1. Актуалізація опорних знань, умінь, навичок

2. Мотивація навчальної діяльності.

Повідомлення теми й мети уроку

ІІК Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

1. Повідомлення учнів (випереджальне домашнє завдання)

Улас Самчук — український прозаїк, який жив і писав в еміграції. Реа­ліст, проте сповідує ідеал сильної української особистості, більш притаман­ний романтикам. Ця особистість може й уміє протистояти злу, знайти вихід з будь-якого становища, захистити свою гідність. У літературній творчості

У. Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.

Улас Самчук своє перше оповідання «На старих стежках» опублікував у 1926 р. у варшавському журналі «Наша бесіда», У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (1932-1937) виведений збірний образ укра­їнської молодої людини кінця 1920 — початку 1930 рр., яка прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного ста­новлення.

Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 рр., над третьою — з 1935 по 1937 рр. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному пись­меннику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо капдидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого й пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсут­ність перекладів, відповідної реклами». У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932-1933 рр. Жах трагедії передається крізь призму образу Марії, яка на сімдесятому році життя зазнає разом з рештою українців страшного геноциду. У цій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у своїх принципах та переконаннях, але беззахисна перед злом. Тому однією з основних про­блем твору є протистояння добра й зла. Автор засуджує зло в різних його виявах, але найбільше — зло, творене руками уряду СРСР, який цілеспря­мовано винищив декілька мільйонів українців, змусивши їх гинути голод­ною смертю.

У публіцистичній статті «Нарід чи чернь?», написаній у 1941 р., автор запитує: «Хто ми? Нарід чи чернь? Нація чи маса?», порушуючи питання національної свідомості. Ідеєю статті є думка, що чинником, який об’єднає українців, має стати пробуджена свідомість нашої нації з її великою історією, культурою, мовою. Тому за українцями право вибору: бути вічно приниже­ною «черню» чи «спільною історичною силою».

Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твер­дій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

Тодось Степанович Осьмачка здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. У 1920-х рр. закінчив Київський інститут народ­ної освіти, працював учителем у київських школах, увійшов до літературного угрупування «Ланка». Видав три збірки поезій: «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929). З 1926 р.Т. Осьмачка належав до організації МАРС (Майстерня революційного слова). У 1930-х рр. з початком сталінських репресій намагався перейти західний кордон, але був спійманий, відсидів у Бутирці, Лук’янівській в’язниці, проходив курс примусового лікування в Кирилівській психіатричній лікарні, звідки втік і переховувався в рід­ному селі.

У 1942 р. Осьмачка приїхав до Львова, а звідти потрапив на Захід. Гнаний манією переслідування, жив у таборах для переміщених осіб: постійно пере­їжджав з місця на місце — жив у країнах Європи, СПІА. У цей період поба­чили світ збірки поезій: «Поет» (1947, 1954), «Китиці часу» (1953), «Із-під світу» (1954) та три повісті: «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Проза Тодося Осьмачки — вагома й само­бутня, не схожа ні на яку іншу сторінку української епіки. Повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовира­ження. Майже на початку твору письменник примушує читача замислитись над тим, що людина здебільшого самотня, слабка, мізерна супроти Всесвіту, їй хочеться бачити себе центром світу, але на кожному кроці вона переко­нується, що повністю залежить від природи й для природи зовсім байдужа.

«План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного вини­щення українства в період Примусової колективізації, усіх жахливих жор- стокостей НКВС. Ці твори, особливо повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень,

Активно співпрацював з організацією письменників-емігрантів «Мис­тецький український рух». Здійснив блискучі переклади із Оскара Уайльда та Вільяма Шекспіра.

Докія Гуменна — українська письменниця, член ОУП «Слово». Літера­турна діяльність почалася в Україні в середині 1920-х рр. Літературна спад­щина становить понад 30 томів.

У 1924 р. з’явився друком перший нарис «У стену». Її репортажі «Стрілка коливається» (1930) та «Ех, Кубань, ти Кубань хліборобная» (1931), повість «Кампанія» звернули на себе увагу партійної цензури. З хвилею терору Докія Гуменна мусила замовкнути аж до початку Другої світової війни. Під час війни письменниця залишилася в Києві. Тут вона налагоджує стосунки з членами Спілки українських письменників. У 1941 р. на сторінках додатку до літературного тижневика «Українське слово», що виходив за редакцією Олени Теліги, Гуменна опублікувала новелу «Пахощі польових квітів». Утім, невдовзі фашисти розігнали Спілку письменників України та її чільних пред­ставників (подружжя Теліг, Ірлявського, Рогача) розстріляли в Бабиному Яру під Києвом.

Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, у Києві подейку­вали, що вона замордована гестапо. Пізніше письменниця виїхала до Львова, далі — до Австрії, де почала упорядковувати свій літературний доробок, який не мала змоги друкувати в Україні. У Зальцбурзі виходить книга новел «Куркульська вілія» (1946), а згодом друкується її головний чотиритомний твір-епопея «Діти чумацького шляху» (Мюнхен-Нью-Йорк, 1948-1951). Переїхавши до США, Докія Гуменна продовжує активну літературну працю. Авторка понад 20 прозових книг, що ставить її в ряд найплідніших україн­ських письменників еміграції. Письменниця цікавилась історією та архео­логією України, давнім мистецтвом, шукаючи там генези духовного життя предків, прагнучи, за її словами, наблизити давні епохи до сучасності. Зага­лом літературна спадщина Докії Гуменної становить понад 30 томів.

