3.1.3 Способи розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності

Різноманітність форм розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності зумовлена тим, що ГК України в ст. 344 допускає регулювання міжнародних розрахунків нормами міжнародного права, банківськими звичаями і правилами, умовами зовнішньоекономічних контрактів, валютним законодавством країн-учасниць розрахунків. Аналогічні правила були передбачені в ст. 1088 ЦК України.

Наявні платежі за зовнішньоекономічними договорами застосовуються з обмеженнями, встановленими законодавством України про касові операції, оскільки є обов’язковими для українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності. Зокрема, згідно з Правилами використання наявної іноземної валюти на території України, затвердженою Постановою Правління НБА від 26.03.1998 р. № 119, банки України можуть приймати від повноважного представника нерезидента в касу для подальшого зарахування на рахунок суб’єкта господарювання України наявну іноземну валюту в еквіваленті 10 тис. доларів США за наявності експортного договору та інших документів, передбачених Правилами. У свою чергу законодавство України не передбачає можливості провезення представниками суб’єктів господарювання України іноземної валюти за межі України для розрахунків з нерезидентами за зовнішньоекономічними договорами (контрактами). Тому розрахунки готівкою за договорами, що передбачають імпорт товарів, не допускаються.

Проте частіше в зовнішньоекономічних відносинах використовуються безготівкові розрахунки.

Авансовий безготівковий платіж – найзручніший спосіб платежу для експортера, оскільки він одержує повну оплату перед відвантаженням товару.

Оплата після відвантаження (платіж проти документів) несе ризики для продавця, тому що здійснення платежу цілком залежить від покупця.

Торгівля по відкритому рахунку передбачає надання експортером імпортеру товаророзпорядчих документів, обминаючи банк, і оплату імпортером експортеру суми за контрактом на відкритий рахунок в терміни, встановлені за попередньою угодою сторін (щомісячно, щоквартально, за півріччями). Такий спосіб розрахунків може бути вигідний тільки на умовах взаємності.

3.1.4 Форми розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності

Характеризуючи форми розрахунків у зовнішньоекономічній діяльності необхідно зупинитися на прямому банківському трансферті (переказі). Ця форма розрахунків аналогічна тій, що використовується при розрахунках платіжними дорученнями і платіжними вимогами. Потрібно відзначити, що в Постанові Правління Національного банку України від 30.12.2003 р. «Про переказ коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів по деяким операціям» вказується повний перелік документів, що є підставою для переказу банками засобів на користь нерезидентів як за дорученням резидентів – суб’єктів підприємницької діяльності, так і у виконання власних зобов’язань з оплати робіт, послуг, прав інтелектуальної власності за договорами, які передбачають їх виконання, надання, передачу нерезидентам.

Платіжне доручення – документ, за допомогою якого платник дає розпорядження банку, що його обслуговує, переказати певну суму на рахунок одержувача коштів, відкритий в іншому банку.

Звичайно розрахунок платіжними дорученнями застосовуються у випадках:

• перерахування грошових коштів за товари, що були поставлені, роботи, що були виконані, послуги, що були надані;

• здійснення передоплати за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги;

• перерахування грошових коштів до бюджетів усіх рівнів і до позабюджетних фондів;

• перерахування грошових коштів з метою повернення/розміщення кредитів (позик)/депозитів і сплати відсотків по них;

• перерахування грошових коштів з іншою метою, передбаченою законодавством або договором.

Платіжна вимога – розрахунковий документ, що містить вимоги кредитора (одержувача коштів) за основним договором до боржника (платника) про сплату певної грошової суми через банк.

Звичайно платіжні вимоги застосовуються при розрахунках за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги, а також в інших випадках, передбачених основним договором.

Платіжні вимоги бувають двох видів:

• з акцептом платника;

• без акцепту платника.

При використанні вимог з акцептом платника кредитор направляє в банк вимогу з вказівкою:

• умов оплати;

• терміну для акцепту;

• дати відсилання (вручення) платнику передбачених договором документів, у випадку якщо ці документи були відіслані (вручені) ним платнику;

• найменування товару (виконаних робіт, наданих послуг);

• номера і дати договору; номерів документів, що підтверджують поставку товару (виконання робіт, надання послуг), засіб поставки товару та інші реквізити.

Платник у встановлений термін повинен направити мотивовану відмову від акцепту. У разі відсутності в даний термін відмови від акцепту або його невмотивованості банк списує відповідну суму з рахунку платника за наявності на ньому грошових коштів.

