§ 4. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця

Оскільки у складі спадкового майна до спадкоємців переходять не тільки права, а й обов'язки, спадкоємці зобов'язані повідомляти кре­диторів про відкриття спадщини, якщо вони знають про борги спад­кодавця. Кредиторові надано право протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини (рані­ше - від дня відкриття спадщини), пред'явити свої вимоги до спадко­ємців, незалежно від настання строку вимоги (ст. 1281 ЦК). Якщо ж кредитор не знав про відкриття спадщини, вимоги до спадкоємців йо­му належить заявити протягом одного року від настання строку ви­моги. І лише тоді, коли протягом цього часу кредитори не заявлять Своїх вимог до спадкоємців, їхні права будуть погашені.

Кожен із спадкоємців зобов'язаний задовольнити вимоги кредито­ра особисто шляхом одноразового платежу, якщо немає ніяких інших домовленостей спадкоємців із кредитором. Якщо відбувається відмо­ва від такого платежу, за позовом кредитора суд накладає стягнення на спадкове майно, яке прийняли спадкоємці у натурі.

§ 5. Відшкодування витрат, які падають на спадкоємців

Спадкоємець, який вступив в управління спадковим майном до по­яви інших спадкоємців, не має права розпоряджатися ним (продава­ти, міняти, закладати тощо) до спливу шести місяців з дня відкриття спадщини або до одержання ним свідоцтва про право на спадщину, якщо свідоцтво було отримано раніше.

До спливу шестимісячного строку або до отримання свідоцтва про право на спадщину спадкоємець має право здійснювати за рахунок спадкового майна тільки витрати: 1) на покриття витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, а також на поховання ; 2) на до­гляд осіб, які перебували на утриманні спадкодавця; 3) на задоволення претензій щодо заробітної плати та претензій, які дорівнюються до та­ких; 4) щодо охорони та управління спадковим майном. На вимоги щодо відшкодування витрат на догляд за спадкодавцем під час його хвороби, на його поховання, а також витрат щодо охорони та управ­ління спадковим майном поширюється загальний трирічний строк по­зовної давності, передбачений ст. 257 ЦК.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності

Глава 25. Загальна характеристика права інтелектуальної власності

§ 1. Поняття права інтелектуальної власності та його джерела

Творчі здібності людини можуть мати прояв у різних сферах жит­тя, Творча діяльність - це розумова діяльність, що призводить до отримання якісно нового результату, який відрізняється своєю неповторністю та оригінальністю.

Прийнято виділяти сферу так званої художньої творчості, у про­цесі якої створюються художні образи. Ці образи можуть виникати за допомогою різноманітних виразних засобів: живопис, слово, музика, танець, фотографія або шляхом їх поєднання. Дану сферу творчості ще називають духовною творчістю1, результати якої безпосередньо пов'язані з духовним життям людини, формують її духовний світ, її світобачення і світосприйняття, загальнолюдські цінності, ставлення до інших людей і навколишнього середовища. Результатом такого роду творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва,

Інша сфера - це технічна творчість, тобто діяльність, що спря­мована на пошук нових технічних або технологічних засобів ви­рішення завдань у будь-якій галузі господарювання, її результатом можуть бути технічні пристрої, машини, механізми, інструменти, транспортні засоби, обладнання, споруди, нові речовини, рішення у сфері конструювання, нові способи та технології виробництва, досяг­нення селекції.

Результати творчої діяльності людини (рукопис, картина, формула винаходу, виріб), яка дає змогу сприймати їх іншим людям, входять до кола об'єктів цивільних прав. За своєю природою вони відносять­ся до нематеріальних благ, оскільки є продуктом людської думки і не тотожні тим речам, у яких втілені. Всі результати творчої діяльності отримали узагальнене позначення, яке підкреслює природу їх поход­ження - об'єкти інтелектуальної власності.

У сучасній цивілістичній науці існують декілька підходів до розу­міння суті понять «інтелектуальна власність» та «право інтелектуаль­ної власності». Перший - так званий пропрієтарний (від англ. чргоргіеіог» —власник) - базується на тому, що зміст права інтелекту­альної власності визначається так само, як він визначається для зви чайного права власності. Суб'єктивне право інтелектуальної власно­сті є правом його суб'єкта на володіння, користування і розпоря джання належним йому відповідно до закону результатом інтелекту­альної діяльності. Разом з тим прихильники цієї теорії визнають, що інтелектуальна власність відрізняється від загального поняття влас­ності рядом особливостей, зокрема, нематеріальним об'єктом, обме­женістю строків дії, способами набуття, оформлення та захисту прав.

