§ 2. Художнє життя

Від релігійності до початків секуляризації, від традиціоналізму до новаторства, від ілюзорності, ідеалізму до реалістичності і раці­оналізму, від святої «вічності» до історизму, усвідомлення свого минулого, теперішнього і майбутнього у XIV — XVII ст. свій шлях пройшла і руська художня культура.

Наприкінці XIV — поч. XV ст., у зв'язку з боротьбою Русі за на­ціональну незалежність, у всіх царинах руської культури виникає інтерес до своєї історії: до часів минулої незалежності і до сучасних визвольних і об'єднуючих подій. Дух історизму пронизує всю се­редньовічну руську історію. Проблема історичної достовірності розв'язувалася перш за все розвитком літописної справи.

Література. Літопис займає провідне місце в оповідній літера­турі Давньої Русі. Закономірність цього явища пов'язана з тим, що літописам надавалося політичного значення. Ці свого роду історич­ні енциклопедії служили орієнтиром в політичному житті міст, князівств, а пізніше й Російської держави в цілому, вони були за­собом політичного виховання суспільства. Як важливий політичний документ, літописи ставали арґументом для князів і російського уряду у відстоюванні своїх прав на землі.

У літописах відобразилися найважливіші ідейні течії Давньої Русі. Завдяки літописам збереглися не тільки віхи історії, а й багато кращих творів давньої руської літератури. У XV-XVI ст. літописан­ня набуло грандіозних масштабів. Літописні зводи були великими й змістовними, їх створення вимагало складної, копіткої та мистець­кої праці. Значення їх стає суто державним, національним.

У XIV ст. ведуться княжі літописання у Твері, Рязані, Смо­ленську, єпископські — у Ростові, літописи у Новгороді, Пскові. З кінця XIV — початку XV ст. підвищується значення літописання у Москві. У 1409 р. з ініціативи митрополита й письменника Кіпріана складається широкий загальноруський звід на основі ве­ликої кількості літописів різних міст. У 1418 р. за митрополита Фотія здійснено складання нового літописного зводу, який в більшій мірі відбивав загальноруську позицію і тим самим відповідав по­требам московської політики. З цього часу ідея єдності Русі міцно закріпилася в літописній літературній творчості і визначала спря­мованість не тільки великої кількості наступних літописів, й усьо­го художнього процесу середньовічної Русі.

Особливе й останнє піднесення руського літописання починаєть­ся з 30-х років XVI ст. Створюються багатотомні літописні зводи, ілюстровані тисячами майстерних мініатюр, з ретельно підібрани­ми хронологічними та генеалогічними даними. Зібравши разом усі історичні твори, літописці підсумовували об'єднувальні процеси і розглядали історію Русі як частину світової історії.

Із підвищенням значущості Москви пов'язаний активний роз­виток писемності та літератури. Цікавим явищем у літературі став

186

новий, експресивно-емоційний стиль викладення матеріалу, який найбільше виявився в жанрі автобіографії. На відміну від статич­ності, монументальності зображення героїв у літературі XI—XII ст., за допомогою нового стилю образи зображені в дії, у зміні, оповідь наповнена емоціями, переживаннями. Ускладнюються синтаксич­ні конструкції, створюються нові слова, складні богословські та наукові терміни, робляться довгі та красномовні відступи.

Одним з яскравих прикладів цього стилю була творчість монаха Єпіфанія Премудрого. Головне його творіння «Житіє Сергія Радонезького» написане в урочистому, піднесеному стилі, у коло­ритній ораторській манері, з великою кількістю епітетів, порівнянь, нових словотворень, ліричних відступів. Багаті фактичним матері­алом, історичними та географічними даними житія були формою осмислення політичного та культурного розвитку Русі.

Велику увагу давньоруські письменники приділили переможним подіям Куликовської битви. Упевненість у перемозі над завойовни­ками, патріотичний підйом, пишання переможцями, нове, опти­містичне майбутнє відбилися у творах Куликовського циклу: «Задонщина», «Сказання про Мамайове побоїще», короткі та про­сторі літописні оповідання про Куликовську битву, «Слово про життя і преставления великого князя Дмитра Івановича» та ін.