У випадках безакцептного списання згідно з законодавством кредитор направляє в банк платіжну вимогу без акцепту з додатком документів, на підставі яких повинно відбутися таке списання.

Загальні положення щодо розрахунків чеками передбачає параграф 5 розділу 74 ЦК України. Спеціальні норми містяться в Положенні про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, яке затверджене Постановою Правління Національного банку України від 29.12.2000 р.

У випадках розрахунків чеками в банк для оплати пред’являється чек – документ, що містить нічим не зумовлене розпорядження чекодавця банку провести платіж вказаної в ньому суми чеко власнику. При цьому:

• чекодавцем є юридична особа, що має грошові кошти в банку, якими він має право розпоряджатися шляхом виставлення чеків;

• чеко власником є юридична особа, на користь якої був виданий чек;

• платником є банк, в якому знаходяться грошові кошти чекодавця.

Обов’язковими реквізитами чека як платіжного документа є:

• найменування «чек», яке включене в текст документа;

• доручення платнику виплатити певну грошову суму;

• найменування платника;

• вказівка рахунку, з якого повинен бути проведений платіж;

• вказівка валюти платежу;

• вказівка дати і місця складання чека;

• підпис чекодавця – особи, що виписала чек.

За відсутності хоча б одного з даних реквізитів чек не має юридичної сили.

Чек може бути:

• іменним, який використовується в торговельному обігу;

• перевідним (дорожнім), який використовується як спосіб міжнародних розрахунків неторговельного характеру.

Права на отримання грошових коштів за іменним чеком не можуть бути передані іншій особі, крім тої, яка була вказана в чеку. Навпаки, в перевідному чеку дані права можуть бути перекладені на іншу особу, яка після цього стає законним чеко власником. Передавальний напис, на підставі якого проводиться передача прав за чеком, називається індосамент.

Платіж за чеком може бути гарантований іншою особою. Подібна гарантія здійснюється за допомогою спеціального надпису на чеку – аваля.

В авалі обов’язково повинно бути вказано:

• ким виданий аваль;

• за кого виданий аваль;

• а також повинна бути помітка «вважати за аваль».

Особа, що видала аваль, у разі відмови чекодавця сплатити чек, зобов’язана сплатити суму, яка вказана в чеці. Після цього особа, що здійснила аваль (аваліст), стає кредитором відносно особи, за кого був виданий аваль.

Використання чеків в іноземній валюті при розрахунках за зовнішньоекономічними операціями дозволяється, якщо в зовнішньоекономічному договорі визначено, що чек виписується нерезидентом на резидента, який є стороною за договором. В чеці або супроводжуючому доповненні до нього повинне визначатися призначення платежу. Нерезидентом – чекодавцем за загальним правилом можуть виступати банк або держава (в особі уповноваженого державного органу), або міжнародна організація, корпорація, компанія страховки тощо.

Відповідно до Положення про порядок здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженого Постановою правління Національного банку України від 29.12.2000 р. № 520, на території України розрахунки між резидентами за допомогою чеків в іноземній валюті при розрахунках за зовнішньоекономічними операціями суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України дозволяються, якщо:

• у зовнішньоекономічному договорі вказано, що чек виписується резидентом на нерезидента, що є сторонами договору;

• чек був виписаний нерезидентом для сплати за товар або для використання його як застави згідно з чинним законодавством України або гарантії забезпечення виконання зобов’язань перед резидентом. У чеку повинне вказуватися призначення платежу;

• нерезидентом-чекодавцем є банк, держава, (в особі уповноваженого державного органу), міжнародна організація, корпорація, компанія страховки.

Необхідно також зупинитися на характеристиці такої форми розрахунків, як платіж векселем. Вексельна форма розрахунків є розрахунками між постачальником і платником за товари або послуги з відстроченням платежу (комерційний кредит) на основі спеціального документа – векселя, що є цінним папером. Регулювання даного способу розрахунків забезпечується Законом України «Про обіг векселів України» від 05.04.2001 р.

Вексель – це безумовне письмове боргове зобов’язання чітко встановленої законом форми, що дає його власнику (векселедержателю) безперечне право по настанні терміну вимагати від боржника оплати, зазначеної у векселі грошової суми. Закон розрізняє два основні види векселів: прості і перевідні. У вексельному обігу можуть брати участь як громадяни України, так і юридичні особи України. Векселі в бездокументній формі заборонені.