Королева Наталепа Андріанівна (Кармен-Альфанса-Естрелья-Наталена Королева) не належить до української еміграції. Не українка за походженням

і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв’язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив

талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її «з інших далеких шляхів на шлях укра­їнського письменства». Гірко переживала вона свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що супроводжувало її у 1940 — на початку 1960 pp.

Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але й те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури.

Основні твори: «Гріх (3 пам’ятної книги)», збірка легенд «Во дні они», повість «1313», «Без коріння», збірка оповідань «Інакший світ», повісті «Предок», «Сон тіні», «Легенди старокиївські», повість «Quid est veritas?». Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовживши традиції Лесі Українки. У цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила українську історію, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов’язати світ стародавніх Скіфії, Русі й України зі світом античності й серед­ньовіччя.

Н. Королева обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літератур­ної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і старорусь­кий світи з біблійним, християнським. Вона знайшла в українській літературі свій індивідуальний художній світ, для якого характерний симбіоз східної й західної культур, язичництва й християнства, синтез романського, араб­ського, греко-римського, візантійського й слов’янського стилів. Як учений- археолог, ерудит, людина новітньої європейської культури, пишучи твори на світові теми, Н. Королева зовсім не переслідувала пізнавальні й популя­ризаторські цілі. У центрі її уваги — людина, її духовний світ. Герої творів письменниці — люди непересічні, біблійні, античні й міфологічні постаті, лицарі, винахідники, яких об’єднує жадоба знань, пошук істини, утвер­дження високих ідеалів загального добра, братерства й любові. За зовнішньою оболонкою світових тем творів Н. Королевої ми повинні побачити саме це, основне, що є наслідком болісних шукань письменниці, виявом її високого благородства, чистоти й шляхетності.

2. Хронологічний огляд життя й творчості Івана Багряного

«Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітлила шлях із чорної прірви зне­віри, приниження і знеособлення в безсмертя» (М. Жулипський). Справжнє ім’я — Іван Павлович Лозов’яга (Лозов’ягін). Іван Багряний народився 2 жов­тня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра. У 1912-1916 pp. хлопець навчався в церковно-парафіяльній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та в Краснопільській художньо-керамічній школі. У 1920 р. став свідком жорстокої розправи чекіс­тів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стріляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. Усе це народжувало протест у душі Івана. У 1922-1926 pp. він викладав малювання, працював на шах­тах Донбасу, а в 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, у Кам’янці-Подільському, де редагував місцеву газету. Протягом 1926-1930 pp. Іван навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагодійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Черво­ний шлях», «Плужанин». По-друге, він уходив до попутницької організації МАРС, куди належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. А також товаришу­вав із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим. У 1928 р.

І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використовував почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. мешканці села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоло­вічий монастир. Наступного року з’явилася друком збірка поезій І. Багря­ного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потра­пляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія». 1930 р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало роман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. Наступного року з’явилася стаття О. Прав- дюка «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри щодо бунтівного, ідеологічно невпокореного І. Багряного. Після тієї статті твори письмен­ника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць. 1932 p. І. Багряний був заарештований у Харкові в присутності колег В. Поліщука й О. Сліса- репка «за політичний самостійницький український ухил в літературі і полі­тиці... » , засуджений на п’ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь). У 1936 p. Î. Багряний утік, переховувався між українцями Зеле­ного Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письменник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в’язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув’язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетеиманський»). 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після початку війни потрапив до народного опол­чення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА. Згідно з німецьким курсом щодо української національ­ної інтелігенції в 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався. 1944 p. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА й сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично- визвольного руху. Він у 1945 р, заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з’являються заборонені в СРСР книжки українських письменників, переклади зарубіжної літератури українською мовою, узяв участь у створенні МУРу, який згодом у СПІА перетворився на об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. 1946 р. письменник перейшов на легальне становище. Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне ста­новище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. 1948 р. він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОД УМ (Об’єднання демокра­тичної української молоді). За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» — 1946), «Сад Гедсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей. Письменник помер 25 серпня

1963. р. в санаторії Блазієн у Шварцвальді (Західна Німеччина).

3. Узагальнення вивченого

4. Висновок. «Мікрофон»

Дайте відповіді на запитання, поставлені на початку уроку: Чи вплинули події середини XX ст. на тематику, світогляд українських письменників в емі­грації, що їх турбувало, чи так само гостро боліла Україна в їхніх душах?

3. Оголошення результатів навчальної діяльності школярів

4. Домашнє завдання

1. Опрацювати сторінки підручника, вміти аналізувати творчість україн­ських прозаїків-емігрантів.

2. Читати «Тигролови» І. Багряного.

3. Виписати цитати до образів роману.

Клас:

Дата:

Урок № 36 І. БАГРЯНИЙ. «ТИГРОЛОВИ» ЯК УКРАЇНСЬКИЙ ПРИГОДНИЦЬКИЙ РОМАН. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ Й БОРОТЬБИ ЗА СВОЄ ВИЗВОЛЕННЯ. ЖАНРОВІ ОСОБЛИВОСТІ

Мета: опрацювати зміст роману; учити учнів коментувати зміст

твору, визначати жанрові особливості, характеризувати образи, висловлювати своє ставлення до основних проблем, порушених у романі; розвивати навички роботи в групах; виховувати усві­домлення значення свободи для духовного розвитку людини. Тип уроку: комбінований.

Обладнання: портрет письменника, текст твору, літературознавчий словник, епіграф.

Сміливі завжди мають щастя І. Багряний

ПЕРЕБІГ УРОКУ