290

Глава 1 Загальні положення

1. Предмет цивільного права

Предметом тієї чи іншої галузі права є певне коло суспільних відносин. Згідно зі ст. 1 Цивільного кодексу (ЦК) України до пред­мета цивільного права належать особисті немайнові та майнові від­носини. Відповідно до цього побудована особлива частина ЦК, Книга друга якого покликана регулювати особисті немайнові від­носини, а наступні чотири книги — майнові відносини, а саме: від­носини, пов'язані з речами, інтелектуальною діяльністю, зо­бов'язаннями та спадкуванням. Перелічені майнові відносини за своєю правовою природою е неоднорідними. Найбільш виражену специфіку серед них мають відносини, що виникають у сфері інте­лектуальної діяльності. Особливість цих відносин полягає в тому, що в них взаємодіють особисті і майнові цінності, які становлять єдине нерозривне суспільне явище. Саме тому відносини, що ви­никають у сфері інтелектуальної діяльності, необхідно виділити із суто майнових, надавши їм статусу окремої частини предмета ци­вільного права. Таким чином, предметом цивільного права є:

— особисті немайнові відносини;

— майнові відносини;

— відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності.

Особисті немайнові відносини, що становлять предмет цивільно­го права, завжди проявляються у вигляді суб'єктивних цивільних прав. Вони виражають не потенційну, а реальну можливість особи бути їх носієм. Ці відносини виникають насамперед з приводу благ, що забезпечують природне існування людини, і благ, що забезпе­чують її соціальне буття.

Майнові відносини — це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого май­на та інших матеріальних благ від одного суб'єкта до іншого.

За змістом вони поділяються на:

— відносини власності та відносини, що виникають при воло­дінні та (або) користуванні чужим майном;

— відносини, що складаються у сфері товарообігу.

Відносини, що виникають у сфері Інтелектуальної діяльності по­діляються на відносини, що регулюються нормами авторського права, суміжних прав, прав на наукові відкриття, винаходи, корис­ні моделі, промисловий зразок та інші об'єкти творчості.

2. Метод цивільного права

Цивільно-правове регулювання суспільних відносин відбува­ється не стихійно, а за допомогою певних способів та заходів, які впливають на формування поведінки суб'єктів відносин. Сукуп­ність таких способів та заходів прийнято називати методом цивіль­ного права. Якщо предмет цивільно-правового регулювання відпо­відає на запитання, які суспільні відносини регулюються цивіль­ним правом, то метод цивільно-правового регулювання — на за­питання, яким чином відповідні суспільні відносини ним регулю­ються.

Цивільно-правовий метод характеризується юридичною рівніс­тю сторін, автономністю їх волі та їх майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом ви­рішення спорів між учасниками цивільних правовідносин; наявніс­тю майнової відповідальності сторін.

Юридична рівність учасників цивільно-правових відносин про­являється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, незалежні одна від одної особи, кожна з сторін має свій комплекс прав і обов'язків і не підпорядкована іншій.

Відносини, засновані на владному підпорядкуванні учасників, не можуть бути цивільно-правовими. Такі відносини найчастіше є адміністративно-правовими, фінансово-правовими тощо.

Всі інші принципи цивільно-правового методу побудовані з урахуванням принципу юридичної рівності. Так, диспозитивність можлива тільки тоді, коли в основі правочину лежить вільне во­левиявлення сторін. Диспозитивні засади проявляються у диспо­зитивних правових нормах, які надають суб'єктам цивільного права можливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовувати ті чи інші належні їм цивільні права й обов'язки. Отже, договір чи односторонній правочин є не тільки юридични­ми фактами, а й засобами врегулювання змісту цивільних прав та обов'язків.

Наявність диспозитивних засад у цивільному праві не означає, що в ньому відсутні імперативні норми. Але вони не є визначаль­ними. В основному цивільні правові відносини формуються під впливом диспозитивних норм.

Виходячи із засад рівності і незалежності учасників цивільних правовідносин, закон надає можливість вирішувати спори, що ви­никають між ними, або безпосередньо самим учасникам конкрет­них відносин на підставі взаємної домовленості, або спеціально створеним для розгляду таких спорів державним органам чи третім особам. Важливим є те, що такий орган не повинен бути пов'яза­ним з жодною із сторін особистими, майновими або адміністратив­ними відносинами, оскільки за наявності такого зв'язку буде пору­шено принцип рівності сторін. Спори між учасниками цивільних відносин, як правило, розглядаються судом, господарським, тре­тейським судом після подачі відповідного позову однією із заінте­ресованих сторін.

Учасник цивільних правовідносин, який не виконав добровільно взятих на себе обов'язків або порушив чужі суб'єктивні права, повинен відшкодувати кредиторові шкоду, що виникла внаслідок таких порушень. Іншими словами, порушник повинен нести цивільно-пра­вову відповідальність. Така відповідальність має майновий характер.