1. «Зазивний лист до української інтелігенції» (уривки)

Рідна мова, мова наших великих предків, занедбана інтелігенцією, котра спольщилася. А тимчасом наша мова жила в українському простолюдді, свою самобутність вона довела незліченними піснями, що дивують етнографів своєю красою і силою. Та, хоч і розквітало українство, але процесу не було, бо не мали українці ні честі, ані самоповаги.

Куди не заносилася наша весела або смутна пісня, наша поважна дума або жартівлива приспівка,— всюди слухано їх з уподобою і переймано

залюбки... наші ж пани дбали не про те, як би рідну мозу пізнести до науко­вої чи хоча б громадянської поваги, а про те, як би сподобатися своїм при­ятелям, панам московським, з котрими вони поріднилися і поєдналися в цар­ській службі. Наша кохана мова стала упослідженою, бо користувалися нею лише знехтувані столицями люди малої науки... міщани, козаки та посполита чернь, хлібороби. А вся інтелігенція... все вєльможеє, осзічене прихилилося розумом і серцем до російщини. Вони соромилися розмовляти рідною мовою, погорджували тисячолітнім предківським словом. І тому були ми довго наче мертві, були нерухомі в летаргічному сні років із півтораста після того, як Богдан запродав нас. Із сього летаргу пробудила нас рідна мова.

Було в Росії таке, що букварі й початкові шкільні книжечки дозволя­лося друкувати по-жмудськи, по-самоїдськи, по-тунгузьки, тільки заборо­нено українською. Така ж заборона була і на українські газети й журнали, на українські переклади Божого слова.

Тільки легкодухам здається, що наша сила ніщо супроти державної. Хіба нею погашено наш дух? Хіба ми злилися в одну націю з Московським цар­ством? Не тільки не злилися, а стали від нього ще дальше, ніж були колись, через його насильство.

Через те насильство і тиранство ми тільки й зрозуміли, скільки ми втра­тили, піддобрюючись москалеві. Через те не маємо ні своїх церковних ієрар­хів, ні своїх сановників, ні свого українського трибуналу, ні такої церкви й школи, котрі виховували б наших дітей згідно з духом нації. Одно тільки зосталося при нас — живе українське слово, якому за декретовано згинути. Та не зникне воно вже через те, що його тиснуть і гонять. Наше слово загар­товане в устах Олегів, Святославів, Володимирів іще тоді, як Москва і не на­клюнулась. Тепер настав для нього час боротьби духа з духом. Як не впослі­джують нас представники Москви, вони мусять визнати, що український дух виступив на діло свого життя героїчно.

Знаючи з історичного досвіду, як вставали нації, повержені дикою си­лою, уповаймо духом бадьорим, що і ми своєю невмирущою силою дійдемо до зросту, написаного нам самою природою. Не загине те слово, що дало живо- творящу силу двом літературам (українській і російській). Так, ми не є малий нарід, хоч нас недобачають сусіди. А ми ж дали і Польщі, і Московії своїх архієреїв, письменників, керманичів. Та найбільша велич української нації в тому, що, не маючи своєї держави, ми витворили самобутню літературу.

А москалі хочуть, щоб ми забули, хто ми і яке наше національне право, щоб ми не мали ні честі, ні поваги в світі. На високостях науки й літератури ви­ставимо своє національне знамено. Сей стяг майорітиме в сяєві гуманітарності, і тоді заб’ється українське серце навіть у потурнаків. До гурту ж, паненята з мужичатами, рятувати рідну мову — скарб нашого духу. Це великий запо­віт нашої прадідівщини. Це слово — пророцтво нашої будущлЕП.

Не гасімо того Слова кожний в собі — тоді ніхто не зможе погасити його в народі. Нехай наших гасителів поб’є всесвітній сором, а наше знамено хай сяє чистотою і правдою вовіки. І тоді ставатиме все більше в нас людей, кот­рих можна назвать оком, вухом і серцем України.

Нема такої безодні, з котрої б не викарабкалася нація, маючи моральну перевагу, яка переможе і силу незапрацьованого чєсео багатства, і склу влади, невиправданої філософією природи.

