Епохи класицизму і романтизму

Течії класицизму і романтизму в європейській культурі, з нашої точки зору, представляли одну епоху, оскільки їх творцями і носіями передового світогляду виступають одні і ті ж суспільні прошарки – аристократія, дворянство, нечисленна культурна еліта. Ці «вершки суспільства» ще досить відокремлені від широких народних верств. Щодо класицизму ( в західноєвропейських країнах побутує термін Neoclassic (неокласика) то він є своєрідною традицією європейської еліти підтримувати постійний зв'язок і спорідненість з греко-римською культурою (класика). В основі класики – цінності демократії, антропоцентризму, гуманізму та раціоналізму. Відродження класики відбулося на ґрунті Просвітництва та енциклопедизму XVIII ст.. Французька революція завершила цей світоглядний поворот, перетворивши класику на загальноєвропейську тенденцію розвитку. На основі нового мислення виник новий мистецький стиль, одна із найбільш універсальних художніх систем, яка мала розповсюдження практично у всіх видах культури: живописі, архітектурі, скульптурі, поезії, літературі, музиці, театрі, навіть декоративно-ужитковому і садово-парковому мистецтві. Стильові форми класицизму не є повністю новими, оскільки запозичені з античності, однак в них вкладається і зміст нової епохи – патріотичні почуття національно-державні ідеали і навіть гегемоністські претензії окремих монархів і держав. Свого апогею європейський класицизм досягає у першій чверті ХІХ ст.. спочатку у наполеонівській Франції, а також у Британії, Росії, Німеччині. В імперії Бонапарта (1799-1815), що вела постійні війни, класика досить швидко переродилася на штучно-насаджуваний, помпезний, войовничий імперський стиль, так званий, Ампір (стиль імперії). Характерними ознаками якого були символи перемоги та війни – римські орли, зброя, тріумфальні арки тощо. Прагнення до величі і ореолу слави Риму вело митців шляхом сліпого копіювання мистецтва минулого ( архітектори Персьє, Фонтен, скульптор Канова). Великим класиком у живописі був Ж. Л. Давид, якому належать парадні портрети Наполеона та його наближених, картини на античні сюжети( «Клятва Гораціїв»). Хрестоматійною є «Смерть Марата» (1793)5 , де один з очільників якобінців показаний як герой, що поклав життя на вівтар свободи.

Російська держава, що перемогла Наполеона і утвердилася як одна із наймогутніших імперій, з легкістю перейняла ампір, який за умов самодержавно-кріпосницької системи виявився доволі штучним і фальшивим. Щоправда, в архітектурі вдалось створити визначні ансамблі Петербурга архітекторами А. Вороніхіним (Казанський собор 1811) 6, К. Россі ( Арка головного штабу 1830 р.), О. Монферраном ( Ісаакієвський собор – 1850), у Києві- будівля університету (арх.. В. Беретті, 1834). Видатним скульптором епохи був українець І. Мартос, уродженець Ічні на Чернігівщині (1754-1835). Крім пам’ятника Мініну і Пожарському на Червоній площі Москви (1818). Він створив надгробок гетьмана Розумовського у Батурині (1805), пам’ятник герцогу Дюку де Рішельє в Одесі (1823-1828рр.).

Різновидом класицизму і своєрідним стилем є академізм – метод навчання в академіях, а також художньої практики згідно з строгими канонами і непорушними правилами. Академічна класика в літературі чи мистецтві повинна була виявляти інтерес лише до вічного, незмінного, відкидаючи випадкові, індивідуальні ознаки. Потрібно було дотримуватись чіткої ієрархії жанрів: високих ( ода, трагедія), низьких ( комедія, байка), ставити за мету виховну, повчальну роль твору. Згодом така система приводила культуру до застою, а академізм ставив синонім штампів і стереотипів.

Наприкінці 18ст. в літературно-мистецьких колах Німеччини, Англії, Франції формується течія романтизму, що заперечує раціоналізм просвітництва, відмовляється від нормативності властивій класицизму, натомість відроджує в творчості культ почуттів і пристрастей, індивідуального і суб’єктивного, проголошує свободу особистості.

Суспільними причинами формування нової течії було розчарування в наслідках соціального і економічного прогресу, поразці французької революції, коли на зміну демократичним ідеалам прийшли імператор з його бюрократією, а згодом і європейський імперський абсолютизм.

Романтизм ніколи не був мистецьким стилем, оскільки не прагнув до створення правил і канонів, це, скоріше, світовідчуття митця, що знаходить прояв у різних художніх течіях та стилях. На думку Ш.Бодлера „справжній романтик виявляється не у виборі сюжету чи епохи, а у сприйнятті світу.” Виникають образи розчарованих героїв, бунтарів, тих хто нехтує суспільними справами (Чайльд Гарольд Байрона, Онєгін − Пушкіна, Печорін − Лєрмонтова). Ідуть пошуки ідеалу, подекуди не на європейському грунті, а в екзотичних країнах, народному середовищі, фольклорі, виявляється інтерес до минулих часів. Серед найбільш відомих живописних творів романтизму картина француза Т.Жеріко

7. „Пліт Медузи”(1819). Її поява у Луврі у буквальному розумінні сколихнула

Францію. Серед бурхливого моря на плоту з потонулого корабля рятуються люди. Одні вже мертві, деякі впали у відчай, інші плекають останню надію, побачивши вдалині ледь помітний парус. Таких пристрастей і емоцій ще не знало мистецтво. „Сама Франція, саме наше суспільство показане на плоту Медузи,”−писав про картину видатний історик Ж.Мішле. У трагедії „Медузи” нація відчула крах власних ідеалів і надій, відтоді порятунок стали шукати лише в світі приватного і особистого. Щоправда, мине лише десять років і послідовник Жеріко, Ежен

7. Делакруа напише „Свободу, що веде народ”(1830) де у символіко-романтичному образі жінки з республіканським прапором у руці, фрігійському ковпаку знову поведе Францію на барикади революції.

