5 Сенс людського буття

Проблема смерті та безсмертя людини у філософсько-світоглядному окресленні

Одним із могутніх обмежень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому певного змістовного наповнення. Лише при намаганні зрозуміти смерть не тільки у негативному плані, окреслюється і таємниця безсмертя.

■♦ Конечність надає людському життю сенсу, оскільки робить його визначеним, завершеним. В своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж:, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як неминучого кінця життя, ми спонукаємося не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. Усвідомлення смертності накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність неповторною. Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним чинником людського життя. Окреме людське життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося і т. ін. Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя. Вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі. Не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. Біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як припинення нашого життя у певних його якостях.

По-друге, вже біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот). Частково люди безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існус цілком виправдана науково версія про те, що органічні сполуки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо припустити, що в їх початкових формах потенційно існують можливості розвинутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя.

Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В традиціях християнства (як і більшості інших релігій) розрізняють душу та дух. Духом називають частку вищої, божественної сутності, що нам дарована ще при створенні людини, і що, звичайно, є принципово безсмертною. Душа ж постає тою сутністю, що з'єднує дух та тіло: за формою вона споріднена тілесному, а за суттю - духу. Тому, коли ведуть розмову про душу, то, звичайно, йдеться про людину, а спасіння душі в такому випадку постає саме як спасіння індивідуальної сутності. Дух же, як це випливає із його трактування, принципово не може бути ні знищеним, ні здеформованим.

В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі. Атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії,навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попередні життя і спокутуючи їхні провини.

Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного. Принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Ще на початку XX ст. був поширеним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають "пам'яті" про колишню до нього приналежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час шформаційний еквівалент певної особистості. Хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо - нащадкам).

По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

• історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

■♦ соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

♦ Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах. Це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії" щасливої смерті"). "Евтаназія" пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страждає від болю, проте доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді. З одного боку, якщо "евтаназію" узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами. З іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним стражданням. У той же час не можна тих, хто страждає, робити бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити "евтаназію", проте інші рішуче наполягають на її забороні. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися власним життям, то, напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про "евтаназію". Все інше- питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення -вирішується суспільством в залежності від його стану та рівня розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.

З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше -індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного житгя у зміні популяцій? Саме життя ставить його перед людиною (особливо - в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього як словами, так і вчинками. Тому це є не лише питання самопізнання людини, а її самоздійснення.

•*■ Питання про сенс - це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс. Якщо входить у зв'язок із ними, проте за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує. Якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.

Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину.

Звідси стає зрозумілим, що сенс - це виключно людське явище. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних про­цесів життя, претендує на те, щоби взяти своє життя у своє свідоме вирішення та врегулювання. Ясно також і те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підставою для смислового відношення. В сенсі, тим більше - сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і праг­нення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому най­простішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слу­гувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє житія. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни.

Поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів. Проте в останньому випадку виникає питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує в такому випадку внутрішній "фокус" особистості? Дехто із філософів, психологів, мислителів вважає, що самість змінити не можна, що в усіх поворотах долі в людині завжди буде лишатися щось її, щось перше та початкове, а дехто вважає, що в даному випадку саму зміну сенсів, потяг до неї і постає виявленням самості. Напевне, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий. Бо насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті. Це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, подвиг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуччя дітей та здоров'я інших людей, і т.д., і т. п. І в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя - його можна підпорядкувати певній меті і справді її досягнути. Філософія однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто - із думкою про сенс, життєві вчинки, відповідальність, реалізацію себе і своєї свободи.Творчість і свобода надають сенсу людській діяльності і є передумовами самореалізації особистості. Прагнення здійснити сенс жит­тя є основним мотивом людської поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки—визначає їх. Він притаманний усім людям і є ру­шійною силою розвитку особистості.

Висновки

Людське буття настільки складне, розмаїте, варіативне, що це дає мож­ливість розуміти людину як мікрокосм, як своєрідне зосередження, фокусу­вання потенцій світу, виведення їх у виявлення та окреслення з найбільшою повнотою і виразністю. Зазначені характеристики людини пов 'язані з її біологічною неспеціалізованістю, а, отже, з універсальністю, унаслідок яких людина постає суб'єктом процесів своєї життєдіяльності. Основою специфічно людського способу самоутвердження у світі постає людська діяльність, спрямована на створення сфери соціокультурних процесів. У цій діяльності людина набуває власне людських якостей, проявляючи водночас свої сутнісні сили та багаторівневу складність своєї природи.

Людська індивідуальність є вищою сходинкою у людському самовдоскона­ленні. Формування індивідуальності передбачає певну орієнтацію у цінностях людського буття, серйозне ставлення до питання про смерть, безсмертя та сенс життя.