Простий вексель (соло-вексель) є письмовим документом, що містить просте і нічим не обумовлене зобов’язання векселедавця (боржника) сплатити певну суму грошей в певний термін і у визначеному місці одержувачу засобів або його наказу. Простий вексель виписує сам платник, і по суті він є його борговою розпискою.

Перевідний вексель (тратта) – це письмовий документ, безумовний наказ векселедавця (кредитора) платнику, що містить інформацію про сплату вказаної у векселі грошової суми третій особі або його наказу. На відміну від простого, в перевідному векселі беруть участь не дві, а, як мінімум, три особи:

• векселедавець (трасант), що видає вексель;

• платник (трасат), до якого звернений наказ провести платіж за векселем;

• векселетримач (ремітент) – одержувач платежу за векселем.

Перевідний вексель обов’язково повинен акцептуватися платником (трасатом), і лише після цього він набуває сили виконавчого документа. Акцептант перевідного векселя, так само як векселедавець простого векселя, є головним вексельним боржником, він несе відповідальність за оплату векселя у встановлений термін. Акцепт наголошується в лівій частині головної сторони векселя і висловлюється словами «акцептується», «прийнятий», «сплачу» тощо з обов’язковим проставлянням підпису платника. Вексель є строго формальним документом. Він містить перелік обов’язкових реквізитів. Відсутність хоча б одного з них позбавляє вексель юридичної сили. До обов’язкових вексельних реквізитів відносяться:

• вексельна мітка, тобто включення слова «вексель» не тільки в назву, але і в сам текст документа;

• місце і час складання векселя (день, місяць і рік складання);

• обіцянка сплатити певну грошову суму;

• вказівка грошової суми цифрами і прописом (виправлення не допускаються);

• термін платежу;

• місце платежу;

• найменування того, кому або наказу кого повинен бути вчинений платіж;

• підпис векселедавця (проставляється ним власноручно рукописним способом).

«Положення про перевідний і простий вексель» передбачає, що платіж, або за простим векселем, або за перевідним векселем, що акцептується платником, може бути додатково гарантований за допомогою оформлення аваля. Гарантом по оплаті векселів в даний час виступає банк. При цьому банк може гарантувати платіж, як за первинного платника, так і за кожну іншу зобов’язану за векселем особу. У разі оплати векселя авалем до нього переходять всі права, що витікають з векселя. Авалірування векселів підвищує їхню надійність, сприяє розвитку вексельного обігу.

Чинне вексельне законодавство передбачає можливість передачі векселя з рук в руки як засобу платежу за допомогою передавального напису – індосамента. Передача векселя за індосаментом означає передачу разом з векселем іншій особі і права на отримання ним платежу за даним векселем. Векселетримач на зворотній стороні векселя або на додатковому листі (алонжі) пише слова: «платіть за наказом» або «платіть замість мене (нас)» з вказівкою того, до кого переходить платіж. Ці написи завіряються печаткою векселедержателя.

Особа, що передає вексель за індосаментом, називається індосантом; особа, що одержує вексель за індосаментом – індосатом. До індосата переходять всі права і зобов’язання за векселем. Закон передбачає, що всі закреслювані індосаменти вважаються ненаписаними і не мають юридичної сили. За векселем, оформленим передавальними написами, всі особи, що беруть в ньому участь, несуть солідарну відповідальність за платежі. Можливість індосування векселів розширює межі їх використання, перетворює вексель з простого знаряддя оформлення комерційного кредиту в кредитний засіб обігу, що обслуговує реалізацію товарів і послуг.

Усі передавальні написи на векселі, його акцепт або аваль оформляються в межах встановленого терміну платежу. Термін платежу за векселем є обов’язковим реквізитом, і його відсутність робить вексель недійсним.

Вексельна форма розрахунків припускає обов’язкову участь в її організації банківських установ. Зокрема, вексельне законодавство передба­чає інкасування векселів банками, тобто виконання ними доручень векселедержателів на отримання платежів за векселями в строк. Векселі, що передаються в банк для інкасування, забезпечуються векселедержателем доручним написом на ім’я даного банку зі словами: «для отримання платежу» або «на інкасо». Інкасуючи вексель, банк бере на себе відповідальність за пред’явлення векселя в строк платнику і за утримання платежу, що належить по ньому. Прийнявши вексель на інкасо, банк зобов’язаний своєчасно переслати його до установи банку за місцем платежу і повідомити платника повісткою про надходження документа на інкасо. При отриманні платежу банк зараховує його на рахунок клієнта і повідомляє його про виконання доручення. У випадку несплати вексель повинен бути пред’явлений до протесту.

