Женские образы в романе Стендаля «Красное и черное»

Выдающийся французский писатель Стендаль создал новый тип психологической прозы. Читая роман Стендаля «Красное и черное», можно проследить, что противоречивые чувства разрывают не только душу Жюльена Сореля, но и сердца женских персонажей - госпожа де Реналь и Матильды де Ла-Моль. Для госпожи де Реналь тяжелой проблемой является выбор между страстью и его обязанностью жены, матери, христианки. Влюбившись в Жульена Сореля, она чувствует себя преступницей, которая нарушает внутренние запреты, привитые ей церковью и общественной моралью. Вполне закономерно, что госпожа де Реналь постоянно прибегает к крайностям. Когда заболел ее сын Ксавье-Станислав, он воспринимает болезнь как наказание Бога за супружескую неверность. И почти сразу после этого, как только угроза здоровью мальчика прошла, подрабатывает анонимные письма, чтобы защитить свою любовь и Жульена. Видимо, по наущению аббата Кастанеда и отсылает маркизу де Ла-Моль отзыв о поведении Сореля, который играет такую ​​роковую роль в его судьбе. Затем снова происходит возвращение к любимому, теперь уже окончательное. Как и Жюльен Сорель, дама де Реналь обретает равновесие только тогда, когда начинает жить так, как диктует ее инстиктивне жажда счастья. С тех пор она совершенно не обращает на долг перед мужем или моральное осуждение. Теперь они для него просто не существуют. Такая искренняя поведение является для Сореля идеалом. Матильда де Ла-Моль - женский персонаж совсем другого типа. Дочь маркиза, как и Жюльен, считает, что все лучшее уже произошло. Матильда мечтает о XVI века, о временах Карла IX, Генриха IX и Маргариты Наваррской, когда жили настоящие герои. Матильда инстиктивно ищет вокруг себя сильных людей и не находит их. Она разочарована в современном обществе, в тех аристократах, которые его окружают. им не хватает энергии и решительности. Матильда отдает свое сердце сыну владельца лесопилки. Свидетельством силы и смелости является то, что она первой признается в любви. Но Матильда проигрывает по сравнению с госпожи де Реналь, не такая умная, остроумная, как соперница, но имеет то другое, гораздо важнее - умение самоотверженно любить. Эти две женщины имеют разную природу страсти: «Госпожа де Реналь не нарушила своего обещания. Она не пыталась покончить с собой, но через три дня после казни Жюльена умерла, обнимая своих детей ». Итак, госпожа де Реналь и есть та самая благородная душа, которая, по выражению писателя, только и заслуживает любви.

ЖІНОЧІ ОБРАЗИ РОМАНУ

СТЕНДАЛЯ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, ціка_

вий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти,

чого ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь іМатильда де Ла_Моль.

Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає

їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання — почут_

тя суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від са_

мого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди

приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років

тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона

була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїт_

ському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких

її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього

вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й соро_

м’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства.

Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухи_

лялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві

пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пи_

шається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була

дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили

у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам

вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подоба_

лася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чолові_

кові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття — кохання. Вона немов прокину_

лася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій.

Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою.

Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до

кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма

правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження,

до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться

дві сили — природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку

стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією.

Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є_Ста_

ніслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність.

І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову

віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каят_

тя вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла_Молю відгук

про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак

знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може

вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє_

нові: «Мій обов’язок передусім — бути з тобою». Відтоді вона зовсім пере_

стала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Ос_

танні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало

безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, об_

іймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради

дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла_Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і хо_

лодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький

світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Го_

стрий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, ціка_

виться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Ма_

тильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників,

що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа,

шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її

батько,— для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого

збіговиська?» — виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона

буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул

барона, титул віконта — усе це можна купити... кінець кінцем, щоб здобу_

ти багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою

сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до дво_

ру Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одя_

гає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла_Моля, який

загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх

друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррсь_

кий, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити.

Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської,

яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. При_

хильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих

подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незви_

чайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («оче_

видно, тільки смертний вирок і вирізняє людину... це єдина річ, яку не мож_

на купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «...не

народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає

в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» — думає Матиль_

да, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші

дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»,— думає Ма_

тильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються

в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть

її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на по_

півську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,—

його вищість лякає їх,— розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соці_

альних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого — потреба ризику_

вати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,— у постійній

душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагнен_

ням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав’язало суспіль_

ство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю

до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається

з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохав_

ши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати

і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна

від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала

його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, що здіймаєть_

ся над Вер’єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикра_

силася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по_своєму. Обидві вони викликають,

з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жер_

товне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас

любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало не_

довго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми

несправедливими законами.

Роман Стендаля «Червоне і чорне» різноманітний за тематикою, цікавий і повчальний. Повчальні й долі його героїв. Мені хочеться розповісти, чого ж навчили мене дві героїні — пані де Реналь і Матильда де Ла-Моль. Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробовуванню коханням, тому що, на його думку, кохання — почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого об’єкта кохання. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують звичайно справжнє своє єство.

На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на всю округу.

Багата спадкоємиця богобоязливої тітки, вона виховувалась у єзуїтському жіночому монастирі, але зуміла незабаром забути ті дурниці, яких її вчили в цьому закладі. Заміж її видали в шістнадцять років за літнього вже пана де Реналя.

Розумна, кмітлива, емоційна, вона була водночас боязкою й сором’язливою, простою і трохи наївною. Її серце було вільне від кокетства. Вона любила самоту, любила походжати по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Вер’єрі називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона надто пишається своїм походженням. У неї цього й у думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати в них рідше.