2. Валуєвський циркуляр

Спочатку російський уряд не реагував на піднесення українського руху, вва- лсаючи його прояви суто літературними та культурно-просвітніми. Проте після польського повстання 1863 року, яке засвідчило пожвавлення національно- визвольних рухів у Російській імперії, антиукраїнські настрої почали зростати. Невдовзі українофобія стала визначальною в політиці Російської імперії щодо всього українського: мови, літератури, культури, перекладів тощо.

Ознакою 70-х рр. стають обшуки, арешти, переслідування, заборони. Закривають недільні школи, 1862 року припинено діяльність «Огнозн», 1863 року заборонено «Черниговский Листок», а самого видазпя_т Л-Глзэозг» у звільнено зі служби. Проте для остаточного знищення украіЕезЕЕЕ©

нального руху потрібен був вагоміший привід, і він знайшовся. Останньою краплею, що переповнила чашу великодержавницького терпіння, став пере­клад Федором Морачевським українською мовою Нового заповіту. І хоч пе­реклад був визнаний духовною комісією як «вірний оригіналу та виконаний добре», проте Синод, що вів боротьбу з українською національною самобут­ністю в будь-яких виявах; чи в будуванні церков, чи в іконолисаині — ви­знав переклад Морачевського «опасньїм и вредньїм».

У липні 1863 року міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр, у якому зазначалося, що «никакого особенноі'о малороссийского язьїка не бьіло, нет и бьіть не можете». Цей документ дістав назву Валуєвського циркуляра. Він забороняв українські наукові, релігійні та особливо педагогічні публіка­ції. «Малороссийским наречием» дозволялося друкувати лише художні твори.

Репресивні заходи щодо української культури призводили до так званих «антрактів». — вимушених перерв у літературному поступі. З 1863 року по­чинається період жорстокої реакції, одні письменники опинилися на засланні (наприклад, О. Кониський, П. Чубинський), а світоглядні позиції інших зміню­валися під тиском широкомасштабної русифікації. На жаль, навіть патріархи українського руху — М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Максимович — не зав­жди могли чинити опір цим силам. Так з’явилася концепція про винятково «домашню ужитковість» української літератури, літератури для простолюду.

3. Піднесення українського руху на початку 70-х рр. XIX ст.

У цей час українофобія потроху починає розвіюватися й українство знову оживає, уже зосередившись у Києві.

Неабияку користь приносить реалізація культурницьких програм україн­ських громад. Навколо Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, створеного в 1873 році, гуртується ціла плеяда визначних укра­їнських науковців (В. Антонович, М. Драгоманов, О. Р\'сов, П. Чубинський). Вони досліджують українську історію, філологію, етнографію. Зібраний фольклорно-етнографічний матеріал був надрукований семитомним видан­ням під керівництвом Павла Чубинського.

У сфері музики з’являється перший професійний український компози­тор — Микола Лисенко. Художнє письменство збагатилося творчістю таких письменників, як М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а в Га­личині — І. Франко. У Києві й водночас на степовій України з’являються зародки театру, найталановитішими митцями якого стали М. Старицький, М. Кропивницький та І. Тобілевич.

4. Емський указ

Нове пожвавлення національного руху не могло не привернути уваги царського уряду.

За наказом Олександра II була створена спеціальна комісія, яка мала б ви­робити стратегію боротьби з українським відродженням. Усі розроблені заходи подавалися до розгляду та затвердження Олександрові II в німецькому місті Емськ, де в цей час цар знаходився на відпочинку. Саме там і був підписаний найреакційніший щодо українства, документ XIX століття Емський указ.

На відміну від Валуєвського циркуляра, новий указ не лише забороняв друкування, а навіть ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур «мало­російським наріччям». Забороняли друкувати й видавати оригінальні твори та переклади, за винятком лише історичних документів і пам’яток; не дозво­ляли проводити сценічні вистави та читати україномовні твори.

Чим же пояснити той майже панічний страх царської Росії перед усім українським?

У всі часи українська література була пов’язана з життям, соціальними та національно-визвольними прагненнями народу. Народ, який має власну мову та літературу, волітиме здобути незалежність, намагатиметься створити свою державу.

Побоюючись цього, царський уряд і шовіністично налаштовані представни­ки інтелігенції репресіями, заборонами та переслідуваннями намагалися вико­ренити навіть згадку про українську літературу як самобутню та незалежну.

