1.2. Нарис історії розвитку психології у стародавні часи та у середньовіччі

Психологія як наука має історію більше двох тисяч років. У історичному розвитку психології виділяють 4 основні періоди:

Перший. Психологія як наука про душу. Виникла у стародавньому світі. Існуванням душі стародавні мислителі намагалися пояснити ті чи інші явища у житті людини .

Другий. Психологія як наука про свідомість. Виникла у XVII ст. Спроможність людини думати, відчувати, бажати і т.ін. назвали свідомістю. Головним методом дослідження вважалась інтроспекція (самоспостереження).

Третій. Психологія як наука про поведінку. Виникла у XX ст. Завдання психології зводилося до вивчення того, що можна безпосередньо спостерігати, а саме поведінку. Почуття, мотиви і т. ін. не враховувалися.

Четвертий. Психологія як наука про факти, закономірності та механізми психіки. Виникла у XX ст.

Виникнення поняття «душа» пов’язане з анімістичними поглядами стародавніх народів. Анімістичний від латинського anima – душа. Душа уявлялась як своєрідна нематеріальна субстанція, двійник тіла. Вона незалежна від тіла. Може перебувати у тілі, а може і покидати його під час сну, знепритомлення та смерті. У останньому випадку вона чогось не повертається до тіла. Душі мертвих людей створюють особливі об’єднання.

Другим напрямком розуміння душі був гілозоїзм. Це вчення заперечує відмінності живого і неживого і стверджує загальну одухотвореність. Гілозоїсти вважали, що все у природі має душу: люди, тварини, рослини, гори, каміння, найдрібніші частинки піску…

Анімізм і гілозоїзм розглядаються як перший філософсько-міфологічний підхід до пояснення особливої категорії психічного. Елементи анімізму і гілозоїзму присутні у вченнях стародавніх мислителів.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – стародавній філософ, засновник психологічної системи, що визначила пошуки пояснень душевної діяльності на століття. Душу він розглядав як складне утворення, єдине з тілом. Душа і тіло нерозривні, душі належить головна роль, вона є формою форм, або ентелехією. Тілу ж він відводив підпорядковану, або другорядну роль. Душа як форма організації тіла є неподільною, але виявляється у трьох функціях: вегетативній, руховій і чуттєвій та розумній.

Вегетативна (рослинна) функція властива рослинам, тваринам, людині. Рухова і чуттєва – тваринам і людині. Розумна – лише людині. Ці функції душі є рівнями її еволюції.

Джерелом пізнання Аристотель вважав відчуття, що є результатом зовнішніх впливів на органи чуття. Мислення є властивістю тільки душі, що залежить від тіла.

Душа неповністю смертна. Разом з тілом помирають дві функції душі. Розумна функція безсмертна.

Аристотель вперше в історії людства написав психологічний трактат «Про душу». У ньому він обґрунтовує свої погляди на душу. Час написання трактату «Про душу» вважають часом виникнення психології як науки,

Аристотеля – автора трактату – засновником психології.

Природничо-філософське пояснення душі Аристотелем знаходить продовження у атомістичному вченні Демокріта (460-370 рр. до н.е.). Демокріт розумів душу як причину руху тіла. Вона матеріальна і складається з атомів. Атоми – кулясті, неподільні, вогняні, рухомі частинки матерії, а звідси душа – це «особливого роду вогонь і тепло». Душа смертна, вона помирає разом із тілом. Джерелом пізнання є чуттєвий досвід як наслідок впливу атомів із навколишнього світу на атоми органів чуття.

Погляди Аристотеля і Демокріта можна об’єднати у матеріалістичний підхід до розуміння душі. Матеріалістичний підхід пояснює особливості психіки дією матеріальних, об’єктивних сил.

