Практичні принципи.

1 – “максими” – суб єктивні принципи воління чи “життєва мудрість” - здатність використовувати інших людей для своїх цілей, впливати на них. Напр., “помстися за будь-яку нанесену образу”;

2 – “імперативи” об єктивні для всіх. Вони є правилами, які висловлюють об єктивну необхідність дії: а) гіпотетичні – визначають волю за умови наявності певних цілей. Напр., “якщо хочеш досягти успіху, потрудися навчитися”; “хочеш забезпеченої старості, навчись економити”. Вони мають об єктивну силу лише для тих, хто ставить такі цілі.

б) категоричний – детермінує волю не у видах бажаної цілі, а просто як волю незалежно від ефектів. Тут “інші” – ідентичні мені як моральній істоті. Не “якщо хочеш..., то повинен”, а “ повинен, тому що повинен” – це категоричний припис. Це чиста воля до дії за правилом, визнаним як закон. Себто, категоричний імператив – це моральні закони, всезагальні, необхідні, які можуть і не реалізуватися. Вони мають формальний аспект. Вони висловлюють долженствование (повинність).

Не що саме я повинен хотіти, а як я повинен хотіти. Не що робиться, а як воно робиться.

Імператив один, але формулювань декілька (“Основи метафізики нравственности”:

1 – “Чини так, щоби максима твоєї волі завжди могла стати принципом основи всезагального законодавства”.

2 – “Стався до людини як до цілі, але не як до засобу”.

Отже, акт, який визначає ціль – це практичний принцип (категоричний імператив), який з єднує поняття обов язок із поняттям цілі взагалі. Ціль, що є обов язком – це обов язок людини власним зусиллям піднятися до людського стану, який дає здатність ставити перед собою цілі – це особиста “внутрішня моральна досконалість”.

Суть кантіанства:

“Повинен, значить можеш”. Себто, ти повинен сказати правду, значить ти можеш. “Я повинен” = “Я вільний” – інакше повинність не має сенсу.

3.Суб’єктивний ідеалізм Йогана-Готліба Фіхте (1762-1814). Фіхте намагається вирішити проблеми, поставлені Кантом, себто подолати дуалізм теоретичного й практичного розуму, “речей у собі” й явищ. Філософська система Фіхте будується на визнанні активної практично-діяльної сутності людини. У праці “Призначення людини” він пише: “Моє мислення повинно мати відношення до моєї діяльності, воно повинно визнавати себе засобом, хоча і віддаленим для цієї цілі, без цього воно – пуста безцільна гра, трата сил і часу...”.

Фіхте виходить за межі вчення Канта. Якщо у Канта об’єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб’єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від «речей у собі», то Фіхте вважає, що всю систему філософського знання можна збудувати на одному принципі – «Я». Він стверджує, що припущеня «чистого розуму» про існування «речей у собі» (мислимих сутностей) є зайвим і «Я», яке стверджує себе в акті самосвідомості – «Я» є – самоочевидне судження, стає висхідним поняттям його системи. Та якщо у Декарта самоочевидність «Я» базується на акті мислення, то у Фіхте – на вольовому зусиллі, дії. Це крок до ідеї ототожнення мислення і буття.

Отже, це суб’єктивний ідеалізм, який усе виводить і все пояснює з діяльності “Я” як творчого начала. “Я” у Фіхте – це й індивідуальне обмежене “Я” й “абсолютне Я” (божественна свідомість) – їх взаємовідносини це процес освоєння людиною оточуючого середовища), які однаково є свободною діяльністю. Саме “дія породжує буття”, а не буття породжує дію(Декарт – мисляча субстанція).

Праця Фіхте “Науковчення” присвячена проблемі можливості наукового знання. Тут “Я” постає як творець усього сущого і водночас як творець знання про нього (змісту знання).

Природа існує не сама по собі, а для того, щоби створити можливість самореалізації “Я”. Діяльний суб’єкт “Я”, долаючи супротив природи, розгортає усі свої визначення, себто наділяє її своїми характеристиками. Так предметна сфера діяльності людини стає продуктом її діяльності, так “Я” освоює “не-Я” і досягає тотожності з самим собою, тотожності як ідеалу, до якого протягом усієї історії прямує людство.