5. Становлення нових стильових течій і напрямів

Українська література цього періоду знаменована появою нознх стильо­вих напрямів і течій. У 70-80-х рр. XIXот. на зміну романтизмові прихо­дить реалізм і стає панівним стилем кінця XIX ст. Реалізм в українській літературі має деякі спільні риси з реалізмом європейських літератур. Це об’єктивне відображення дійсності та оточення героя; обгрунтування дій і вчинків персонажів психологічними й соціальними умовами; правдивість відтворення темних сторін життя, змалювання їх такими, як є. без прикрас, натуралізм (щоправда, натуралізм як стильовий напрям не знайшов істотного поширення у творчості українських письменників). Проте своєрідні власти­вості української літератури, які відрізняють її розвиток від розвитку біль­шості літературних європейських народів, також позначилися на характері українського реалізму. Звернення до народних джерел, тривале панування романтичних поглядів зумовили те, що романтизм з його захопленням геро­їзмом минувшини, поетизацією сильних, прекрасних людей козацької доби й надалі співіснував із реалізмом у творчості тогочасних письменників. Саме цим пояснюється своєрідний, етнографічний характер реалізму з українській літературі другої половини XIX ст.

6. Інтенсивний розвиток прози

Панівне місце в літературі 70-90-х рр. XIX ст. посідає проза, саме тому українських письменників, які творили в цей час, називають «великими епі­ками». Прозаїки кінця XIX ст. збагатили українську літературу І з ідейно- тематичному, і в жанровому плані.

На відміну від попередників, письменники кінця століття не обмежува­лися лише правдивим відображенням народного життя, відтворенням його страждань, а намагалися просвітити народ. У літературі з’являються нозі характери та герої, образи «громадського діяча» та «борця проти непразди»; змінюється тематика та проблематика творів.

Як і в попередні роки, домінантною темою прози зачищається тема се­лянства. Пояснюється це насамперед забороною царської злади описувати життя соціальних верств, які рідко спілкувалися українською мовою (інтелі­генцію, службовців тощо). Крім того, літератори змушені були орієнтуватися на селянство як єдиного повнокровного носія української мози. Прозаїки намагалися знаходити нові ракурси висвітлення цієї теми. Так. поступозо письменники зосереджують увагу на житті інших соціальних прошарків — міщанства, службовців, офіцерства, учительства тощо. У повістях Олени Пчілки («Світло добра і любові», «Товаришки»), Б. Грінченка (<Сонячний промінь», «На розпутті»), 0. Кониського («Семен Жук і його роднчі>, <Юрій Городенко») виведено образи інтелігентів — діячів культурно-просзітнього руху, «нових людей». Проте висвітлювати життя цих верств-було легше представникам західноукраїнської літератури, де не існувало офіпіиних за­борон («Лель і Полель», «Для домашнього огнища» І. Франка, »Пропащий чоловік» М. Па в лика та ін.).

У Галичині поширюється феміністичний рух, зачинателькою якого зважа­ють Наталю Кобринську. З її ініціативи створено «Товариство руських жінок у Станіславі», що мало на меті популяризацію феміністичних ідей. Н. Кобрин- ська порушує проблеми самопробудження жінки, вихозакня її самосвідомості. Неоціненною заслугою письменниці є розвиток «жіночої прози», адже її при­клад заохотив до праці на літературній ниві відомих письменниць: Ольгу Ко- билянську, Євгенію Ярошинську, Анну Павлик.

Збагачується українська проза й жанрово. У 70-80-х рр. XIX ст. на перше місце серед прозових творів виходять роман та повість. Проте в цей період спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору. Так, напри­клад, О. Кобилянська називала свої великі епічні твори «Царівну» та «Лю­дину» оповіданнями, хоч насправді вони є романами. І. Франко розглядав роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повість «По­вію» як «більші оповідання». і~

Українська проза отримала новий імпульс для активного роззитку з пе­ріод 70-90-х рр. XIXст.

_______

Учитель:

Клас:

Дата:

Урок № З

ОСНОВНІ ВІХИ ЖИТТЯ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО.

ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИКА - НОВИЙ ІМПУЛЬС УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ І. С. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО

Мета: поглибити знання учнів про життєвий і творчий шлях письмен­

ника, розкрити основні чинники формування його світогляду; дати чітке визначення місця письменника в розвитку української літератури; прокоментувати оцінку І. Франком його творчості; розвивати вміння критичного аналізу ідейно-художньої суті тво­рів, виховувати співчуття до простих, знедолених людей.

