3. Оцінювання

4. Домашнє завдання

1. Вивчити конспект уроку.

2. Створити пораду-«кодекс» на тему «Що означає знати художній твір?».

Навести приклад.

3. Написати письмову роботу «На тернистих шляхах (про тяжкі умови роз­витку української літератури).

Додаток

1. Художня література як вид мистецтва

Красне письменство як один із видів мистецтва є художнім відображенням суспільної свідомості, а через ту свідомість — і суспільного буття, дійсності. Спрямування художньої літератури — людинознавче. Що б не описував пись­менник (людей, предмети, фауну, флору),— то все для людей і про людей.

Як кожному виду мистецтва (музиці, малярству, скульптурі, архітектурі, театрові, хореографії, кіно), мистецтву художнього слова притаманні ідей­ність, образність, емоційність. Ідеї, себто головному задумові літературного твору, підпорядковано все: образи, сюжет, композиція, виражальні засоби тощо. Головне — образи: персонажі, пейзажі, портрети, інтер’єр, умовні та ліричні образи. За їх допомогою письменник висловлює свої почуття, роздуми, суспільні ідеали. Мета красного письменства, за Іваном Франком,— «викли­кати в душі читача живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи». Отже, образність у художньому творі — це сукупність почуттів (емоцій), захоплень, схвильованості автора. Висока ідея породжує глибокі почуття, під впливом яких і виникає художній образ.

У літературних творах конкретно-історичне та загальнолюдське взаємо­пов’язані й взаємозумовлені. Наприклад, споконвічне прагнення нашого на­роду до волі й щастя (загальнолюдське) викликало масовий протест україн­ського селянства проти національно-соціального гноблення — Коліївщину (конкретно-історичне).

Питомі риси українського національного характеру вилилися у створення світу самобутнього красного письменства, головні ознаки якого — поетичне світосприймання, глибинне розуміння природи, Бога, любов до людей, доб­рота й милосердя, прагнення до самопізнання і самовираження. Від ступеня таланту письменника та його світогляду залежать суспільна значимість, а від­так і популярність його творів. Геніальність Тараса Шевченка, його полум’яний патріотизм вилились у натхненне послання «І мертвим, і живим», яке ось уже півтора століття стукає до сердець десятків мільйонів українців у всьому світі, хвилює і -цим активізує їх на громадянські вчинки, на визвольну боротьбу за незалежну державу, посилює їхні національну свідомість та гідність.

2. Літературний процес

Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток худож­ньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літера­турною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний процес не завжди дорівнює літературному розвиткові (поступові) (не правомірно говорити про «кращість» чи «гіршість» бароко чи класицизму, реалізму чи романтизму тощо).

Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх напрямів, як упорядкованих літературних тенденцій, що з’явилися приблизно в один і той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і мистецтва зага­лом) залежить від інтра- (внутрішньо-) та екстра-(поза-)естетичних факторів. Екстралітературним (суспільним) чинником є світогляд, той методологічний

«

«

4

фундамент, ЯКИЙ породжує певну концепцію ДІПСЗОСПІІ 'ЗЗЭЭСЙЕ Ж НХ* «

знання, розуміння суспільно-історичних ЗаКОЕОЗ££рНССТ'£§І- ЖЗГ5Е ДЗЗДННН . * в суспільстві та Всесвіті, а також ідейні переконання:. г*г ^ «

Так чи інакше пов’язані із суспільним естетичні чгннннз: ^йшеторг).

До них зараховують: 1) поетику як систему більш-менш нс^г^дг^:.^:."::.!- дданзил. котрі виросли на філософському фундаменті ТОГО ЧИ ІНДИГО напряму і безпосередньо пов’язані з літературною творззеЕ®5о2| сг^дзність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що перезаг^?^у 2нгзп2Е5гліте­ратурному напрямі; 3) сукупність худолшіх засобіз, регудьс-~а:нжх шэетнкою літературного напряму. .....

4

3. Стиль письменника *

Стиль (походить від грецьких слів, що означають *сзїн*-те. *зазак>за*, ^€

«говір», «наріччя») письменника залежить передусім від ідптіа:^₇тюбговід сукупності індивідуальних рис мови певної людини, котра 33-5222222=2. надіо- нальністю, місцем її проживання, віком, фахом, соціальних сгевзас тощо. Авторська своєрідність у використанні мовних засобів витворює їнднзздуаль- ний стиль (ідіостиль) письменника.

