§ 3. Правові наслідки недійсності правочину (окремих його частин)

Хоча недійсні правочини, як уже зазначалося, не створюють юри­дичних наслідків, що передбачалися сторонами при вчиненні остан­ніх, але вони створюють наслідки, пов'язані з їх недійсністю. При цьому може мати місце дві ситуації. По-перше, якщо недійсний пра­вочин не виконувався сторонами, то наслідком останнього є немож­ливість його подальшого виконання. По-друге, якщо недійсний пра­вочин повністю або частково виконаний, мають наставати майнові наслідки такого правочину.

ЦК у ч. 2 та ч„ 3 ст„ 216 закріплює загальні наслідки недійсності правочину. Суть їх полягає у тому, що кожна із сторін недійсного правочину зобов'язана повернути другій стороні у натурі все те, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користу­ванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вар­тість того, що одержано за цінами, які існують на момент відшкоду­вання. Отже, йдеться про повернення обох сторін у первісний став, який мав місце до виконання сторонами правочину. Такі майнові на­слідки недійсності правочину йменуються двосторонньою рести­туцією (від лат. гезШиеге — поновлення, приведення до ладу). Крім того, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій сто­роні або третій особі завдано збитки Імморальну шкоду, вони також підлягають відшкодуванню винною стороною.

Таким чином, загальні наслідки недійсності правочину охоплю­ють дві складові. Причому, якщо перша складова (двостороння рес­титуція) є абсолютно обов'язковою, то друга (відшкодування збитків та моральної шкоди) - має місце тоді, коли ці збитки (моральна шко­да) заподіяні недійсним правочином. Відшкодування їх покладається на винну сторону.

Ці наслідки недійсності правочину називаються загальними, ос­кільки вони застосовуються при недійсності будь-якого правочину (нікчемного або оспорюваного), якщо законом не встановлені особ­ливі умови їх застосування чи особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (ч. З ст. 216 ЦК).

Особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочинів - це спеціальні правила, передбачені у ЦК для окремих видів недійсних правочинів, щодо суб'єктів, на яких покладаються обов'язки із здійснення двосторонньої реституції, відшкодування збитків та відшкодування вартості втраченого майна, що підлягає пе­редачі другій стороні недійсного правочину.

Особливі правові наслідки - це спеціальні правила, передбачені у ЦК, щодо нетипових наслідків визнання недійсними окремих видів правочинів. Вони знаходять прояв у покладенні на винну сторону, що застосувала обман, фізичний або психічний тиск до іншої особи, обо­в'язку з відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі (стат­ті 230-231 ЦК).

Нарешті, слід підкреслити, що у ЦК є низка спеціальних поло­жень щодо правових наслідків недійсності лише нікчемних право­чинів. По-перше, правові наслідки недійсності нікчемного правочи­ну, встановлені законом, не можуть змінюватися домовленістю сторін. Введення цього правила пов'язано з тим, що ст. 6 ЦК надала можливість сторонам у договірних відносинах відступати від поло­жень актів цивільного законодавства (у тому числі й норм ЦК), крім тих, стосовно яких є застереження про їх незмінність. По-друге, з*-стосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути здійснено судом не тільки за вимогою будь-якої заінтересованої осо­би, а й судом з власної ініціативи. Це означає, що суд у разі встанов­лення наявності нікчемного правочину з власної ініціативи може за­стосувати його наслідки.

Недійсним за підставами, викладеними у цьому параграфі, може бути не тільки правочин у цілому, а й окрема його частина.

Недійсність окремої частини правочину не має неслідком недійсності решти його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК). Якщо ж підстав для такого припущення немає, правочин у повному обсязі вважається або визнається недійсним.

Викладене свідчить, що ЦК відтворює ті положення цивільного за­конодавства, що діяли раніше та які витримали випробування часом і здатні забезпечити майновий обіг в умовах ринкової економіки. Разом з тим ЦК містить низку новел.

По-перше, легальне закріплення знайшли загальні вимоги, додер­жання яких необхідно для чинності правочину та розширення їх кола. По-друге, встановлена презумпція правомірності будь-якого право­чину, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. По-третє, передбачена необ­хідність державної реєстрації окремих правочинів, для яких вона має конститутивне значення. По-четверте, створена необхідна база для тлумачення правочину його сторонами або судом. По-п'яте, у ЦК знайшов закріплення поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. По-шосте, розширене коло оспорюваних правочинів за рахунок скорочення кількості нікчемних правочинів. По-сьоме, ЦК не містить положень про односторонню реституцію та неможливість останньої як таких, що суперечать його приватно-правовій суті. По-восьме, до загальних наслідків недійсності правочину віднесено двосторонню реституцію та відшкодування другій стороні правочину завданих збитків та моральної шкоди¹.