У зв'язку із зміцненням міжнародного становища Московської держави, у другій половині XV ст. з'являються літературні твори, які присвячені історії іноземних держав. Це хронографи, що ви­кладали світову історію, оповідання про здобуття Царгорода тур­ками, оповідання про Мутьянського воєводу Дракулу, описи ман­дрівок на Афон, в Єрусалим, у Константинополь, Флоренцію, так звані «ходіння». Найбільш оригінальним твором цього жанру мож­на назвати «Ходіння затри моря» Афанасія Нікітіна. 31468 до 1475 року Нікітін відвідав Кавказ, Персію, Індію, Турцію, Крим. Його докладні та точні описи характеризують автора як людину розумну, спостережливу, патріотичну, віротерплячу.

У цей же час набувають великої значущості публіцистичні твори. У посланнях і «словах» Вассіана Рила, Иосифа Волоцького, старця Філофея, Ніла Сорського, Вассіана Патрікеєва, митрополита Данила та інших порушуються питання державного устрою, соціальної справедливості, церковного землеволодіння. Такі риси цих творів, як публіцистична, гостра спрямованість, логічність, арґументова-ність, критичність висловлювань, будуть продовжені в літературі XVI та XVII ст.

Загострення соціальних суперечностей, що переростали в бунти городян та селян, у народні війни, тобто події XVII «бунтарського століття», відбились у «Повісті про видіння деякому мужу духов­ному» протопопа Терентія, «Повісті про чесне житіє царя і велико­го князя Федора Івановича всієї Русі» патріарха Іова, «Сказанні» Авраама Палицина, у «Часослов» Івана Тимофеева, «Літописній книзі» Семена Шаховського та ін., де автори характеризують царів

187

та поді того часу, описують зміни суспільної свідомості щодо пра­вителів, дають різноманітні оцінки того, що відбувалося.

Письмово оформлюється народна демократична сатира як реак­ція на принижене та безправне становище селянства: «Повість про Єрша Єршовича», «Повість про Шемякін суд», «Повість про Фому таЄрьому» тощо.

Значним явищем у російській літературі була творчість старо­обрядців. Найяскравішою особистістю доби розколу став протопоп Авакум Петров. Понад 50-ти його творів написані яскравою, об­разною, гострою мовою. Це натхненна, пристрасна промова борця за свої ідеали, людини сильної духом та відданої справі. Старообрядове середовище висунуло чимало публіцистів, письменників, мислите­лів, які активно обговорювали соціальні, духовні, богословські проблеми: ІванНеронов, Микита Добринін, інок Авраам, Федір Іванов та інші внесли значний вклад в історію російської культури.

Видатним діячем російської культури XVII ст. був вихованець Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький — талановитий письменник, засновник російської силабічної поезії та драматургії, публіцист, мислитель, учений, педагог. Значним внеском у розви­ток освіти став створений Полоцьким Проект Слав'яно-греко-ла-тинської академії — першого вищого навчального закладу Росії, який відкрився в Москві у 1687р. Його перу належать «Рифмологіон», «Вертоград багатоцвітний», «Обід душевний», «Вечеря душевна», «Жезл правління», «Вінець віри», п'єси «Про Навуходоносора царя» та «Про блудного сина» тощо. Літературна творчість Полоцького викликала різні відгуки сучасників, оскільки автор сміливо від­ходив від давньоруських традицій, захоплювався формальним зо­внішнім словотворенням, нерідко жертвуючи змістом. Полоцький створював поезію в стилі бароко, для якої були характерні прим­хливість, ефектність, складність стилю.

Отже, до кінця XVII ст. у літературі стають відчутними європей­ські стильові впливи, поряд з релігійними з'являються світські теми. Загалом для давньоруської середньовічної літератури провід­ною була одна тема: державне і національне будівництво, якій під­корені були всі останні теми і завдання літератури. Звідси й головні риси літератури XIV-XVII ст.: інтерес до минулого, його ідеалізація та водночас усвідомлення сучасності; ідеологічна спрямованість: підвищений інтерес до суспільно-політичної проблематики, гострий публіцистичний характер, цілеспрямованість у відстоюванні дер­жавної ідеї; високий духовний потенціал: велика увага до внутріш­нього світу людини, тяжіння до проблем духовного буття, морально високий зміст.