В історії філософської думки проблема сенсу людського існування стала активно обговорюватися, починаючи з епохи Відродження. В історії філософської думки проблема сенсу людського існування стала активно обговорюватися, почИнаючи з епохи Відродження. Сенс життя кожна людина визначає суто індивідуально, але в основі лежать головні життєві цілі, що визначаються характером діяльності людини. Цілі жит тя пов’язані передусім із задоволенням людських потреб.

Людина має різноманітні потреби, виокремлює для себе домінантні и другорядні залежно від тієї значимості, яку надає тій чи іншій потребі. Орієнтованість людини на задоволення насамперед домінантної потреби завжди пов'язується з проблемою вибору, тобто самоврядуванням, що залежить від вольових якостей людини.На думку авторів концепції соціального обміну (Блау, Хоманс, Емерсон т а інш.специфіка соціальної взаємодії виявляється в тому, що люди не завжди спрямовують свої дії на максимальне задоволення потреб, значною мірою на них впливають ціннісно-нормативні механізми , розпо діл влади, соціальні інститути тощо.

Первинні та вторинні потреби визначають спосіб життя людини, а їх наявність і задоволення - розвиток особистості. В цьому плані задоволення потреб, їх досягнення стають сенсом, метою і щастям людини, хоча досягнення потреб пов'язане з певною напругою і по­доланням суперечностей. Чим цінніша людська потреба, тим більших зусиль вона потребує. Отже, досягнення потреби є процесом і керо­ваним, і самоврядним. Як зазначав К. Гельвецій, потреба стає осно­вою діяльності та щастя людей. Щоб бути щасливим, треба докласти зусиль для досягнення потреби і мати від цього задоволення.

Але чи робить щасливою людину задоволення всіх її потреб,адже сама їх сутність по-різному трактується у філософській літера­турі? Так, з точки зору 3. Фрейда, своєрідним збуджувачем вітальнихпотреб людини є енергія несвідомого психологічного потягу, якийвиступає джерелом як творчих, так і руйнівних сил. Його послідовни­ки - А. Адлер, К. Юнг - теж визначали причину потреб індивіда або вприродному почутті неповноцінності й прагнення до самоствердженя, притаманному людині (А. Адлер), або в колективному несвідомо му, що визначає той чи інший архетип людини як корелята інстинктів(К. Юнг). На відміну від них, Е. Фромм в основі потреб убачав взаємодію біологічних і соціальних чинників, що породжують у людині необхідність подолати самотність, обмеженість власного існування, досягти самоствердження в суспільстві.

На думку марксистів, основа виникнення потреб лежить в матеріальному, економічному стані людини і суспільства.На відміну від них, Е. Фромм в основі потреб убачав взаємодію біологічних і соціальних чинників, що породжують у людині необхідність подолати самотність, обмеженість власного існування, досягти самоствердження в суспільстві. На думку марксистів, основа виникнення потреб лежить в матеріальному, економічному стані людини і суспільства,соціально-класовому антагонізмі, експлуатації людини людиною, що виступають мотивами як самих потреб, так і способів їх задоволення. Потреби нерозривно зв'язані з інтересами. Якщо потребу можна розглядати як зміст, то інтерес є формою буття потреби, способом її існування. Водночас інтерес має і свої специфічні особливості. Інтерес як реальна причина соціальних дій може мати інтуїтивний свідомий і змішаний характер і розглядатися не як фактичне, а здебільшого як процесуальне явище. Різноманітність людських інтересів обумовлює той факт, що хоча інтереси вмотивовуються об'єктивними природними і соціальними закономірностями, але мають суб'єктивний, відносний і співвідносний характер.

Підкреслючи визначальну роль інтересів в життєдіяльності людей, держав, урядів і суспільства, Гельвецій надавав їм значення такого закону в духовному житті, як роль закону руху у світі фізичному і вважав, що саме задоволення інтересів дає людині почуття комфортності, благополуччя, тобто приводить позитивних емоцій, почуттів, настроїв особистості.

Фундаментальною основою різноманітних людських інтересів є особистий інтерес, який Гельвецій вважав єдиною і загальною мірою людських вчинків.З його точки зору, інтерес як рушійна сила мотивується й орієнтується такими діями особистості, які приносять їй задоволення або страждання. Підкреслюючи первинність особистісного інтересу, в житті, Гельвецій в одночас вважає, що з часткових інтересів окремих людей виник загальний інтерес. І саме він диктує суспільству, яку оцінку давати тим чи іншим вчинкам людей залежно від того, якими вони були для суспільства – корисноми, байдужими або шкідливими.