Тип уроку: літературно-музична композиція «Співець життя народного».

• . Одне лиш знаю: біль за людей завжди тяжко мене палить.

І, С. Нечуй-Левицький

ХІД УРОКУ

Співець життя народного (літературно-музична композиція)

На сцену віходять шість учнів і, розділившись на дві групи по три чоловіки, стають з обох боків сцени. Тихо лунає мелодія пісні «Стоїть гора високая» на слова Л. І. Глібова.

1. й учень. Надросянське селище Стеблів. Там, «де річка Рось повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю», на горі стояла

-а, хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року наро­дився майбутній письменник. «Я,— писав він пізніше,— брат та сестра ма- лими спали в кухні на полу рядом з своєю нянькою, бабою Мотрею... В кухні ^ дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісепь, які тільки вони співали, ^ бо сам дуже любив пісні».

^ Українську народну пісню не раз чув Іван і з уст матері Ганни Лук’янівни

^ Трезвинської — жінки веселої, «говорючої і співучої», на руках якої «було все господарство на дворі і в полі». Баба ж Мотря часто розповідала дітям казки, яких знала силу-силенну.

2. й учень. Батько письменника Семен Степанович Левицький, сільський ^ священик, був людиною прогресивною, цікавився історією, збирав зразки _ъ фольклору. Щоб дати освіту селянським дітям, він відкрив для них школу

4. з українською мовою навчання. Та місцевий шляхтич звелів ту школу закрити: ^ «Як ви вивчите мужиків читати, то підете ви, піду й я на поле робити».

Якось, їдучи з Іваном через ліс до Корсуня, батько розповів йому про ге- ^ роїчну битву козаків Хмельницького з польською шляхтою, про мужнього ватажка повстанців Северина Наливайка. ^с 3-й учень. Батько навчив Івана читати й писати, материн брат за два

V.

V,

ь

ь

V,

ь

с

ь

^с роки підготував його до навчання в Богуславській бурсі, куди він потрапив восьмирічним хлопчиком і з якої виніс невеселі спогади. Інспектор-самодур Страхов шмагав бурсаків різками. «Він в суботу після уроків викликав про­винників в широкий коридор, ставив їх рядком, брав лозу в цензора і сам «давав палі» по долонях учеників не тонким кінцем лози, а товстим, щоб було дошкульніше... Менші школярі кричали на все горло. Усей довгий рядок за­ливався слізьми. Решта учеників по одчинених класах слухала ті крики»,— згадував пізніше письменник.

І

На щастя, в бурсі були й хороші педагоги: Черняк, Креховський, Лих- с някевич. На уроках співів хлопчики разом із учителем Черняком залюбки ^ співали, «мов навесні дівчата на вулиці ввечері». Може, саме на цих уроках ; ^ зародилася в Нечуя-Левицького любов до музики. Навчався майбутній пись­менник добре.

4. с

   й учень (на фоні мелодії пісні «Стоїть гора високая»). Серце хлопця спочивало, коли опинявся серед чарівної природи Надросся. «Рось тихо плине ^с зеленою водою між високими кам’яними стінами,.котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають в воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то

сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як оксамит, м’якого моху, котрим вкриті кам’яні стіни, неначе дорогими килимами... Розлилась Рось рукавами й рукавцями поміж зеленими острівцями, розсипалась по камінні, переливаючи білу хвилю з каменя на камінь, то вигинаючи зоду, неначе шию лебедину, то розбиваючи її білими краплями в білій, легкій, як пух, піні».

Змалюванню рідних краєвидів письменник присзнтнз чимало сторінок своїх творів.

4. й учень. Чотирнадцятирічним хлопцем приїхаз Ізан Семенович до Ки­єва, щоб продовжити освіту в духовній семінарії. Місто зразпло його не стільки дивами, про які наслухався від сільських жінок-прочанок, скільки своєю ве­личчю, красою могутнього Дніпра.

Мешкав разом із трьома братами на Подолі. На власні заощадження ку­пував книжки світські: Сервантеса, Шатобріана, Данте, Вальтера Скотта. Та найбільше зачитувався «Кобзарем» Шевченка.