Архітектура. Розвиток зодчества Давньої Русі також тісно був пов'язаний з історичним життям народу, знаменними подіями та звершеннями в житті держави. Так, зміцнення політичного значен­ня Москви у XIV ст. було ознаменоване будівництвом за Івана Калити: дубові стіни Московського Кремля, перші кам'яні споруди —

188

Успенський та Архангельський собори, на жаль, не збережені у пер­вісному вигляді. Активне кам'яне будівництво починається у Москві після перемоги в Куликовській битві. Ці будівлі кінця XIV — почат­ку XV ст. ще пов'язані з традиціями володимиро-суздальського зодчества, інтерес до якого виникає під час княжіння Дмитра Донського. До типу володимирської архітектури близькі собор Успенія на Городку у Звенигороді, собор Савино-Сторожевського монастиря поблизу Звенигорода, Троїцький собор Троїце-Сергієвого монастиря, Троїцький собор Олександрівської слободи — хрестово-купольні, кубічні, одноглаві. Разом з тим починає формуватись власне московський стиль зодчества, пов'язаний з пошуком нових способів завершення основних об'ємів будинку, з намаганням подо­лати кубічність форм. Демонструє це Спаський собор Андронникова монастиря в Москві, зовнішній вигляд якого значно перетворений. Чіткі, суворі, іноді крихкі профілі, стрілчасті вікна і ніші, кільопо-дібні обриси закомор і порталів, пілястри з капітелями, орнамен­тальні різні пояски, інші елементи виявляють витонченість і навіть вишуканість стилю московської архітектури.

Зі створенням Російської централізованої держави пов'язано будівництво Московського Кремля, до якого були залучені кращі майстри Пскова, Новгорода, Твері, Володимиро-Суздальського князівства, а також іноземні майстри. Арістотель Фіорованті, іта­лійський архітектор, створює Успенський собор Кремля, в якому граціозно злиті мотиви італійської, володимиро-суздальської, нов­городської і московської архітектури. Псковські майстри будують Благовіщенський собор і Ризоположену церкву в Московському Кремлі. Італійці Марко Руффо і Пієтро Антоніо Соларі створюють у Кремлі розкішну Грановиту палату. У 80-90-х роках XV ст. здійснюються дуже важливі роботи з будування стін і веж Кремля, які виконують Антон Фрязін, Марко Руффо, Пієтро Соларі, Алевіз. У цілому, незважаючи на участь у будівництві іноземних майстрів, архітектура Кремля базувалася на давньоруських принципах зод­чества. Кремль відрізнявся контрастами, сполученням різних сти­лів, поєднанням різноманітних будівель, що утворювали внутріш­ню цілісність, мальовничий та урочистий архітектурний ан­самбль.

Вплив московської архітектури відбився на соборах давнього Ростова, Волоколамська, Новодівичого монастиря у Москві, Лубець-кого монастиря під Можайськом, Нікітського монастиря в Переяславі-Залеському, в ансамблях Кирило-Білозерського, Троїце-Сергієвого в Загорську, Борисоглібському під Ростовом монастирів, у фортецях Нижнього Новгорода, Коломни, Тули і багатьох інших.

Та розвиток російської архітектурної думки не припинився. З'являється новий тип храму, тісно пов'язаний із символікою християнських давніх традицій — шатровий та стовпоподібний. Вершиною кам'яного шатрового будівництва є церква Вознесіння в с Коломенському (1532 p.). Шатровий тип будівлі докорінно від-

189

різнявся від хрестово-купольного типу візантійської традиції. У плані новий храм утворював квадрат (четверик), на ньому зво­дився підмурівок шатра (восьмерик), який завершувався восьми­гранним конусом (шатер). Легкість, спрямованість угору, гармонія завершених форм, краса декору утворюють художню досконалість церкви, яка справедливо вважається одним із шедеврів світового зодчества.

Значним архітектурним явищем став собор Покрова Богородиці на рові, відомий ще під назвою храму Василя Блаженного (1550-1560), який був побудований на честь здобуття Казані. Славу ро­сійської держави у великій перемозі повинен був втілити храм, замовником якого був сам цар. Усією надзвичайною композиційною побудовою були вирішені зодчими Постником і Бармою поставле­ні завдання. Храм Василя Блаженного — це ансамбль з дев'яти стовпоподібних будівель на загальному підмурку, високий цен­тральний стовп завершений зірковим у плані восьмериком і ша­тром, більш низькі останні стовпи увінчані главами. Храм відріз­няється незвичайною складністю, привабливістю архітектурних форм, вишуканою декоративністю, розкішністю, яскравістю. Прикрашені луковичні глави з'явились наприкінці XVI ст., бар­вистий розпис — у XVH-XVTII ст.

