4.3. Психодинамічна теорія особистості з. Фрейда (фрейдизм)

Засновник психоаналітичного напрямку у психології - З. Фрейд (1856 -1939рр.), австрійський психіатр і психолог, автор «класичного психоаналізу». Термін «психоаналіз» має три значення: 1) теорія особистості; 2) метод терапії особистісних розладів; 3) метод вивчення неусвідомлених думок та почуттів людини.

З. Фрейд працював у психіатричній клініці з жінками, причини хвороб яких приховувалися у сексуальній сфері. Сексуальна незадоволеність жінок призвела до психічних розладів. Працюючи з пацієнтами - жінками, З.Фрейд не міг не привласнити особливості їх світосприймання і не подати їх у своєму вченні через призму наукового аналізу. Тому поняття сексуальності є провідним у його вченні. Завдяки цьому його ще називають пансексуалізмом.

На початку своєї клінічної практики З. Фрейд викорис­товував гіпноз. Під час гіпнотичних сеансів пацієнти розповідали про події, що їх травмували. Після таких сеансів хвороби або зникали, або слабшали. Цей феномен було названо катарсис - очищення.

З. Фрейд розмежував поняття «психіка» і «свідомість», дійшовши висновку про існування несвідомого рівня психіки людини. Це було відкриттям у психології. Якби З. Фрейд більше нічого не зробив у психології, а лише відкрив несвідоме, то його ім’я навічно було б записане в історію психології золотими літерами.

Так, у психічному житті людини З. Фрейд виділив три рівні: свідоме, передсвідоме та несвідоме.

Рівень свідомості представлений відчуттями та переживаннями, що людина усвідомлює на даний момент. Область передсвідомого (підсвідомого), що іноді називають «доступна пам’ять», містить досвід, що на даний момент не усвідомлюється, але після докладання невеликих зусиль може повернутися до свідомості. Несвідоме – найглибша та значуща частина людської психіки. Воно є сховищем примітивних інстинктів, а також емоцій та спогадів, що загро­жу­вали свідомості і були витіснені з неї. З. Фрейд вважав, що саме неусвідомлені переживання визначають повсякденне функціонування людини.

Практика лікування та вивчення психічних розладів привела до таких висновків:

- афективні враження можуть витіснятися із свідомості і впливати на поведінку людини;

- джерела патологічних змін хворим невідомі;

- для лікування необхідний гіпноз. Він дозволяє витіс­неним враженням перейти у свідомість і сприяти полегшенню.

На думку З. Фрейда, головне джерело розвитку особис­тості – це природжені біологічні інстинкти, а точніше – енергія лібідо (від лат. libido – потяг, бажання). Енергія лібідо має два спрямування: на продовження роду (від лат.eros - сексуальний потяг) та на руйнування (від грецьк. tanatos – смерть, агресивний потяг). Крім того, є також інстинкт самозбереження. Ці інстинкти людина не усвідомлює, але її пове­дінка повністю детермінована ними. Досвід роботи З. Фрейда показав недостатність використання лише гіпнозу. Тому він розробляє і використовує так званий метод вільних асоціацій. Сутність його полягає у тому, що пацієнт у стані релаксації (розслаблення) вільно висловлює всі думки, що приходять йому у голову. Так він доходить висновку, що реальний мотив завжди прихований за фасадом поведінки, і лише описки, обмовки, збентеження, зніяковіння та сновидіння можуть дати точну інформацію про особистість. З. Фрейд аналізував ці прояви психіки, шукав, таким чином, психотравмуючі події, що були витіснені у несвідоме. Переведення ж їх на рівень свідомості полегшує психічний стан хворого. Саме тому З. Фрейд і називав своє вчення психоаналізом.

Структура особистості за З. Фрейдом має три блоки або інстанції:

Id - воно - головна структура особистості, що складається із сукупності несвідомих (сексуальних і агресивних) мотивів, та функціонує, керуючись принципом задоволення. Сутність його складають інстинкти: сексуальний, агресивний та самозбереження. Ця структура нічого не знає про реальність. Вона егоїстична та аморальна.

Ego - Я - сукупність переважно усвідомлених людиною пізнавальних та виконавчих функцій психіки, що представляють всі наші знання про реальний світ. Ego – структура, що обслуговує Id, функціонує згідно з принципом реальності і регулює процес взаємин між Id і Super-ego. Ego, пригнічуючи сексуальні потяги Id, є ареною безкінечної боротьби між Id і Super-ego.