На останньому курсі семінарії Нечуй-Левицький тяжко перехворів, за­кінчив її геть знесиленим. Рік пробув у батька, а рік учителював у Богуслав- ському духовному училищі. Самостійно вивчав німецьку лозу.

4. й учень. У 1861 році Іван Левицький став студентом Київської духов­ної академії. Знання поповнював з допомогою самоосвіти, передплачував вскладчину з товаришами прогресивні видання. Саме тоді зін прочитав твори Бєлінського, Добролюбова, Писарева, роман Тургенєза «Батьки та діти», про який студенти академії, збираючись вечорами, сперечалися так, що «аж ляски йшли по стінах».

У Києві Іван Семенович розпочав літературну творчість. В автобіографії він зазначає, що крився зі своїми повістями навіть від тозаришів і від батька, бо писати мовою його народу тоді було заборонено.

1. й учень. Закінчивши духовну академію й одержазпіи звання магістра богослов’я, Нечуй-Левицький порушує родинну традицію — рішуче відмовля­ється від духовної кар’єри і стає викладачем російської слозесності Полтав­ської духовної семінарії. У Полтаві була написана позість «Дві московки», надрукована 1868 року у Львові і підписана псевдонімом Нечуй.

З 1866 року письменник викладає в світських закладах: гімназіях Ка- ліша, Седлеця та Кишинева, водночас займаючись літературною роботою. Як майстер художнього слова, Нечуй-Левицький зростаз на кращих зразках української, російської та зарубіжної літератури.

2. й учень. Роки роботи в Кишиневі стали періодом найвищого творчого піднесення письменника Івана Нечуя. 1878 року завершена повість «Ми­кола Джеря», яку Франко називав «історією всього українського селянства в тоту важку епоху». Хто з нас не пам’ятає здібного, трудолюбивого, ніж­ного з Нимидорою і нещадного з панами та їхніми посіпаками Миколу, що не може змиритися із становищем раба. Пригадаймо, молодий і вродливий парубок, побачивши біля криниці в березі вродливу незнайому дівчину, що брала воду, шукає зустрічі з нею, плекаючи надію на щастя. Пам’ятаєте ту погожу літню днину, коли Микола з Нимидорою жали жито на панському лану? Придивіться, яким він був тоді.

Ведучі стають збоку. Лине тиха музика з »Пір року* Чайковського — «Літо», спів жайворонка або мелодія української народної пісні «Он чнн то кінь стоїть». Витира­ючи піт з лоба, на сцену виходять Микола з Нимидорою. Микола з полотняній сорочці, Нимидора у запасці й ріденько вишитій сорочці, дзі кссн абзизають голову, у косах — червоні ягоди калини з листям, в руках у них серни. Микола кидає додолу мішок.

Микола (сідаючи, жестом запрошує присісти Нилидору). А я тебе вчора бачив у березі. Ти звідки прийшла у Вербівку?

Нимидора (сумовито). Я родом з присілка Скрипчинціз. Моя мати вмерла і покинула мене маленькою. Я жила в дядька, доки підросла. Дядина моя була до мене дуже люта. Вона своїх дітей жалувала, дазала їм гостинці, а мене все обминала. (Зітхаючи). Ніколи я не носила нозої одежі, ніколи я не мала нових кісників, нової спідничини, латана сорочка все було світиться на моїх плечах. Якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала, й гостинця мені принесла б, і вишила б мені квітками сорочку—

(Помовчавши). Підросла я, мене один чоловік найняв за няньку за три копи грошей та сорочку на рік. Господи! Як я помордувалась з його малими дітьми, трохи не підвередилась ними. Чужі діти бігають, купаються, а мені не можна й одступать од дітей.

Стала я дівкою й найнялася в одного багатого чоловіка. Од ранку до ве­чора робота та робота, а прийде ніч, упадеш на голу лаву та й заснеш, як мертва...

Микола. Яка ти, дівчино, безталанна. Чи добре ж тобі, Нимидоро, тепер у Кавунів?

Нимидора. Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловік добрий, та зате Кавуниха дуже лиха, гризе мене, як іржа залізо.

Микола. Чи вийдеш в суботу на вулицю?

Нимидора. Рада б вийти, та Кавуниха не пустить.