В архітектурі XVII ст. все більше відчувається вплив світських тенденцій. Активно розвивається цивільне будівництво. Зростає кількість боярських, купецьких, дворянських кам'яних садиб. їх фасади щедро прикрашались, часто набуваючи примхливих форм. Прагнення до барвистого, декоративного, візерункового оформлення спостерігається і в храмовому зодчестві. Такими є церква Успенія у Путниках, церква Трійці у Нікітках, церква Трійці в Останкіно. Спрощуються просторові композиції, храми частіше будуються у ви­гляді четвериків без стовпів, звід просто замикає простір зверху, у всьому відчутне прагнення до живописного групування різних деталей оздоблення. Обов'язковим елементом церкви стає дзвіниця — висока, пряма, яка завершується шатром. Церква із дзвіницею і трапезною утворюють невеликий ансамбль.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в архітектурі виникає так зване «московське» чи «наришкінське бароко», в контексті якого було створено особливий тип храму. Це центричні, чотири­кутні в плані церкви: на підмурку розташовувався четверик, звер­ху — восьмерик і завершення — замкнутий звід та відкритий восьмерик дзвіниці. Пропорційність, симетричність храму вдало доповнювались декоративними деталями: білокам'яними карниза­ми, своєрідними аттиками на всіх ярусах, приставними, чітко ви-мальованими колонками, розвинутим оздобленням вікон та порта­лів. Яскраві приклади цього стилю — церква Спаса в Уборах, церква Покрова у Філях. Вони створюють враження легкості, ви­тонченості, величності. Цей тип храму здобуває своє продовження і розвиток в архітектурі XVIII ст.

190

Живопис. Чудовою сторінкою давньоруського мистецтва був іко­нопис. Його розвиток, як і усієї культури, був загальмований монго-ло-татарською навалою. Розвиток живопису починається в XIV ст. спочатку у Новгороді і Пскові, які не постраждали від навали, а згодом, з кінця XIV — початку XV ст. — у Москві.

Монументальний живопис XIV ст. експресивний, динамічний і похмурий. Зображення святих відбивають напруженість віри, міс­тичне осяяння, ікони наповнені психологічними характеристиками, пронизливою релігійністю образів. З другої половини XIV ст. теоло­гічна думка звертається до осмислення людської сутності, до почут­тєвого досвіду людини, яка є основою її знань. Тому живопис напов­нюється людським змістом, складними переживаннями, пов'язани­ми з прагненням до моральної чистоти, духовної досконалості.

Такою була творчість одного з найяскравіших іконописців того часу Феофана Грека (народ, прибл. 1350 — помер прибл. 1410). Феофан був родом з Константинополя, де й сформувався як худож­ник. Свою творчість на Русі він почав у Новгороді, а потім був запро­шений до Москви.У1395 —1396 pp. Феофан Грек спільно з Симеоном Чорним розписує в Москві церкву Різдва Богородиці, в 1399 р. — Архангельський собор Кремля, у 1405 р. разом з Прохором з Городця і Андрієм Рубльовим — Благовіщенський собор у Кремлі.

Серед сучасників Феофан здобув славу мудреця і чудового живо­писця. Єпіфаній Премудрий описував його як людину освічену, проникливу, неспокійну. Тих, хто спостерігав за його працею, вра­жало те, що Феофан ніколи не дивився на зразки, як це робили інші живописці, був у постійному русі, розмовляв з оточуючими, але при цьому нібито уявно не був присутній з усіма, «почуттєвими очима бачив духовну красу». Його духовні й творчі пошуки точно відо­бразились в іконописних образах і в манері письма. Впевнений у невідворотності божої кари, Феофан наділяє свої персонажі суво­рістю, драматизмом переживань, внутрішній світ яких сповнений вищої напруженості перед обличчям Христа Вседержителя. Художник не удавався до строкатої барвистості. Фігури нібито ме­рехтіли на сріблясто-фіолетових тонах, різкий ефект створювали короткі, різкі білильні мазки, нанесені на коричневу пляму облич­чя чи одягу. Небагатьма скупими штрихами Феофан Грек умів передати глибокий зміст, охарактеризувати людську особистість.