Молода жінка не могла хитрувати, обманювати, вести, як говорили у Вер’єрі, політику стосовно свого чоловіка, тому серед місцевих дам вона вважалася «дурною». Залицяння пана Вально, якому вона подобалася, тільки лякали її. Життя пані де Реналь було присвячене чоловікові й дітям.

І ось у її душі виникло нове почуття — кохання. Вона немов прокинулася від довгого сну, стала всім захоплюватися, не тямила себе від емоцій. Почуття, що запалювало пані де Реналь, робило її енергійною й рішучою. Ось вона, немов засуджена на смерть, щоб урятувати коханого, іде до кімнати Жульєна, щоб витягти з матраца портрет Наполеона. То всіма правдами і неправдами вводить Жульєна, людину низького походження, до складу почесної варти. То продумує анонімний лист.

Пані де Реналь перебуває весь час у душевній напрузі, у ній боряться дві сили — природне почуття, прагнення до щастя і почуття обов’язку стосовно родини, чоловіка, нав’язане суспільством, цивілізацією, релігією. Тому вона постійно вдається у крайнощі. Коли захворів її син Ксав’є-Станіслав, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після того, як загроза здоров’ю хлопчика минула, знову віддається своєму коханню. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона, з намови абата Кастанеда, і відіслала маркізові де Ла-Молю відгук про поведінку Сореля, що відіграв таку фатальну роль у долі Жульєна. Відтак знову повернулася вона до коханого, тепер уже остаточно. Вона не може вже більше йти проти себе, своєї природи, натури. Вона говорить Жульє-нові: «Мій обов’язок передусім — бути з тобою». Відтоді вона зовсім перестала зважати на моральний осуд. Тепер він для неї просто не існував. Останні дні вона була поруч із Жульєном. Життя без коханого для неї стало безглуздим. І за три дні після страти Жульєна пані де Реналь померла, обіймаючи своїх дітей. Вона тихо, непомітно жила, жертвуючи собою заради дітей, родини, коханого, і так само тихо померла.

Матильда де Ла-Моль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, що царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна й насмішкувата, вона вища за своє оточення. Гострий розум, освіченість — вона читає Вольтера, Руссо, Агріппу д’Обіньє, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матильди примушує її з презирством ставитися до всіх родовитих залицяльників, що претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, шлюб з яким мав би принести Матильді герцогський титул, про який мріє її батько,— для неї віє нудьгою. «Що може бути на світі банальнішим від такого збіговиська?» — виражає погляд її «синіх, як небо», очей.

Сучасна дійсність не викликає аніякого інтересу в Матильди. Вона буденна, сіра і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб здобути багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда».

Матильда живе минулим, яке постає в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона шкодує, що нема більше двору, подібного до двору Катерини Медічі або Людовіка XIII. 30 квітня Матильда завжди одягає жалобну сукню, бо це день страти її предка Боніфаса де Ла-Моля, який загинув на Гревській площі 1574 року, зробивши спробу визволити своїх друзів, полонених Катериною Медічі, серед яких був і король Наваррський, майбутній Генріх IV, чоловік його коханки — королеви Маргарити. Матильда схиляється перед силою пристрасті Маргарити Наваррської, яка здобула в ката голову свого коханця і власноруч поховала її. Прихильниця трону і церкви, Матильда почуває себе здатною до великих подвигів заради відновлення старих часів.

Матильда звертає увагу на Жульєна тому, що відчуває в ньому незвичайну натуру. Так само, як граф Альтаміра зі своєю романтичною долею («очевидно, тільки смертний вирок і вирізняє людину… це єдина річ, яку не можна купити»), Жульєн викликає її зацікавленість і повагу як такий, що «…не народився, щоб плазувати». Матильду вражає похмурий вогонь, який палає в його очах, його гордовитий погляд. «Чи він не Дантон?» — думає Матильда, почуваючи, що це справжня людина із сильною волею, гідна її. «У наші дні, коли всіляка рішучість втрачена, його рішучість лякає їх»,— думає Матильда, протиставляючи Жульєна всім молодим вельможам, що красуються в салоні її матері, які можуть похизуватися хіба що вишуканими манерами.

Машкара Тартюфа, вигляд святенника, що Жульєн напускає на себе, не можуть її обманути. Незважаючи на його чорний костюм, який він не знімає, «на попівську міну, з якою бідоласі доводиться ходити, щоб не померти з голоду»,— його вищість лякає їх,— розуміє Матильда.

Наважитися покохати Жульєна, того, хто нижче від неї стоїть на соціальних щаблях, відповідає її характерові, таїна якого — потреба ризикувати. Але кохання її тяжке. Вона теж, як і пані де Реналь,— у постійній душевній напрузі. У неї теж точиться боротьба між природним прагненням до щастя і «цивілізацією», тими поглядами, що їх нав’язало суспільство із самого її народження. Вагаючись між коханням і ненавистю до Жульєна, презирством до себе, вона то відштовхує його, то віддається з усією силою пристрасті. Жульєнові доводиться підкоряти її. Покохавши нарешті Жульєна до самозабуття, Матильда готова пожертвувати і своєю репутацією, і титулом, і багатством. Вона врятувала б Жульєна від страти, якби той цього захотів. Після смерті коханого вона виконала його останнє прохання — поховала в печері на високій горі, що здіймається над Вер’єром. «Завдяки зусиллям Матильди ця дика печера прикрасилася мармуровими статуями, що вона замовила в Італії за великі гроші».

Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обидві вони викликають, з одного боку, співчуття та жаль, з іншого боку, їхнє альтруїстичне, жертовне кохання викликає подив і шану. Своїм коханням вони вчать нас любити безкорисливо й самовіддано. Шкода, що їхнє щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.

29