Яскравий вияв знайшов романтизм у європейській поезії. Знаковою тут є постать Д.Г.Байрона (1788-1824), англійського аристократа, лорда, нащадка старовинного роду. Як власною поведінкою, так і вчинками героїв своїх творів (поеми „Паломництво Чайльд Гарольда”, драми „Манфред”, „Дон Жуан”, „Мазепа”, збірки віршів „Станси до Августи”) поет кидає виклик традиційним нормам моралі та релігії, виявляє зневагу до монархії та буржуазності, закликає до боротьби за свободу і національну незалежність. Так званим „байронізмом” захоплювались Пушкін, Лермонтов, Гете, А.Міцкевич, Ю.Словацький, в музиці його мотиви звучать у Берліоза, Шумана, Чайковського...

В літературі доби романтизму виникли такі нові жанри як лірична пісня та романс, балади, історичні романи і драми. Так само, як Байрон в поезії, інший британець Вальтер Скотт (творець низки історичних романів з доби середньовіччя, зокрема „Роб Рой” (1818), „Айвенго” (1819) мав у Європі та світі безліч послідовників та шанувальників. Зацікавленість у національному фольклорі привела до появи літературної казки. В цьому жанрі найбільшої популярності зазнали крім вже згаданого Андерсена, німці брати Грімм (сер. 19ст.), Е.Т.Гофман (1776-1822).

Течія романтизму набувала найбільшого поширення у тих європейських країнах, які в той чи інший спосіб боролись за національну незалежність. Українці тут не були виключенням.

Романтизм в українській культурі був не лише опозицією до імперської ідеології та русифікації, але, в певній мірі, протистояв наявним традиціям бурлеску і травестії (спробам говорити про національне минуле жартома та з усмішкою).

Першими виявами українського романтизму були видання у Петербурзі української граматики О.Павловського (1818), збірки українських пісень М.Цертелєва, фольклорні видання, здійснені М.Максимовичем (1827, 1834, 1849), публікації історичних праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Бодянського (1846-48, зокрема козацьких літописів й „Історії Русів”).

До т.зв. „харківських романтиків” 20−30х рр. на чолі з І.Срезневським, А.Метлинським, М.Костомаровим, приєднується Руська трійця − М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, із програмною працею „Русалка Дністровая” (1837).

Напевне, вихід шевченкового „Кобзаря” (1840), можна вважати центральною подією в розвитку українського романтизму, що вже існував на міцному підґрунті. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, з його романтичною слов’янофільсько-християнською програмою доба романтизму в Україні йде до завершення, хоча численні вияви цієї течії, як в літературі, так музиці, живописі, театрі існували до кінця століття.

Із сорокових років 19 століття у європейській культурі утверджується реалізм (від лат. realis − дійсний, суттєвий) що визначається як стиль і метод в літературі та мистецтві, а також філософська теорія, згідно з якою навколишній світ існує об’єктивно, незалежно від людського сприйняття і пізнання. На відміну від романтиків, що віддавали перевагу індивідуальному, суб’єктивному, уявному минулому, а також класицистів, що цінували порядок, канон та ідеал, реаліст зображує світ таким, яким він є об’єктивно. Базовими принципами світосприйняття стають життєвість, правдивість, гуманізм та демократичність, подекуди гостра соціальна критика. Найперше ознаки реалізму з’явилися у французькій літературі, що описувала бурхливе двадцятиліття між революціями 1830 і 1848р. Цей термін літературна критика використовує при аналізі прози від Бальзака до Золя. Оноре де Бальзак (1799-1850) відомий всьому світу, як автор серії романів, що об’єднані загальною назвою „Людська комедія”. Письменник аналізує життя, побут, звички, характери широких соціальних верств Франції, показує типи людей, що стають рабами грошей, заручниками аморальних вчинків, здійснених в бездумній гонитві за успіхом і соціальним престижем. Так само, Cтендаль (псевдонім Анрі Марі Бейля 1783-1842) у романі „Червоне і чорне” (1831), написаному на основі кримінальної судової хроніки, виводить образ Жюльєна Сореля, здатного піти на злочин заради багатства і кар’єри. Еміль Золя (1840-1902) у 20томній серії романів „Ругон Маккари”, описує низку драм і трагедій „маленьких людей”, співчуваючи їх пасивності, покірності долі, християнському смиренню.

Слава одного з найбільших європейських реалістів належить англійцю Чарльзу Діккенсу (1812-1870). Із блискучим гумором описавши життя „старої доброї Британії” у „Посмертних нотатках Піквікського клубу” він став відомим серед англійців. Однак справжній шок в суспільстві викликали його романи „Пригоди Олівера Твіста” (1838р.) та „Девід Коперфільд” (1849-50) де соціальна несправедливість була показана з такою силою, що не залишила байдужими навіть уряд і парламент, які заходилися до активних реформаторських дій. Велику суспільну місію виконувала література в Російській імперії. Імена представників її реалістичного, народницького напряму М.Гоголя, І.Тургенєва, Т.Шевченка, М.Вовчка, І.Нечуя-Левицького, Л.Толстого, Ф.Достоєвського, В.Короленка, І.Франка та ін. були добре знані серед освічених росіян та українців.

Своєрідну стилістику виробив реалізм в образотворчому мистецтві. Він, так само як і романтизм, не склався у повноцінний художній стиль, бо уникав особливих стильових прийомів. Найперші ознаки реалізму з’явились в художників Франції, що в добу революційних зрушень стали звертатись до тем природи та повсякденного людського життя. Поява таких картин як