Розквіт московської школи живопису пов'язаний з ім'ям Андрія Рубльова (прибл. 1360-1430). Формування творчого генія Рубльова відбувалося в період підйому Москви і відбило думи та сподівання свого народу. Його діяльність почалась у Троїце-Сергієвому монас­тирі, де він був учнем і послушником преп. Никона Радонезького. Пізніше він стає монахом Андронникова монастиря під Москвою. Творчість А. Рубльова нерозривно пов'язана з Москвою. У 1405 р. він разом зі старцем Прохором з Городця та Феофаном Греком роз­писав Благовіщенський собор Московського Кремля. У 1408 р. спільно із Данилом Чорним розписує Успенський собор у Володи-

1Q1

мирі. У 1424-1426 pp. — Троїцький собор у Троїце-Сергієвому мо­настирі. На відміну від напруженості і драматизму образів Феофана Грека, творчість Андрія Рубльова наповнена життєрадісним світ­лом, ліризмом, проникливим співчуттям і гуманізмом. У сценах «Страшного суду» немає страхітливих образів, які пригнічували б, на іконах Спаса Христос зображений мужнім і великодушним, об­рази святих наділені не тільки руською зовнішністю, але й харак­терними рисами: привітністю, доброзичливістю, довірливістю, жалісністю. Людяність, оптимізм, віра в моральні сили народу ви­значають живопис Рубльова.

Найвідомішою роботою А. Рубльова є ікона «Трійця» з іконо­стаса Троїцького собору Троїце-Сергієвої лаври, що написана на похвалу Сергію Радонезькому. У її основі біблійне оповідання про видіння старцю Аврааму трьох прекрасних юнаків, що втілювали в собі триіпостасну єдність Бога. Але в іконі відображена не хрис­тиянська легенда, а ідея, яка була близька Рубльову, ідея єдності та взаєморозуміння, що виходила тут за рамки релігійного розумін­ня та набувала загальнонаціонального сенсу. Адже тільки спільність і згода людей могли бути запорукою успішної боротьби за націо­нальну незалежність. Відходячи від усталених традицій зображен­ня «Трійці», Рубльов змальовує янголів, що сидять за столом, рівними за станом, їх бесіда наповнена дружньою приязню, інтим­ністю, духовною спільністю. Таке розуміння досягнуто за допомогою того, що всі образи вписані в замкнену кругову лінію, голови юнаків схилені одна до одної, створюючи зустрічну взаємну спрямованість. Цей круговий рух доповнюється всіма іншими елементами і моти­вами ікони. Світ згоди і взаємної любові, що створений в іконі Рубльовим, згодом став взірцем для іконографії Трійці, що було закріплено Стоглавим собором. Творчість Андрія Рубльова стала національним надбанням російської культури.

Видатною є творчість ще одного майстра великої сили і творчої фантазії — Діонісія (народ, прибл. 1440 — помер 1502). У 60-70-х pp. він виконує розписи та ікони у Пафнутьєво-Боровському монасти­рі під Москвою. На початку 80-х пише ікони в іконостасі кремлів­ського Успенського собору, потім працює в Йосифо-Волоколамському монастирі. У 1500-1502 pp. із синами Володимиром і Феодосієм розписує собор Різдва Богородиці Ферапонтова монастиря в Білозір-ському краї. Творам Діонісія властиві внутрішня просвітленість, радість буття, зворушлива теплота і співчуття до всього людства. Моральні мотиви виправдання, прощення, заступництва, спокути служили підвищенню людини. Витончений, упевнений малюнок, крихкий і гармонійний колорит, цілісний композиційний ритм надають творам Діонісія пісенно-ліричного та велично-натхненно­го характеру. Реалістичні тенденції його творчості виявили свій розвиток у світському живописі XVII ст.

З середини XVI ст. в російському образотворчому мистецтві по­силюються нові віяння, пов'язані з намаганням поєднати церковну

192

догматику із реальним життям. Славнозвісний Стоглавий собор дозволив змальовувати на іконах царів, князів, народ, історичні сюжети. У XVII ст. в живописі все більше простежується світське начало. Рух в цьому напрямку відчувається протягом усього сто­ліття. У першій половині XVII ст. у мистецтві триває своєрідна боротьба старих та нових тенденцій. Так звана годунівська живо­писна школа тяжіла до старих традицій і канонів. Протистояла їй строганівська школа, у творчості художників якої відчувалося прагнення звільнитися від догматів, віднайти нові норми, сюжети, засоби відображення дійсності.

У другій половині XVII ст. живопис орієнтується на відображен­ня реального світу, на ясність та подібність зображення із побаче­ним. Чітко виявилось прагнення художників надати іконописним ликам живі пластичні форми. З'являється перший світський жанр портретного живопису — парсуна.