Триактний цикл діяльності (теза, антитеза, синтез):

1 – “Я є Я”(теза), самоусвідомлення і самотворення себе, що переростає у покладання (творення) “не-Я”, чогось відмінного від “Я”. Напр., в акті самоусвідомлення “Я” як індив. суб єкт, піднімаюсь над тим “Я”, яке усвідомлюю (воно дещо конкретне, обмежене). Стосовно “Я” абсолютного (Бога), то він у такому акті самотворення несвідомо творить природу, яка є тільки матеріалом, обмежуючим діяльність (Бога). Та ця обмеженість покладена самим “Я”, і ним же долається у процесі діяльності

2 – “Я є не-Я” (антитеза). “Не-Я” виступає як об’єкт (у формі природи, культури), який обмежує свободу “Я”. Об’єкт у Фіхет породжується суб’єктом. Перепона чи об єкт виступає засобом реалізації свободи. Отже, долаючи обмеження “Я” удосконалюється.

3 – “Я є Я і не-Я” (синтез) - зняття протилежності, ствердження тотожності, яка є ідеалом, до якого людина постійно прямує.

За схемою, запропонованою Фіхте, відбувається розвиток у сфері культури. А саме:

1 - вихідною позицією появи будь-якого явища культури є творець, який має задум, проект. Це – теза. Він втілює проект у життя (пише музику, твір і т.д.).

2 – Будучи створеним, об єкт протистоїть йому як “не-Я”. “Я” (в другому акті) не задоволене творінням, воно не вичерпало його творчий потенціал або, вірніше, “Я” побачило свою обмеженість у створеному “не-Я” і прагне його подолати. Долаючи ж свою обмеженість, воно прогресує.

Фіхте віддає перевагу практичному розуму над теоретичним. Тому пізнання для нього – це момент залежності “Я” від “не-Я”, що долається в практичній діяльності, де воно діє вільно, так як творить “не-Я”. Щодо визнання існування інших “Я”, то він вирішує цю проблему на основі правового принципу визнання “Я”, як громадянина держави. Тобто, наявність множини вільних індивідів є умовою можливості самого “Я” як розумної вільної істоти.

Фіхте започатковує цю схему, а повною мірою її реалізує Гегель.

4. Система філософії Гегеля. Гегель Георг-Вільгельм (1770-1831) творець найрозгорнутішої й найобгрунтованішої системи ідеалістичної діалектики.

Кант відмовив метафізиці в претензії на науку, оскільки розум, якому даний всезагальний предмет, без чуттєвої достовірності впадає в антиномії. Фіхте вважав, що всезагальне знання може бути дане розуму в інтуїції. однак, інтуїція, як джерело філософського знання у Фіхте і Шеллінга виступала суб єктивним і недостатньо обгрунтованим актом.

Гегель подолав ці недоліки своїх попередників. Дві його ідеї мали продуктивне значення при побудові його філософської системи: 1- переосмислення співвідношення розсудку і розуму; 2 – розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку.

Розсудкове знання – це перша форма понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формальної логіки і виключає суперечності(наукове й буденне знання). Розсудкове знання обмежене, конечне. Його істина зумовлена, залежна від обставин. Твердження “паралельні прямі не пересікаються” втрачає істинність в неевклідовій геометрії.

Абсолютне знання – це незумовлена істина, тому філософія прагне вийти за межі розсудку.

Розум – прагнучи до абсолютної істини, не заперечує розсудку(Фіхте, Шеллінг так), а утримує його знання, включає його в себе. Розсудок є джерелом знання для розуму. Розум: “негативний” аспект – коли всезагальні поняття заперечують одне одного (конечне передбачає безкінечне); “позитивний” розум – “спекулятивний” долає таку “негативність”, схоплюючи їх у єдності (єдність сутності й явища – дає дійсність, причини і дії – дає взаємодію). Отже, долаючи протилежність, розум розбудовує істину як систему знання.

Істина – це система знання, поетапний розвиток ідеї, кожен з яких вона долає і включає в себе як свій момент. Не заперечує попередніх істин, а обмежує їх у дії, але в цілому зберігає в системі. Система не є завершеною – це процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія.

Цикл: теза, антитеза, синтез, Гегель запозичує у Фіхте.

Гегель як і Шеллінг виходить з принципу тотожності мислення і буття., з ідеї, яка зняла протилежність суб єкта і об єкта.

“Феноменологія духу” – це шлях, який долає свідомість для досягнення абсолютного знання. Формування індивідуальної свідомості – від чуттєвості до понятійного рівня – і подальше збагачення її змістом через подолання (присвоєння) тих форм історико-соціального досвіду (досвід рабства, рицарства, буржуазних відносин) і культурних утворень(моралі, мистецтва, релігії і попередньої філософії), крізь які історично людство (за Гегелем, ідея) піднімалось до абсолютного знання.

Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розв. суспільства – досягнення свободи для всіх. Держава – це втілення ідеї Бога і розуму у світі. Не держава для громадян, а вони для неї. Це абсолютизація тотальності, нехтування одиничним, конкретним як несуттєвим. Себто, особи як центру немає.