Протилежну точку зору відстоював стародавній філософ Платон (427-347 рр. до н.е.). На відміну від Аристотеля і Демокріта Платон вважав, що душа нематеріальна, вона є ідеєю, безсмертною сутністю. Душі живуть у занебесному, вічному світі ідей. Саме там душі набувають знання про світ, пізнають добро і зло. Під час народження людини душа втілюється, тобто з’єднується з тілом на весь період земного життя. Потрапивши у таке «мерзенне» створіння, як тіло людини, душа забуває всі знання. Тому навчання є нічим іншим як пригадуванням знань. Дорослі мають допомагати пригадуванню. Після смерті людини душа повертається у світ ідей.

На думку Платона, душа складна. Вона складається з розуму, мужності і хтивості або похоті. Розум, на думку Платона, розміщується у голові, мужність у грудях, а хтивість у черевній порожнині. Ці частини душі у різних людей розвинені неоднаково. Якщо краще розвинений розум, то такі люди є філософами (вони мають правити державою), якщо мужність – воїни (мають захищати державу), якщо хтивість – ремісники, хлібороби, раби (вони мають працювати і створювати матеріальні цінності).

Платонівський підхід до розуміння феномену душі у стародавньому світі називають ідеалістичним.

Стародавній лікар Гален (129 -199 рр.) уперше в історії людства підійшов до розуміння свідомості. Він розділив явища, що відбуваються у мисленні та у сні. Зокрема, він розмежував спроможність людини володіти знаннями про власні розумові й вольові дії та інші прояви психічного.

Епоха середньовіччя характеризується пануванням релігійної ідеології у суспільстві. Релігійна або теологічна (від грецького teos – бог) ідеологія вимагала від людини залишатися на самоті з самою собою, прагнучи до всевишнього, відмовитися від мирського життя і плотських утіх. У цей час погляди на душу висвітлювались у контексті теологічних теорій.

Плотін (205 - 270 рр.) – філософ. На думку Плотіна світовий процес починається з божественного начала, що виявляється спочатку як світовий розум потім, як душа світу. Мета людського життя, на думку Плотіна, сходження до початкового (божественного). Душа має зневажати земне і любити його чистою любов’ю. Цього можна досягти шляхом стримування тілесних сил і розвитком духовних сил.

Знання душа одержує від розуму. Реальне буття відкрите для душі. Душа має лише вміти повернутися до самої себе, пізнати свою сутність. Це можливо шляхом очищення і уподібнення божеству.

Августін (354-430 рр.) – християнський теолог. Погляди Августіна обгрунтовуються вченням про бога як принцип буття. Буття бога можна вивести з людського мислення. Метою розуму є самопізнання та богопізнання. Августін до складу людської душі вносить свідомість. На його думку, душа має всі знання і живе та рухається у бозі. Достовірність знань перевіряється внутрішнім досвідом. Душа має повернутися до себе і пізнати власну діяльність. Новітнім у вченні Августіна є проблема динаміки людської особистості. У своїй праці «Сповідь» Августін показує внутрішній розвиток від немовляти до дорослого, показує суперечливий характер становлення особистості. Оскільки у душі особистості багато тілесних «прірв», то необхідна божа благодать, що врятує її. Однією із людських спільностей є «град божий». Це духовна спільність, що грунтується на «любові до бога, доведеній до зневажання себе». А звідси висновок про прагнення до всевишнього.

Фома Аквінський (1225 - 1274) – середньовічний філософ і теолог. Буття бога він виводить з буття речей. Людину він розглядає як особистісне поєднання душі і тіла. Душа нематеріальна, своє завершення одержує лише через тіло. Душа людини є формою тіла. Ф. Аквінський звертається до особистої душі. Особистість для нього «найшляхетніше у всій розумній природі». До складу особистості він включає інтелект як частину цілого. Тільки у бозі інтелект є сутністю. Незважаючи на спроможність інтелекту до пізнання, у житті людини любов до бога важливіша, ніж пізнання бога.

Теологічні вчення середніх віків поєднали душу з тілом, душу з богом, душу з інтелектом та знанням і свідомістю. Все це говорить про те, що у ті часи душа, свідомість, інтелект набули як релігійного, так і містичного характеру.