Super-ego - Над-Я – підструктура, що виникає у процесі соціалізації та містить соціальні норми, установки, моральні цінності того суспільства, у якому живе людина. З. Фрейд виділяв у Над-Я дві підсистеми: совість та Ego-ідеал. Совість включає здатність до критичної самооцінки, наявність моральних заборон та виникнення почуття провини у людини, коли вона не виконує власні обіцянки. Підґрунтям Ego-ідеалу є сукупність цінностей батьків, того, що вони схвалюють, та цінностей самої людини. Таким чином, Ego-ідеал складає певні стандарти, до яких прагне індивід. Над-Я вважається повністю сформованим, коли зовнішній контроль замінюється на самоконтроль.

Id і Еgo перебувають у постійній боротьбі за обмежену енергію лібідо. Сильні конфлікти спричиняють напруження, тривогу та можуть призвести до психічних проблем, і навіть до захворювань. Для зняття напруження, збереження емоційного благополуччя та особистісної цілісності людина виробляє захисні механізми. Захисний механізм – це сукупність несвідомо діючих механізмів, що блокують вираження соціально неприйнятних думок, бажань та почуттів у свідомості людини. З. Фрейд описав такі захисні механізми.

Витіснення – вигнання зі свідомості травмуючих моментів, неприємних для людини відчуттів, думок та намірів.

Заперечення – неприймання за реальність неприємних для людини подій.

Раціоналізація – спосіб розумного виправдання таких вчинків та дій, що суперечать моральним нормам.

Проекція – несвідоме приписування власних неусвідомлених якостей іншій людині, набагато перебільшуючи їх.

Ізоляція – відділення психотравмуючої ситуації від пов’язаних з нею власних переживань.

Реактивні утворення – поведінка, протилежна бажанню.

Регресія – перехід до більш примітивного рівня поведінки та мислення під тиском складних життєвих ситуацій, сильних емоційних переживань.

Сублімація – лібідо чи агресивна енергія трансформуються у різні види соціально прийнятної діяльності. Наприклад, творчість, мистецтво, суспільна активність.

Людина може використовувати всі описані форми психологічного захисту, але зазвичай не одночасно. Більш того, як правило, людина надає перевагу декільком формам. З одного боку, захисні механізми відіграють позитивну роль: дозволяють зберегти достатній рівень самоповаги та захиститися від тривоги. З іншого боку, надмірне використання даних механізмів призводить до викривлення реальності та неможливості особистісного розвитку.

Таким чином, відповідно до вчення З. Фрейда особистість – це система сексуальних і агресивних мотивів, з одного боку, і захисних механізмів – з іншого.

З. Фрейд мав багато учнів – його послідовників, які продовжували його вчення. Це представники неофрейдизму: К. Хорні, Е. Фромм, Г.С. Салліван, К.Г. Юнг, А. Адлер. Проте з часом деякі з них відійшли від класичних позицій фрейдизму та сформулювали власні психологічні теорії. Наприклад, аналітична психологія К.Г. Юнга, індивідуальна психологія А. Адлера.

Підґрунтя виникнення неофрейдизму з його різноманітними напрямками склало само вчення З. Фрейда. Воно характеризується методологічною недосконалістю (орієнтація на інстинкти) та чітко вираженим відповідно до неї біологізаторським підходом. Крім того, зміни соціальних умов, що відбулися у світі у середині ХХ століття, вплинули і на особливості психічних розладів людей. Вони не вписувалися у систему пансексуалізму. Все це потребувало вдосконалення фрейдизму.

Одним із вдосконалювачів фрейдизму є учениця і послідовниця З. Фрейда Карен Хорні (1885 -1952рр.). Вона критикувала З. Фрейда за біологізаторську орієнтацію, запе­ре­­чувала пансексуалізм, лібідоносну та агресивну тенденції в організації поведінки людини. Вона наполягала на необхідності вивчення соціального оточення, що є, на думку К. Хорні, причиною почуття тривоги та неврозів. Джерелами людської поведінки є потреба у безпеці та свобода від страху (прагнення задовольнити свої потреби). Якщо вони вступають у суперечність, то викликають невротичні потреби і відповідні їм стратегії соціальної поведінки. Їх три: рух до людей, рух від людей та рух проти людей. Домінування однієї з цих стратегій формує невротичну особистість: або ту, яка шукає любов і визнання людей за будь - яку ціну, або таку, яка намагається заховатися від суспільства, або агресивну, яка прагне престижу і влади.

Форми реакцій невротичної особистості неадекватні і не усувають тривожність, а підсилюють її, викликають все нові і нові конфлікти. Так, у вченні К. Хорні людина є рабом обставин.

Якщо у З. Фрейда особистість людини повністю залежить від природжених інстинктів, то у К. Хорні – від соціальних умов. Методологічна ж сутність вчення не змінюється. Змінюється біологізаторський підхід на соціологізаторський.