1924), поезії Кримського циклу та ін.

“Білі острови”, “Синя далечінь”, “Під осінніми зорями”, “Крізь бурю й сніг”, “Тринадцята весна” – це назви збірок молодого Максима Рильського, який серед розбурханого революцією океану шукав інтимного зв’язку з силами природи, намагався осягнути її велич і красу, таємницю примирення суперечностей.

Талановитого поета-символіста маємо в особі Богдана-Ігоря-Антонича, чия творчість вражає оригінальністю й самобутністю образів-символів природи української землі. Його символіка світла й радісна, сповнена глибокого захвату таємничістю природних явищ і християнських обрядів. Натомість символи творів Петра Карманського, сумні й похмурі, навіюють почуття туги й скорботи.

Окреме яскраве явище у культурі 20-30-х років – український футуризм. Дослідники датують це явище 1914 – 1931 рр. Засновником руху вважається Михайло Семенко. З ним об’єдналися художники – брати Василь та Павло Ковжуни. Органом об’єднання став журнал “Українська хата”. Футуризм був викликом зверненому в минуле традиціоналізму, переконанням, що творчість потрібно зосередити на сучасності. Їх не розуміли, звинувачували в неповазі до Т. Шевченка, до національної самобутності. М. Семенко ж розвиває теорію мистецтва, що ґрунтується на ідеї вічних пошуків і змін, засуджує патріархальність українського мистецтва, пропонує “йти поруч життя”. У своєрідному маніфесті футуризму можна прочитати, що ознаки національного в мистецтві – це ознаки його примітивності. “Кверофутуристичне мистецтво мусить бути виявом вселюдського почуття… Цінне те, що загальнозначиме, й до сього стремить чоловічий дух… Нам треба догнати сьогоднішній день”. Критика накинулася на М. Семенка, звинувачуючи його в тому, що він не знає української мови, що він “символ українського розкладу й цинізму, продукт отого патріотичного хамства, що хапається за всі найновіші лозунги, не знаючи їх змісту”. Семенко насолоджувався глузуванням зі “щирого” українського мистецтва в ім’я сучасності й прогресу. Він подолав модерністську вишукану “ушляхетнюючу” європейську орієнтацію (перегуки з Війоном, Мюссе й Бодлером) та прийшов до агресивного, “грубого” стилю, який не потребував дошукуватися в мистецтві видимих знаків “національности”.

Теоретичною основою футуризму було проголошено ліквідацію мистецтва, що означало “деструкцію” старого мистецтва і “конструкцію” нової “системи”. Багато матеріалів про цю теорію вміщено у газетах “Семафор у майбутнє” і “Катафалк искусства” (1922). Панфутуризм був популярний серед молоді, ширили свої погляди через газету “Більшовик”, створили незалежне видавництво “Гольфштром”, журнал “Нова генерація”. Публікували альманахи, статті кількома мовами, поезії. Серед прихильників нового мистецтва були Гео Шкурупій, Микола Бажан, Юрій Яновський. На Одеській кіностудії М. Семенко практикував разом з режисерами Лесем Курбасом та Фавстом Лопантинським “знищення психологізму”, “заміну нудного переживання цікавим трюком”.

Український футуризм як рух мав певну місію – змінити орієнтацію української літератури і ввести її в контекст ХХ сторіччя. Цим пояснюють полеміку з традицією, турботу про поширення впливу на культурній арені. Журналові “Нова генерація” судилося представити в Україні таке обличчя Європи, яке не спромоглися показати, ані ВАПЛІТЕ, ані неокласики. До футуристів належали Олекса Слісаренко, Юліан Шпол, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник. Останній найбільш вдало втілив два філософські принципи руху: формалізм і раціоналізм. Його майстерність надала футуристичному гаслу “мистецтво вмирає як емоційна категорія” цілковитого смислу. М. Семенко писав про способи “матеріалізації поезії”, розпочав роботу в жанрі “поезомалярство”. У цьому жанрі мав успіхи Валеріян Поліщук (“Місто”, “Вітер”, “Прибій на морі” та ін.).

3. У 20-30-ті роки в Україні сформувалася славетна плеяда поетів, яких називали “неокласики”. До неї належали М. Рильський, його університетські колеги – Микола Зеров, Павло Филипович, Юрій Клен (Бурггардт), Віктор Петров (Домонтович). Вони збагатили українську культуру, окрім власних творів, перекладами шедеврів світової класики. У 1928 р. Рильський викликав сенсацію серед українців та серед поляків, оскільки конгеніально (адекватно) переклав твір Адама Міцкевича “Пан Тадеуш”, “Кримські сонети” та інші твори польського поета. Шедеврами мистецтва перекладної поезії називають його том французької класики ХУІІ ст., майже всі кращі твори О. Пушкіна, поезію французьких поетів Парнасу, переклади Шекспіра та античних поетів. Він увійшов у нечисленну в світовій літературі групу майстрів конгеніального поетичного перекладу, продемонструвавши світові багатство української мови.

Дві поетичні збірки перекладів з античних авторів – “Антологія античної поезії” (1928) та “Камена” (1924), в яких зібрані твори Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія, Марціала, опублікував М. Зеров. Заарештований і засланий на Соловки, професор Київського університету М. Зеров взяв з собою словники та оригінали творів французьких та античних поетів. У голоді й холоді далі писав сонети та перекладав “Енеїду” Вергілія. М. Зеров, як інші неокласики, вбачав культурно-історичну місію українського відродження в тому, щоб переймати та розвивати скарби античності та європейської культури, до якої, вважав він, належить Україна.

Другий після М. Зерова у групі неокласиків був Павло Филипович, який відважно й палко виступав проти “пролеткультівських” та партійних вульгаризаторів культурного процесу.

Спогади про неокласиків опублікував у Мюнхені 1947 р. Юрій Клен.

4.“Бойчукізм” – мистецька течія, що отримала назву від імені професора УАМ, майстра Михайла Бойчука, і стала знаковим явищем в українському мистецтві 1910 – 1930-х років. Засновник течії є новатором у мистецтві, оскільки синтезував у своїй творчості українське фольклорне образотворче начало з візантійськими сакральними мотивами, з мистецтвом Сирії та Єгипту. Школа Бойчука вирізнялася неординарним трактуванням мистецької спадщини, сприяла відродженню національної традиції, збагаченої творчими запитами світового мистецтва початку ХХ ст. Художники-монументалісти були визнані світовою громадськістю як творці нових концепцій образотворчого мистецтва. До школи М. Бойчука належали Василь Седляр, Микола Касперович, Тимко Бойчук, К. Гвоздик, О. Мизін, О. Павленко. В Ірпіні створили школу керамістів, яка працювала в українському культурному полі, збагаченому світовими досягненнями. У 1937 р. всіх митців репресовано й розстріляно, залишилися їхні твори – картини і фрески. Школі М. Бойчука належать розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ВУЦВК в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933 – 1935).

Запитання для самоконтролю

1. Які наслідки заборони мови у розвитку культури?

2. Що означала “українізація”?

3. Яка роль “розстріляного відродження” у культурі?

4. Що означає “модернізація” в культурі?

5. Яких Ви знаєте представників символізму?

6. Хто представляв український футуризм?

7. Чим цікава плеяда “неокласиків”?

8. Що Ви знаєте про Миколу Зерова?

9. Чим характеризується творчість Михайла Бойчука?

10. Що означає “бойчукізм” у малярстві?