Микола. Та ти не питай її, хоч вистав вікно, а на вулицю виходь.

Нимидора. Може, й вийду... побачу...

Микола. Ходім, Нимидоро, я допоможу тобі дожати копу. (Микола і Ни­мидора встають і, поглянувши на сонце, залишають сцену.)

3. й учень. Ласкаве слово хлопця, його щирість, доброта і врода ви­кликають у серці дівчини глибоке і вірне почуття кохання до нього. На ко­роткий час їм посміхнулося щастя: вони побралися. Та вже наступного дня вся сім’я Джері була на панщині. А коли під час жнив Микола, відбувши панську повинність, підбив людей і сам вийшов на своє поле, щоб рятувати жито, нагайка осавула та різки нагадали всім, що вони невільники. У Ми­коли «запеклося серце», а в душі заворушилася думка помститися за себе, за батька, за Нимидору. Разом із товаришами розправиться він з осавулою, і пан вирішить віддати непокірних селян у москалі. Прийшлося їм рятува­тися втечею. Об ярмо кріпаччини розбивається щастя Нимидори та Миколи; прощаючись, вони серцем відчувають, що розлучаються навіки.

Інсценізація уривка з повісті «Микола Джеря»

Від слів «Чом це ти, Миколо, не роздягаєшся?» до слів «Прощай, Ними- доро!..»

3. й учень. Втікачі, підпаливши скирти панського хліба, мандрують на са- харні, але бурлацтво на заводах не краще за панщину. Микола й ті, хто ви­жив, тікають у степи, до берегів Чорного моря. Золота воля війнула на них своїм крилом, та хіба можуть вони відчувати щастя без своїх батьків, дружин, дітей. Та й отаман рибалок Іван Ковбаненко не кращий за пана Бжозовського чи Бродовського. Через 20 років знайшов кріпосних втікачів і подав на них у суд. Від Сибіру бурлак рятує скасування кріпацтва. Помирає, не дочекав­шись чоловіка, вірна Нимидора; дочка Любка, вже заміжня, не впізнає батька. Панство понівечило його лсиття, і він бореться з ним, доки живе.

Повість «Микола Джеря» стала одним із найбільших досягнень дожовт­невої прози.

3. й учень. Нечуй-Левицький глибоко знав побут українського селянства, його звичаї, працелюбність, любов до гумору, та проте не хотів він обминати

і темних сторін його буття та психології. Письменник з ними бореться до­тепним і гострим словом.

Зараз просять вислухати їх дві добрі знайомі письменника, тільки по­ставити їх поруч не ризикнув і сам Іван Семенович, тож і ми послухаємо їх по черзі.

На сцену виходить баба Параска.

Баба Параска. Ой, люди добрі! Що мені на світі божому робить?

Не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та й вибирайсь на кубанські степи! Але ніхто мені так не допік до живих печінок, як та капосна баба Палажка Солов’їха. Так уже її обми­наю, обходжу десятою вулицею; отже ж зачепить!

Раз мій рябий підсвинок уліз у Соловейків город, а мене тоді, на біду, не було дома. Приходжу я додому — дивлюсь, а мій підсвинок висить на тину, прив’язаний за задні ноги, та ракотицями дереться об хворост. Я — до його,

а Солов’їха вже й вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже за­лізні зуби!

І сяка-така, бодай твоє порося вовки з’їли, і бодай ти вечора не діждала, як твій підсвинок поїв мою цибулю.

А бий тебе сила божа! Ще не чула, одколи живу на світі, щоб свині ци­булю їли! Глянула я на свій город, а моєї цибулі — коли б тобі стебло: чисто всю вирвала Солов’їха... Я кинулась до неї, а вона стоїть на порозі та сичить, як гадюка: «Не підступай, бо голову провалю кочергою, та й на Сибір піду:

і я пропаду, але й ти пропадеш!..»

Не можна мені з Солов’їхою на однім кутку жити!.. Оце піду, нападу на свого Омелька — нехай продає воли, землю й хату, бо далі не видержу...

Баба Параска виходить, на сцені — баба Палажка.