Інший підхід до розуміння поняття права інтелектуальної власно­сті спирається на неможливість ототожнення правового режиму ма­теріальних речей та нематеріальних об'єктів, якими є результати ху­дожньої та технічної творчості. Саме тому категорія власності може бути застосована тільки до матеріальних носіїв творчих результатів. Створювачу ж останніх належить не право власності, а особливі вик­лючні права на використання, що забезпечують йому можливість здійснення усіх дозволених законом дій з одночасною забороною цього будь-яким третім особам без дозволу володільця виключних драв.

Теорія виключних прав з'явилася і розвивалася практично пара­лельно з теорією пропрієтарного підходу, її дотримувався відомий російський цивіліст Г. Ф. Шершеневич. У сучасності вона залиша­ється також досить поширеною.

Щодо самого терміна «інтелектуальна власність», то він є широко вживаним у законодавстві багатьох країн світу та у міжнародно-пра­вових угодах. Тому в науковій літературі висловлено думку, яка є своєрідним компромісом у його визначенні та тлумаченні. Вона зво­диться до того, що інтелектуальна власність - це термін, який склався історично, є умовним та має тільки термінологічну схожість з правом власності у його традиційному сприйманні і повинен розумітися як сукупність виключних прав особистого і майнового характеру на ре­зультати інтелектуальної діяльності.

ЦК визначає право Інтелектуальної власності як право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений законом (ч. 1 ст. 418).

Право інтелектуальної власності слід розглядати у двох значеннях: об'єктивномута суб'єктивному. У суб'єктивному значенні пра­во інтелектуальної власності являє собою суб'єктивне право (майнові пбо немайнові права) на інтелектуальний продукт, тобто певні право­мочності творця або іншої особи стосовно інтелектуального продук­ту. ЦК визначає, що право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, які поширюються на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший вб'скт права інтелектуальної власності (ст. 418).

В об'єктивному значенні право інтелектуальної власності - це система правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері створення та використання інтелектуального продукту. Ця сукуп-исть правових норм становить підгалузь цивільного права і склада­ється з декількох правових інститутів: авторське право та суміжні права, право промислової власності (патентне право), інститут засо­бів індивідуалізації учасників цивільного обігу та їх продукції і по­слуг. Кожний з названих інститутів регулює суспільні відносини у певній сфері інтелектуальної діяльності, яка відрізняється як специ­фікою самого інтелектуального продукту, так і пов'язаними з нею особливостями його використання. Так, інститут авторського права та суміжних прав призначений для охорони результатів ху­дожньої творчості - творів науки, літератури та мистецтва (об'єктів авторського права), а також групи об'єктів, які з'являються з метою розповсюдження - виконання творів, фонограм та відеограм, програм теле- та радіомовлення (об'єктів суміжних прав).

Право промислової власності регулює відносини щодо створен­ня, використання та оформлення прав на результати науково-технічної творчості людини, до яких відносяться: винаходи, корисні моделі, Промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, селекційні досяг-иення у рослинництві та тваринництві (нові сорти рослин та породи тварин), топографії інтегральних мікросхем. Вони охороняються пі­сля спеціального оформлення прав і одержання охоронного докумен­та - патенту або свідоцтва. За назвою документа, що обумовлює охо­рону більшості об'єктів, - патент - цей інститут також називають па­тентним правом.

Інститут засобів індивідуалізації учасників цивільного обігу, йс вродукцВта послуг містять норми, які охороняють такі об'єкти, як комерційне (фірмове) найменування, торговельну марку, географічне «значення. Ці об'єкти поєднує те, що вони мають за мету індивіду­алізувати суб'єктів відповідних прав, позначити різницю між ними, дають змогу відрізнити товари та послуги одного суб'єкта від одно­рідних товарів та послуг іншого, а також рекламують як самого суб'єкта, так і якість та властивості його продукції (послуг).

Крім зазначених об'єктів, ЦК регулює відносини з права інтелек­туальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Крім зазначених об'єктів, ЦК регулює відносини з права інтелек­туальної власності на наукове відкриття та комерційну таємницю. Останні також створюються інтелектуальною працею людини, ма­ють науково-технічну та економічну цінність, що і зумовило необхід­ність їх охорони.

Правові засади розвитку творчої діяльності людини і охорони її результатів закладені у Конституції України, яка проголосила свобо­ду літературної, художньої і технічної творчості та захист інтелекту­альної власності. У ст. 54 Конституції закріплено основний принцип охорони інтелектуальної власності: кожен громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.