Парсуна (викривлене від слова «персона») первісно являла со­бою посмертні зображення і виконувалась як надгробна маска. Пізніше вона набуває світського характеру. На ранніх парсунах, що зображали російських царів та їх оточення, поєднуються іко­нописні прийоми, площинна трактовка фігур та спроба макси­мально точно зафіксувати персональні риси. Розвиток парсуни у другій половині XVII ст. йде шляхом переборення іконописної умовності, передачі портретної подібності, особистісних характе­ристик персонажа. Відомими майстрами парсуни були живописці Оружейної палати С. Ушаков, І. Максимов, І. Безмін, В. Познан­ський, Г. Одольський та ін.

Видатною особистістю і художником був Симон Федорович Ушаков (1626-1686). Людина як вельми обдарована і творча, Симон Ушаков був призначений царським «дарованим» живописцем, писав фрески, ікони, парсуни, вигадував малюнки для предметів церков­ного оздоблення та царського вжитку, для монет, прапорів, рушниць, креслив мапи і плани, працював як гравер, керував іконописною майстернею, виступав як теоретик мистецтва. Його кращі витвори: ікони «Великий Архієрей», «Нерукотворний Спас», «Насадження древа держави російської», «Трійця», гравюра «Сім гріхів» —демон­струють відкрите прагнення художника до відтворення не умовного зображення — «лику», а портрета, світлотінню виявити форми об­личчя, домогтися тілесного кольору. Теоретична, педагогічна та художня діяльність Симона Ушакова зробила його основоположни­ком російського портретного живопису.

Музика. Особливий шлях розвитку пройшло і музичне мисте­цтво, яке існувало у двох основних формах: народна та церковна музика.

Народна музична творчість мала глибинні корені в далекому минулому. Зберігаючи давні традиції, народна музика продовжу­вала розвивати їх протягом всього свого існування в таких жанрах, як обрядовий фольклор, історична пісня, лірична пісня.

У період зміцнення Московської держави починається інтенсив­ний розвиток мистецтва церковного співу. Як невід'ємний елемент церковного ритуалу, спів створював певну емоційну атмосферу, що полегшувала сприйняття релігійного тексту. Широкого розповсю­дження набуває знаменний спів, остаточно формуються його форми, збільшується кількість його наспівів, проводиться велика робота з його теоретичного осмислення. Своєрідним підсумком діяльності стала «Азбука знаменного співу», створена комісією знавців цер­ковного співу під керівництвом вченого монаха Олександра Мезенця у 1668 році.

З середини XVII ст. у московських церквах з'являється новий стиль — партесний спів — багатоголосний хоровий спів. Партесний спів був запозичений з України, де він склався ще в кінці XVI ст. Українські співаки та композитори, які працювали в Москві, збага­тили російську церковну музику особливою мелодійністю, співучіс­тю та багатоголоссям. Значна роль у розвитку партесного співу на­лежить українському композиторові, педагогу, музичному теорети­ку Миколі Дилецькому. Його «Мусійська граматика» (1679 р.) тривалий час була основним посібником з вивчення композиційних основ партесного співу.

Поряд з церковною музикою з'являється жанр побутової багато­голосої пісні — кант. Цей музично-поетичний жанр був поширений в Україні та Білорусії і розрахований на виконання в домашньому колі під час дозвілля.

З європейським музичним впливом пов'язане проникнення в Росію в XVII ст. інструментальної музики. Світська за своїм харак­тером інструментальна музика була своєрідним запереченням цер­ковної музичної культури, в якій не визнавалося і заборонялося використовувати інструменти при виконанні співу.

Таким чином, у музичній культурі, як і в цілому в художній культурі Росії кінця XVII ст., простежується початок процесів се­куляризації. Поряд з релігійною розвивається світська культура.

XVII століття — завершальний етап у розвитку давньої культу­ри. Наприкінці століття відбувається перелом у розвитку культури Росії, зумовлений причинами, що були пов'язані з формуванням національного всеросійського ринку, становленням російської на­ції, розвитком науки і просвітництва. Головним підсумком творчих пошуків у мистецтві XVII ст. стало зародження ідеї про те, що най­важливішим завданням мистецтва і художника є відображення дійсності в її реальних проявах. Осмислити це завдання, творчо втілити повинні були митці XVIII ст.