Було б спрощенням вважати, що загальний інтерес виступає простою сумою особистих інтересів

І той інтерес, який максимально враховує цю суму, стає оправданим і справедливим. Цілком імовірно, що загальний інтерес може локалізуватися в діях , прагненнях і вчинках окремих людей, керівників, управлінців різного рангу та рівня, які в своїх індивідуальних інтересах можуть відбивати коренні потреби та інтереси мас, ідентифікувати свій особистий інтерес і суспільний.

Отже, інтереси і їх реалізація залежать від двох умов: 1. від того, наскільки чітко і точно вони відбивають потреби і інтереси людини і суспільства 2.від того, наскільки адекватно вони відбивають об’єктивні закономірності та історичну ситуацію, що складається в суспільстві. Лише виконання цих умов дає змогу стверджувати, що загальний інтерес - загальний інтерес - це збіг суб'єктивних цілей, прагнень і бажань людини з об'єктивними соціальними закономірн ями і потребами суспільства. Тому можна вести мову про ефективне управління суспільним виробництвом, колективами, соціальним и групами, народом, державою, всією людською спільнотою, адже незважаючи на все все розмаїття особистих інтересів, у суспільстві є загальні інтереси,саме в них зацікавлені всі громадяни: дотримання певного порядку й безпеки, виконання встановлених правил взаємодії, спів життя, збереження і розширення зв'язків, прийнятне і можливе за даних умов вирішення соціальних суперечностей, покращення умов життя тощо. Найпершим вираженням такого спільного інтересу є зб ереженняня цілісності соціуму, відповідного рівня його розвитку.

Відповідно до того, чи є корисним для людини або суспільства певний інтерес, йому надається позитивне чи негативне значення при цьому оцінка суб'єктом своїх інтересів і дій може бути прямо проти­лежною, до того ж протилежні оцінки часто міняються місцями. Інте­рес, за словами К. Гельвеція, може породжувати як порок, так і доб­рочинність, він спрямовує дії людини в тому чи іншому корисному чи ні напрямку і визначає достойні або недостойні засоби для їх ре­алізації. Це вимагає від кожної людини розуміння того, що мати осо­бисте щастя за рахунок щастя інших або управляти, підтримуючи злочини і пороки, неможливо.

Філософський напрямок, що на противагу оптимізму розглядає світ з негативного боку, як утілення зла і страждань, в якому життя людини не має ніякого сенсу, називається песимізмом.

Отже, не існує єдиного сенсу життя для всіх людей. За думкою І. Канту слід говорити про достоїнство життя, що визначається кожним індивідом.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні філософські проблеми антропоге­ незу.

2. Чи культура є причиноютрансформації людини в біологічно не­ повноцінну істоту, чи біологічність людини є причиною виникнення куль­ тури? Доведітьдилему.

3. Чому праця людини безпосередньо пов'язана з мисленням? Ваші аргументи.

4. Чи є людина лише соціальною істотою? Яке місце в людській сутності має біологічний фактор? Обгрунтуйте свою позицію.

5. Як взаємопов'язані знаряддя праці людини і виникнення сус­ пільства?

6. Охарактеризуйте основні виміри свідомості.

7. Яка роль «біологічності» та «соціальності» у виникненні свідо­ мості?

8. Прибічником яких (і чому?) концепцій свідомості ви є: індивіду­ алістичних чи колективістських?

9. Які форми має людське буття?

10. Покажіть специфіку духовного буття людини.

Теми рефератів

1. Людина як предмет філософії.

2. Філософія і проблема генезису людини.

3. Філософія як самоусвідомлення людини.

4. Ідеал людяності і цінність людського життя.

5. Духовність як засіб і сенс життєдіяльності людини.

6. Життя як проблема людської рефлексії.

7. Свідомість, самосвідомість, підсвідомість: форми прояву і пробле­ ма взаємозв'язку.

8. Аналіз свідомості у феноменології.

9. Масова свідомість: закономірності та деформації. Феномен на­ товпу.

Література

Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тьі-сячелетия). — Екатеринбург, 1997.

Гаврюшин Н. К. Самопознание как таинство // Вопросьі философии. — 1996. — № 5.

Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду//Філософська і соці­альна думка. —1992. — № 7.

Налимов В. В. Спонтанность сознания. — М., 1989.

Ортега-и-Гасет X. Человек и люди // Избранньїе трудьі. — М., 1997.

Фрейд 3. Психология бессознательного. — М., 1989.

Шелер М. Положение человека в космосе // Избранньїе произведения. — М., 1994.

Шпет Т. Свідомість та її власник // Філософська і соціальна думка. — 1993. — № 4

28