Взагалі під стилем (з латинської перекладається як «грифель ддн писання*) розуміють сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Стиль, отже, розуміють як синонім мис­тецького напряму чи течії. Але частіше цим терміном окреслюють азтор- ську, індивідуальну манеру письма, або ідіостиль. Стиль письменника — це сукупність особливостей його творчості, якими його твори відрізняються від творів інших митців. Сукупність зображально-виражальних засобів письмен­ника тоді дає ефект, коли закономірно поєднується в художньо мотивовану систему, зумовлену індивідуальністю митця. До стильових чинників зарахо­вують: світогляд і світовідчуття (образне мислення) письменника, тематику і проблематику, яка його займає, закони і норми обраного ним жанру. Ви­разниками стилю виступають елементи форми художнього твору (від компо­зиції до мовних виразових форм). Досліджуючи стиль певного письменника, виокремлюють стильову домінанту. Маючи стильове «обличчя», письменник із кожним твором видозмінює його.

4. Складові літературознавства та механізм цілісно-системного дослідження

Проблема основних складових літературознавства досі залишається не ви­рішеною. Одні дослідники (їх більшість) або доводять, або лише згадують наявність у літературознавстві трьох основних складових: теорії літератури, історії літератури й літературної критики.

Інші дослідники стверджують, що складових дві: теорія та історія літера­тури. Вони вилучають, таким чином, із літературознавства літературну кри­тику, хоча й вступають при цьому в протиріччя. В одній із новітніх теоре­тичних праць зазначено: «Правда, деякі дослідники не вважають літературну критику складовою частиною літературознавства. Зокрема, В. Брюховецький зазначає: «Сучасне літературознавство становить собою складну динамічну систему, яка органічно взаємодіє з критикою літературною». При цьому до­дається: «До речі, сам В. Брюховецький не є послідовним у відстоюванні подібної думки. У надрукованій у цьому ж т-омі Української літературної енциклопедії в статті «Критика літературна» він зазначає, що літературна критика — одна з трьох основних галузей літературознавства».

Крім того, є прихильники (Козлов А. В., КозловР. А.) чотирьох складових: історії літератури, літературної критики, теорії літератури та бібліографії.

Іншої думки дотримується, зокрема, Анатолій Ткаченко, ззернувпш увагу, що «у вітчизняному літературознавстві традиційно виділяють три основні дисципліни — історію літератури, теорію літератури і літературну критику»._

5. Українська культура у світовому контексті

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрід­ність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей істо­ричного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, літера­тура, мистецтво. Унаслідок труднощів історичного шляху України (монголо- татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в ХІУ-ХУІст., залежність від Російської та Австро-Угорської імперій у ХІХ-ХХст.) у віт­чизняній традиції народна культура зіграла визначальну роль. І в XVIст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIIIст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної націо­нальної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури про­довжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності й колориту. Особливо яскраво це виявилося в народних думах, піснях, тан­цях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і про- довясенню традицій, корені яких сягають до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХУІ-ХУІІст. і культурне відро­дження в XIX ст. У той же час відчутні й негативні наслідки такого харак­теру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім поки­дали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був ви­ражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом із тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність на­селення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Ост­розькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К. Острозьким, П. Конашевичем- Сагайдачним, І. Мазепою та ін.— усе це дозволило піднести українську куль­туру до рівня світового явища, створити низку класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що україн­ській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (неприйнятті чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей цієї культури в період її активного розвитку (ХУІІ-ХІХст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я мислилося подолати шля­хом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мис­лителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і ре­цепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лю­того 2000р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний до­свід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної скла­дової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов’язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.

т

11

її

6. Один із найвідоміших письменників та літературозваздет Володимир Даниленко — один із найвідоміших писад^заавіщ; турознавців України — відвідав «Literatur Cafe» у 4ep=±szjHE_ £сзщр&:згз®е& уявляє сучасного українського письменника як інтр-рч-тр:.^ двші; нові естетики,— то цей образ відповідає образу Волоте-у-^рд

власної літературної творчості, пан Володимир допл-і_г.ку-

■ — 3

Урок № 34 ЄВГЕН МАЛАНЮК. ОГЛЯД ЖИТТЄВОГО Й ТВОРЧОГО ШЛЯХУ ПИСЬМЕННИКА. «ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ», «СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?..». НОСТАЛЬГІЧНІ МОТИВИ, ФІЛОСОФІЧНІСТЬ ПОЕЗІЙ 7

ПЕРЕБІГ УРОКУ I. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок 7

II.Мотивація навчальної діяльності учнів. Повідомлення теми й мети уроку 7