10.4. Поняття про характер

Термін «характер» (від грецьк. charakter – відбиток, риса, ознака, особливість) був введений грецьким філософом Теофрастом 370 – 286 рр. до н.е. для визначення властивостей людини. Він виділяв 31 тип людських характерів. Наприклад, хвалькуватий, балакучий, нещирий, нудний і т. ін.

Характер – це індивідуально своєрідне поєднання стійких психічних особливостей людини, що обумовлюють типовий спосіб емоційного реагування та поведінки у типових життєвих обставинах та умовах.

Головна особливість характеру як психічного феномену полягає у тому, що він завжди виявляється у діяльності, у ставленні людини до оточуючої її дійсності та людей. Так, наприклад, одні люди надають перевагу складним завданням, інші – легким; для одних важливо перевершити інших, для інших – достатньо середнього результату.

Важливість знання характеру обумовлена тим, що є необхідність та можливість передбачати поведінку людини.

Характер є прижиттєвим утворенням і може трансформуватися протягом усього життя людини. Стиль життя, суспільні умови і конкретні життєві обставини відіграють важливу роль у формуванні характеру. Залежно від того, яка група для особистості є референтною і які цінності підтримує й культивує ця група, у людини розвиваються відповідні риси характеру. Риси характеру – це психічні властивості людини, що визначають її поведінку у типових умовах. Існує багато класифікацій рис характеру:

1) усі риси характеру пов’язують із психічними процесами і тому виділяють вольові (рішучість, наполег­ливість, активність, самостійність, організованість), емоційні (інертність, байдужість, вразливість, поривчастість, чуйність) й інтелектуальні (кмітливість, винахідливість, допитливість) риси;

2) риси характеру розглядаються відповідно до спрямованості особистості. Зміст спрямованості виявляється у ставленні до людей (чесність, правдивість, справедливість, комунікабельність, ввічливість, чуйність), до діяльності (життєві цілі, інтереси; мотивація на досягнення успіху чи на уникнення невдач), до навколишнього середовища (система переконань) і до себе (егоїзм чи альтруїзм), до речей (бережливість, бо це моє; недбалість, бо це наше; чи однаково до всіх);

3) за впливом на діяльність виділяють мотиваційні (спонукають і направляють діяльність) та інструментальні (надають діяльності певного стилю) риси.

10.5. Структура характеру

Характер особистості – це цілісне утворення, що пояснює людське «Я» як єдність. Визначити структуру характеру означає виділити у ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна. Перш за все у структурі характеру виокремлюють зміст та форму. Зміст визначають суспільні умови життя та виховання. Форма ж залежить від обставин та ситуацій, у яких перебуває людина, та від темпераменту.

До компонентів характеру відносять:

1. Спрямованість – головна складова структури характеру, що виявляється у вибірковому позитивному або негативному ставленні до вчинків і діяльності людей та до самої себе.

2. Переконання – це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру та визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку.

3. Емоції, що надають характеру специфічного забарвлення.

4. Воля, що, зумовлюючи силу та непохитність характеру, являє собою його стрижневий компонент.

5. Розумові риси виявляються у розсудливості, спостережливості та поміркованості людини.

6. Повнота визначається всебічним розвитком головних структурних компонентів характеру - розумових, моральних та емоційно - вольових.

7. Цілісність виявляється у внутрішній єдності рис характеру.

8. Визначеність позначається на принциповості та сумлінності дій людини незалежно від важливості доручення.

9. Сила виявляється в енергійних діях, завзятті та активності діяльності, боротьбі за доведення справи до завершення, незважаючи на перешкоди.

10. Темперамент – це динамічний аспект прояву характеру.

У характері людини завжди поєднується типове та індивідуальне. Типове створює фон для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляють ставлення людини до:

- діяльності (працелюбність, зневага до праці, акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість);

- інших людей (схвалення чи осуд, підтримка чи заперечення, що можуть бути висловлені ввічливо та тактовно чи ж брутально, іронічно та образливо);

- самої себе (скромність та вимогливість до себе чи ж хвалькуватість та гординя);

- речей та природи (ощадливість, дбайливість, акуратність).

Типові риси характеру завжди мають індивідуальну інтенсивність свого прояву. Крайню інтенсивність рис характеру називають акцентуацією.

Акцентуація - це крайні межі норми рис характеру. Це надмірне підсилення окремих рис характеру, що викликає відхилення у поведінці людини. Вони не виходять за межі норми, проте межують з патологією. Це риси, що складають сутність особистості, визначають її розвиток, адаптацію і психічне здоров'я. За значної вираженості основних рис вони накладають відбиток на особистість у цілому, і за несприятливих умов можуть зруйнувати всю структуру особистості.

Характер людини є складним синтезом типу нервової системи людини та суспільних умов життя і виховання. Результатом такого синтезу є утворення динамічних стереотипів.

Динамічний стереотип – це система нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку, що виникають під впливом різноманітних подразнень і діють у певній послідовності. Багаторазові повторення подібних подразнень призводять до мимовільних дій, що формують сталі риси характеру.