Баба Палажка. Люди добрі! Що мені на світі божому робить! Не можна мені через бабу Параску... на світі жити: набріхує на мене, судить мене по селі: й по хуторах; як скажена собака бігає по дворах, по хатах та вигадує на мене таке, що й купи не держиться. Я сяка й така, і носата, і губата, і горлата,

і задрипана, і лиса, ще й до того відьма! Я собі молюся богу, а Параска бреше по селі, що я роблю чари. Прийду до криниці, стану навколішки та й кладу поклони на чотири вугли. А Параска плеще громаді, що я буцімто відьма, кругом криниці лазила навколішки, ще й била лобом поклони в колючки.

Як вийду з церкви, вдарю перед порогом поклона та й двері поцілую, а ви­йду на цвинтар, то й стіну проти престола поцілую. А Параска усім бреше, що я відьма, бо замки в церкві цілую! Оббрехала мене на все село, а тепер... сусіди поробили нові двері в хлівах, ще й замками замикають на ніч корови. Отакий сором на старість...

Не можна мені через Параску довше на світі жити... Благословіть мені наглою смертю вмерти!

3. й учень. Сваряться баба Параска й баба Палажка, ніколи не буває миру і в сім’ї Омелька Кайдаша — глави роду в повісті «Кайдашева сім’я». Твір було опубліковано в 1879 році. Придивимось до чоловічої половини сім’ї Омелька. Чим живуть, про що мріють?

Інсценізація уривка 1-го розділу повісті

Від слів: «Карпе! А кого ти будеш оце сватать?» до — «Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота?».

Дійові особи: Карпо, Лаврін, старий Кайдаш.

1-й учень. Старі Кайдаш і Кайдашиха, їхні сини — суворий Карпо

і жвавий, веселий Лаврін. їхні невістки — горда, «з перцем» Мотря і тиха, мрійлива Мелашка втягнуті в нескінченні сварки у боротьбі за майно через нестатки, малоземелля, темряву. Ворожнеча переростає у тривалу війну між двома родинами. Заглянемо на подвір’я Кайдашів, там, здається, знову зби­рається гроза. (Ведучі виходять.)

То не чорна хмара наступала...

(інсценівка за повістю «Кайдашева сім’я»)

Дійові особи: Кайдашиха. Мелашка — його дружина. Карпо — її син. Петрик — її син. Мотря — його дружина. Василько — син Карпа і Мотрі. Лаврін — син Кайдашихи. Сусід.

Сцену навскіс розділяє на дві половини високий плєтєеий тин. На задньому плані видно вікна хати. Після слів ведучого на сцені з обох боків тину з’являються майже всі дійові особи.

Ведучий (урочисто, але з відтінком іронії). То не чорна хмара з си­нього моря наступала... (Пауза). То виступала Мотря з Карпом з-за своєї хати до тину! (Зліва з’являються Мотря, Карпо і Василько). І не сиза хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали діти! (Справа виходять Кайдашиха, Мелашка, Лаврін і Петрик)... Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближалися одна до другої, сумно і понуро...

Мотря. Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? (З кри­ком). Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!

Кайдашиха. Одчепись, сатано, хто його одв’язував! То твої діти їздили по двору та й пустили його.

Василько. То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по двору!

Петрик. Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив його, а кінь як задер задні ноги та плиг у наш город!

Кайдашиха. Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три карбованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня.

Мотря. Як то? За свого гнилого кабана та ви взяли нашого коня!

Мелашка (з-за бабиних плечей). То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан!

Мотря, Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала!

Мелашка. Принеси лишень три карбованці, а ні, то піду в волость тебе позивати.

Мотря. Ще й вона піде в волость! Утри спочатку віскривого носа та тоді підеш у волость.

Кайдашиха. Не лайся, бо я тобі в очі плюну!

Сусід (виглянувши з-за тину в глибині сцени). Та годі вам лаятись!

Мотря (до сусіда). Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші. Хіба ж ви їх не знаєте?..

Кайдашиха (перебиває). Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не зна­єте? Це ж вона того вовчого заводу з чортячими хвостами!..

Мотря. Та це ж ті каторжні Балаші! Це ж ті біївські лобурі, що стар­ців по ярмарках водять! Он зав’язалась, як на Великдень, а батько ходить по селу з торбами!

Мелашка. Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не вмієш! У тебе й до того розуму та хисту нема.

Мотря (взявшись за кілок з тину). В тебе вже розуму, як у дірявому горшку, стільки, як у твоєї свекрухи!

