Основи конституційного права Великобританії

Об'єднане Королівство Великобританії та Північної Ір­ландії (скорочено — Великобританія або Англія) розташова­не в Західній Європі на Британських островах. Столиця Ве­ликобританії — Лондон. Це порівняно невелика країна. За розміром території (244,1 тис. кв. км) Великобританія май­же у 40 разів менша за США (9373 тис. кв. км), а за кількіс­тю населення (близько 59 млн чоловік) — мало не у 5 разів (у США мешкає приблизно 270 млн чоловік). Незважаючи на це, Великобританія грає дуже суттєву роль на міжнарод­ній арені, а також є державою з багатовіковими демократич­ними традиціями. Це країна з високим показником рівня роз­витку економіки, вона посідає п'яте місце у світі за обсягом ВВП. Великобританія є центром Співдружності, політичного та економічного об'єднання країн і територій, які раніше вхо­дили до Британської імперії. Крім Великобританії членами Співдружності є Австралія, Канада, Нова Зеландія та інші держави.

§ 1. Конституція Великобританії

Головним джерелом конституційного права більшості країн світу є конституція у формальному значенні, тобто єдиний нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Стародавнє коріння парламентаризму, стабільні політична і правова системи, високий рівень правової культури населен­ня та своєрідний британський консерватизм дозволяють й досі не мати у Великобританії такої конституції.

Водночас британська Конституція існує у так званому "матеріальному значенні" і являє собою сукупність норма­тивно-правових актів, судових прецедентів, конституційних угод, доктринальних джерел, які встановлюють права і сво­боди людини, визначають порядок формування і повнова­жень органів публічної влади, а також принципи взаємовідносин між державою, суспільством і людиною. Британська Конституція у своєму роді є унікальною за особливістю фор­ми, структури та порядку внесення змін.

Відсутність у державі Конституції у вигляді єдиного пи­саного акта та, навпаки, наявність великої кількості консти­туційних угод дозволяють стверджувати, що Конституція є неписаною за формою і складається з таких частин:

статутне право;

прецедентне право;

доктринальні джерела або труди авторитетних нау­ковців у галузі юриспруденції;

конституційні угоди.

До статутного права входять:

так звані "історичні правові акти", що були прийняті до XX ст., але розглядаються як діюче право — Велика Хар­тія Вільностей 1215 p., Білль про права 1689 р., Акт про пре-столонаслідування 1701 року тощо;

парламентські закони — Акти про Парламент 1911 та 1949 років, Акт про перів 1958 та 1963 pp., Акт про грома­дянство 1981 р., Акт про народне представництво 1989 p., Акт про права людини 1998 р., Акт про Шотландський пар­ламент 1998 р. тощо;

акти делегованого законодавства, які були прийняті виконавчою владою шляхом делегування Парламентом своїх прав. До цієї групи входять акти, які видаються міністрами Корони, місцевими органами влади, публічними корпорація­ми. Найважливішими з таких актів є накази Таємної ради, які приймаються від імені Монарха. Наприклад, за наказом її Величності №1749 від 22.06.1999 р. Таємній раді Шотлан­дії було надано право встановлювати заборону на викорис­тання засобів комунікації засудженим.

Прецедентне право, як складова частина британської конституції, являє собою сукупність судових рішень з кон­ституційних питань, які надалі є обов'язковими при розгляді аналогічних проблем. Водночас прецедентне право фор­мується тільки рішеннями вищих судових інстанцій — Пала­ти лордів і Верховного суду, який складається з трьох само­стійних судових установ: Апеляційного суду, Високого суду та Суду Корони. На сучасному етапі сфера дії прецедентного права досить обмежена. Як правило, це право регулює пи­тання, що стосуються привілеїв Корони. Необхідно зауважити, що сьогодні все більше судових рішень отримують ста­тутне оформлення. Так, наприклад, до 2000 р. прецедентне право регулювало значну частину інституту прав людини. Однак 1998 р. Королевою був промульгований Акт про пра­ва людини (набрав чинності 2000 p.), який імплементував Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод до національного права та гарантував судовий захист прав і свобод, встановлених зазначеною Конвенцією.

Доктринальні джерела, або труди видатних науковців у галузі юриспруденції використовуються як додаткове джере­ло британської Конституції. До доктринальних джерел звер­таються тоді, коли конституційно-правові відносини не вре­гульовані ані статутним правом, ані прецедентним правом, ані конституційними угодами. Так, 1920 р. Палата лордів ви­значила королівську прерогативу, посилаючись на думку ан­глійського конституціоналіста XIX ст. А. В. Дайсі.

Конституційні угоди складають важливу частину неписа­ної британської Конституції. Вони регулюють дуже широке коло суспільних відносин, що пов'язані з процесом здійснен­ня державної влади. Це відносини між Монархом, законо­давчою та виконавчою владою, між членами уряду; між па­латами Парламенту. Прикладом такої конституційної угоди може бути парламентське голосування шляхом "розподілен­ня": прихильникам і противникам законопроекту пропо­нується вийти до різних приміщень, спеціально призначених для голосування, після чого голоси підраховують з допомо­гою спеціального пристрою. Ряд конституційних угод вини­кає на основі норм статутного права. Так, статути встанов­люють, що Монарх:

а) затверджує біллі, які приймає Парламент і корис­тується правом абсолютного вето;

б)  розпускає та скликає Парламент;

в) призначає та зміщує міністрів, які несуть відповідаль­ність перед Монархом.

Однак ці норми статутного права стали засадою для фор­мування низки конституційних угод, згідно з якими Монарх повинний:

а*) затверджувати біллі, тобто не користуватися правом абсолютного вето;

б*) розпускати та скликати Парламент лише за порадою Прем'єр-міністра;

 

в*) призначати Прем'єр-міністром особу, яка має під­тримку більшості членів Палати громад, а за порадою з Прем'єр-міністром призначати інших членів Кабінету, які не­суть колективну та індивідуальну відповідальність перед Па­латою громад.

Щодо специфіки структури британської Конституції, то вона полягає в її несистематизованості. У зв'язку з тим, що конституція складається з різнорідних за формою, сутністю і змістом складових частин та не має чіткої класичної струк­тури (преамбула, основна частина, заключні та перехідні по­ложення), її можна віднести до групи некодифікованих кон­ституцій.

За способом внесення змін Конституція Великобританії є гнучкою, тому що у доктрині англійського права немає різ­ниці між "конституційним" і "поточним" законодавством. Іс­нує загальний порядок прийняття та змін парламентських законів, що не переглядаються судами або оголошуються не­конституційними. Гнучкість британської Конституції дозво­ляє створити, з одного боку, стабільну взаємодію органів державної влади, а, з іншого боку, забезпечити реальність Конституції щодо відносин, які склалися в суспільстві.

На сучасному етапі британська Конституція є єдиною для Об'єднаного Королівства Англії, Уельсу, Шотландії та Північної Ірландії. Водночас питання про необхідність прове­дення конституційної реформи є предметом постійних диску­сій у політичному житті Великобританії. Уряд під керівницт­вом Ентоні Блера проводить програму реформ, спрямованих на значні зміни діючої конституції. Зокрема, відповідно до одного з напрямів конституційної реформи, 1998 р. були прийняті Акт про утворення Національної асамблеї Уельсу та Акт про Шотландський парламент. Ці акти надали можли­вість у кілька етапів здійснити процес децентралізації політич­ної влади та провести реформу регіонального управління.