Відносини у сфері інтелектуальної діяльності регулюються цілою низкою актів цивільного законодавства, центральне місце серед яких посідає ЦК, Книга четверта якого - «Право інтелектуальної власно­сті», містить загальні та спеціальні норми. Глава 35 «Загальні поло­ження про право інтелектуальної власності» стосується питань, що регулюються однаково стосовно будь-якого інтелектуального про­дукту. Й призначення полягає у визначенні кола об'єктів і суб'єктів інтелектуальної діяльності, закріпленні основних принципів і підхо­дів щодо охорони відповідних прав, встановленні строку чинності виключних прав, визначенні змісту особистих немайнових та майно­вих прав інтелектуальної власності, загальних правші використання інтелектуального продукту та передачі майнових прав іншим особам, засад захисту порушених прав.

Спеціальні правила щодо особливостей створення і використання певного об'єкта, вміщені у главах 36-46 Книги четвертої ЦК, а також у Книзі п'ятій ЦК (глави 75, 76), в якій врегульовуються договірні відносини з приводу розпоряджання майновими правами інтелекту­альної власності.

Крім ЦК, питанням регулювання інтелектуальної власності при­свячені численні закони: «Про авторське право і суміжні права» (в ре­дакції Закону від 11 липня 2001 р.), «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 1 липня 2000 р.), «Про охорону прав на промислові зразки» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» (від 15 грудня 1993 р.), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» (від 16 червня 1999 р.), «Про охорону прав на сорти рослин» (в редакції Закону від 17 січня 2002 р.), «Про племінну справу у тваринництві» (в редакції Закону від 21 груд­ня 1999 р.), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (від 5 листопада 1997 р.), «Про розповсюдження примірників аудіо­візуальних творів та фонограм» (від 23 березня 2000 р.). Крім цього, питання прав інтелектуальної власності почасти відне­сені до сфери регулювання й інших законів: «Про наукову та науко­во-технічну діяльність», «Про видавничу справу», «Про телебачення і радіомовлення», «Про кінематографію», «Про архітектурну діяль­ність», «Про особливості державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, пов'язаної з виробництвом, експортом, імпор­том дисків для лазерних систем зчитування», «Про режим іноземного інвестування» тощо.

На основі та у розвиток положень законів України прийнято бага­то підзаконних нормативно-правових актів. Серед них постанови КМУ, накази Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, які присвячені питанням дер­жавної реєстрації інтелектуальних прав, видачі охоронних докумен­тів, встановленню мінімальних ставок авторської винагороди тощо.

Право на об'єкти інтелектуальної власності врегульовуються та­кож договорами, що укладаються між особою, яка володіє виключни­ми правами, та користувачем інтелектуального продукту (автор­ський, ліцензійний, договір комерційної концесії та ін.). Враховуючи правило ст. б ЦК, цими договорами відносини можуть врегульовува­тися інакше, ніж це передбачено ЦК та спеціальним законодавством. Крім того, джерелом регулювання у цій сфері є багатосторонні і дво­сторонні міжнародні угоди, що укладаються в процесі співробітницт­ва між державами у сфері охорони інтелектуальної власності. Участь будь-якої держави у них має на меті забезпечення на своїй території охорони інтересів іноземних правовласників, а також захист своїх громадян та юридичних осіб від порушень їх інтелектуальних прав за кордоном.

Міжнародні угоди можуть містити й умови про співробіт­ництво у діяльності з виявлення та усунення порушень інтелектуаль­них прав громадян країн-учасниць, про взаємне визнання охоронних документів, про взаємодію організацій, що управляють майновими правами на колективній основі, про співробітництво у сфері оформ­лення інтелектуальних прав іноземців в уповноважених органах дер­жави тощо.

На сьогодні Україна приєдналася до багатьох міжнародних кон­венцій та уклала двосторонні угоди з питань авторського та патентно­го права. Серед них найвідоміші та найдавніші: Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 р., учасницею якої Україна є з 1995 р.; Всесвітня конвенція про авторське право 1952 р., що є обов'язковою для України як правонаступниці колишнього Со­юзу РСР, з 1973 р.; Паризька конвенція про охорону промислової власності 1883 р., учасницею якої Україна стала у 1991 р.; Мадрид­ська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891 р., чинна для України з 1991 р.; Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право та Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про виконання і фонограми, які були прий­няті Дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 р., а Україна при-едналася до них у 2001 р. Крім того, частиною національного законо­давства України стали Міжнародна конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення 1961 р. (Україна приєдналась у 2001 р.); Конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р, (Україна приєдналася у 1999 р.); Гаазький Акт Гаазької угода про міжнародну реєстрацію промислових зразків від 28 листопада 1960 р. (Україна є учасницею з 2002 р,); Договір про патентну коопе­рацію від 19 червня 1970 р., чинний для України з 1991 р.