Кайдашиха (кинулася до тину так, що Мотря одступала). Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш?

Карпо (в тому ж високому тоні). Оддайте мені коня, бо як не оддасте, то я й сам візьму!

Лаврін. Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати.

Карпо, А завіщо я буду тобі платити? Твої свині скакають у мій город, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком одпирати хлів.

Лаврін. Ба не оддам! Про мене іди в волость позивати.

Карпо (кинувшись до тину, вхопив матір за плечі і затрусив). Нате, їжте мене, або я вас з’їм!

Мотря. По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око!..

Кайдашиха (не своїм голосом). Ґвалт! Рятуйте!..

Лаврін з Мелашкою кинулись до Карпа обороняти матір. Зчинився галас, крик.

Ведучий. Сміх письменника часто поєднується в повісті з сумом, спів­чуттям до трудівників-селян. Через недоладні вчинки Кайдашів проглядає трагедія всіх безземельних селян при капіталізмі.

На сцену виходять чотири учні.

1. й учень. Страждання селянської бідноти, що йде працювати на фаб­рики та промисли, показує письменник у повісті «Бурлачка». Молода кра­сива сільська дівчина Василина, залишена паном, стає покриткою і йде в місто на фабрику. Пригнічена тяжкою працею, злиднями, починає пити та гуляти. До життя її повертає своєю любов’ю освічений робітник Михал- чевський. Письменник викриває в творі винуватців народного лиха — помі­щиків і підприємців.

2. й учень. Аморальність, лицемірство, кар’єризм духовенства викри­ває Нечуй-Левицький в антирелігійних творах «Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт». Життю української інтелігенції пись­менник присвятив роман «Хмари», а в п’єсах «На Кожум’яках», «Голодному й опеньки — м’ясо» показав мораль і звичаї міщан, дрібних торговців та чиновників.

3. й учень. Іван Якович Франко, який відвідав Нечуя-Левицького в Ки­єві, писав, що «Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здо­бувають собі видне місце в літературі і надовго на нім остаються».

Творчість талановитого співця народного життя мала значний вплив на по­дальший розвиток літератури на Україні, зокрема, на появу соціальних ро­манів Панаса Мирного, повістей Івана Франка та Михайла Коцюбинського.

4. й учень. Іван Семенович Нечуй-Левицький бачив майбутню Україну «з своїм добрим і гордим народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в літературі, зі своєю наукою й поезією... Як той чудовий сон, бачив він та­кою Україну».

Домашнє завдання

1. Написати відгук на урок.

2. Дочитати повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я».

3. Скласти кросворд «Реалізм».

Урок № 4

І. С. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. «КАЙДАШЕВА СІМ’Я» - СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВА ПОВІСТЬ-ХРОШКА. РЕАЛІЗМ ТВОРУ, ВІЧНА АКТУАЛЬНІСТЬ ПРОБЛЕМИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ. ОСОБЛИВОСТІ СЮЖЕТУ Й КОМПОЗИЦІЇ

ознайомити школярів із повістю «Кайдашева сім’я»; сприяти ви­робленню навичок визначати жанр, композиційні складові твору; виховувати високі морально-етичні риси простої людини.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрети І. Нечуя-Левицького, пам’ятка «Вчимося аналізувати Дата: прозовий твір».

Клас:

Мета:

ХІД УРОКУ

1. Мотивація навчальної діяльності учнів. Оголошення теми і мети уроку II. Актуалізація опорних знань

1. Дати відповіді на запитання

• Як ви уявляєте літературний процес? Запам’ятайте, що місце кожного письменника в ньому визначається часом його виступу на літературну арену та цінністю творчого доробку, зокрема ступенем новаторства.

° Визначити спільне й відмінне в поняттях: художній натяк, художня де­таль, художній образ, словесна картина. Свою відповідь проілюструйте прикладами.

⁹ Які види комічного ви знаєте? Чим вони подібні й чим відмінні? Назвіть відомі вам засоби творення комічного?

2. Міні-дискуеія, обмежена часом

Створити виступ (діалог) «Місце літератури 70-90-х рр. XIX ст. в загаль­ноєвропейському контексті.

3. Робота в парах

Розгадування кросворда «Реалізм» (самостійно складеного вдома).