Протест векселя є публічним актом нотаріальної контори, яка офіційно фіксує відмову від платежу за векселем. Протест векселя повинен бути зроблений в один з двох робочих днів, які йдуть за днем, в який вексель підлягає сплаті. Банк, який виконує доручення клієнта з інкасування векселів, несе відповідальність за своєчасне їх опротестування. Вексель, не сплачений у встановлений термін, пред’являється нотаріальній конторі з описом.

Нотаріальна контора в день ухвалення векселя до протесту пред’являє його платнику з вимогою про платіж. Якщо платник у встановлений термін зробить платіж за векселем, то цей вексель повертається платнику з написом про отримання платежу. Якщо на вимогу нотаріальної контори провести платіж за векселем платник відповідає відмовою, то нотаріусом складається акт про протест векселя в неплатежі. Одночасно він заносить в спеціальний реєстр, який ведеться в конторі, всі дані про опротестований вексель, а на лицьовій стороні самого векселя ставить відмітку про протест (слово «було опротестовано», дату, підпис, печатку).

Після здійснення процедури протесту вексель через банк повертається векселедержателю, який одержує право на стягнення суми платежу за векселем в судовому порядку. Якщо на векселі були зроблені індосаменти, то останній векселедержатель, який не отримав платіж, може пред’явити позов до будь-якого індосанта. Для пред’явлення векселедержателем позову встановлені терміни вексельної давності, які відрізняються залежно від характеру відповідальності кожного учасника векселя: до акцептанта перевідного векселя – три роки, до векселедавця простого векселя або індосанта перевідного векселя – один рік, для позовних вимог індосантів один до одного – шість місяців.

Операції з інкасування банками векселів вигідні як для клієнтів, так і для самого банку. Так, клієнт позбавляється необхідності стежити за термінами пред’явлення векселів до платежу, а сам процес отримання платежу стає для нього більш швидким, дешевим, надійним. Для банку це одне з джерел отримання прибутку. Крім того, в процесі здійснення інкасових операцій на кореспондентському рахунку комерційного банку зосереджуються значні засоби, які він може пустити в свій обіг.

У вексельній формі розрахунків крім банку векселедержателя, інкасуючого векселя, може брати участь і банк платника як доміцилянта, тобто виконувати доручення свого клієнта-платника за своєчасним здійсненням платежу за векселем. Доміциляція векселів здійснюється банком на основі укладеного ним договору з клієнтом. Зовнішньою ознакою доміцильованого векселя є слова «платіж у… банку», які ставлять під підписом платника. Для банку ця операція є прибутковою, оскільки за доміциляцію векселів він одержує комісійну винагороду, і в той же час, виступаючи як доміцилянта, банк не несе ніякої відповідальності, якщо платіж не відбудеться. Клієнт-платник сам зобов’язаний до терміну платежу за векселем або забезпечити надходження необхідних грошових коштів на свій рахунок в банку, або наперед забронювати суму платежу на окремому рахунку. В протилежному випадку банк відмовляє в платежі, і вексель опротестовується в звичайному порядку проти векселедавця.

Розширенню використання вексельної форми розрахунків в господарському обороті країни сприяють також такі вексельні операції банків, як облік векселів і видача позик під заставу векселів, пов’язані з короткостроковим кредитуванням господарства.

У сучасній вітчизняній банківській практиці використовується і банківський вексель. Банківський вексель є одностороннім, нічим не обумовленим зобов’язанням банку-емітенту векселя про сплату позначеній в ній особі або її наказу певної грошової суми у встановлений термін.

Банківські векселі можуть придбавати юридичні і фізичні особи, перш за все, з метою отримання доходу. Проте, на відміну від сертифікатів, банківський вексель може бути використаний його власником не тільки як засіб накопичення, але і як купівельний і платіжний засіб. Утримувач векселя може розплатитися ним за товари і послуги, передаючи вексель по індосаменту новому векселедержателю, до якого згідно із законом переходять всі права за векселем. Разом з тим індосамент за банківським векселем, як правило, передбачає вільний перехід прав за векселем між юридичними і фізичними особами. Індосамент, в якому беруть участь фізичні особи, завіряється органами державного нотаріату або банком.