Загальна характеристика цивільного законодавства України.

Цивільне право є однією з найважливіших та найстаріших галузей права. Саме з цивільним правом громадяни зустрічаються найчастіше в процесі свого існування. Предметом цивільного права є майнові правовідносини, обумовлені товарно-грошовими формами та особисті немайнові правовідносини. Методом цивільного правового регулювання є диспозитивний – суб’єкти вступають у відносини на рівних засадах.

Цивільне право в значній мірі впливає на економіку держави: може її гальмувати та стимулювати, причому як усю, так і обрані сфери.

Цивільне право – це система правових норм, які регулюють на засадах правової рівності майнові та особисті немайнові відносини між громадянами чи юридичними особами з метою задоволення власних матеріальних та духовних потреб.

Система цивільного права складається з різноманітних інститутів, які для зручності застосування поділяються на інститути Загальної та Особливої частини. До Загальної частини відносяться теоретичні, узагальнюючи інститути: суб’єкти та об’єкти цивільного права, поняття та ознаки угод, представництва, довіреності, позовної давності. До Особливої – право власності, зобов’язальне, авторське право, право на винаходи та відкриття, спадкове право тощо.

Система цивільного законодавства – сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини в сфері цивільного права. Основу цивільного законодавства, його основні принципи та засади становить Конституція України.

До цивільного законодавства також відносять інші нормативно-правові акти – Цивільний кодекс України та закони (наприклад, “Про власність”, “Про іпотеку”, “Про лізінг”) та підзаконні акти (укази Президента, постанови Кабміна), міжнародні та внутрішньодержавні договори, правові звичаї.

Цивільний кодекс, як джерело цивільного права

ЦКУ був прийнятий 16.01. 2003, але набув чинності з 1.01. 2004 і складається з 6 книг.

КНИГА ПЕРША «Загальні положення» включає в себе загальні положення, підстави виникнення цивільних права та обов’язків, захист цивільних прав та інтересів; загальні положення про фізичну і юридичну особу, опіку і піклування; участь держави та інших суб’єктів публічного права в цивільних відносинах; визначаються об’єкти цивільних прав; загальні положення про правочини і представництво; положення щодо позовної давності.

КНИГА ДРУГА «Особисті немайнові права» визначає загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи, а також види особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи та її соціальне буття.

КНИГА ТРЕТЯ «Право власності та інші речові права» визначає право власності та інші речові права: набуття та припинення права власності та його захист, право спільної власності, право власності на землю (земельну ділянку), право власності на житло, речові права на чуже майно.

КНИГА ЧЕТВЕРТА «Право інтелектуальної власності» визначає право інтелектуальної власності на літературний, художній твір та інший твір (авторське право); право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права); право інтелектуальної власності на наукове відкриття, на винахід, корисну модель, промисловий зразок; право інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми, на раціоналізаторську пропозицію, на сорт рослин, породу тварин; право інтелектуальної власності на комерційне найменування, на торговельну марку, на географічне зазначення, на комерційну таємницю.

КНИГА П'ЯТА «Зобов’язальне право» визначає загальні положення про зобов’язання: поняття, сторони, виконання, забезпечення та припинення зобов’язань; загальні положення про договір, умови, укладання, зміну та розірвання договору; окремі види зобов’язань: купівля-продаж, дарування, рента, найм (оренда), довічне утримання, позичка, підряд, виконання науково-дослідних робіт, послуги, перевезення, транспортне експедирування, зберігання, страхування, доручення, комісія, управління майном, кредит та банківський вклад, факторинг, розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, комерційна концесія, спільна діяльність; недоговірні зобов’язання: публічна обіцянка винагороди, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, створення, створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи; відшкодування шкоди.

КНИГА ШОСТА «Спадкове право» визначає: спадкування за заповітом та за законом, виконання заповіту, оформлення права на спадщину, спадковий договір.

ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ.

Предмет цивільно-правового регулювання.

Предмет цивільно-правового регулювання – це ті відносини, які регулюються цивільним правом.

Цивільне право регулює три групи правовідносин залежно від їхніх суб’єктів: між громадянами, між юридичними особами, між громадянами та юридичними особами. На момент вступу у цивільні правовідносини їх суб’єкти самостійні та незалежні один від одного, рівні в своїх правах та обов’язках. Після вступу у цивільні правовідносини права та обов’язки суб’єктів регулюються цивільно-правовим договором, який вони уклали.

Об’єктами цивільних правовідносин є речі, майнові права, результати робіт, інформація, інші матеріальні та нематеріальні блага.

Цивільне право регулює лише ті майнові відносини, які будуються на диспозитивних засадах (договір купівлі - продажу), відносини, які будуються на імперативному методі правового регулювання входять до інших галузей права (бюджет, податки – до фінансового, податкового). Цивільне право не регулює майнові відносини в сільськогосподарських підприємствах, сімейні, трудові, земельні.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивні ци­вільні права та суб'єктивні цивільні обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки учасника цивільних правовідносин. Змістом суб'єктивного права є юридичні можливості, що надані суб'єктові, які в своїй сукуп­ності становлять повноваження. Кожне суб'єктивне цивільне право передбачає, зазвичай, такі основні повноваження:

• повноваження на власні дії — можливість самостійного вчинення суб'єктом фактичних та юридично значущих діянь. Наприклад, власник, здійснюючи своє право власності, може вчиняти дії з володіння, користування та розпорядження певним майном;

• повноваження вимоги — можливість вимагати від зобов'я­заного суб'єкта виконання покладених на нього обов'язків. Наприклад, покупець за договором купівлі-продажу має право вимагати в продавця передачі йому у власність май на, за яке він сплатив відповідну суму;

• повноваження на захист — можливість самостійно чи опосередковано через юрисдикційні органи застосувати щодо зобов'язаної особи заходи державно-примусового характеру з метою усунення перепон у здійсненні регулятивного суб'єктивного права чи відновлення його до попереднього стану. Іноді ці повноваження в літературі розглядаються як окреме суб'єктивне цивільне право.

Цивільні правовідносини мають економічний зміст та товарно-грошову форму. Усі цивільні правовідносини можна поділити на майнові відносини, пов’язані з приналежністю майна певним особам, та майнові відносини, пов’язані з переходом цього майна від одних суб’єктів до інших.

Також до цивільно-правового регулювання входять особисті немайнові відносини, які поділяються на немайнові, тісно пов’язані з майновими (авторське право) та немайнові, які виникли на підставі реалізації особистісних прав (право на ім’я, захист честі та гідності, інші).

Цивільно-правові відносини поділяють

• за змістом: на майнові (купівля-продаж) та немайнові (авторське право)

• за учасниками: абсолютні (один учасник проти усіх – право власності однієї особи повинні поважати усі) та відносні (один учасник проти одного чи декількох конкретних – покупець-продавець)

• за об’єктами: речові (володіння майном) та зобов’язальні (виконання послуг)

• за структурою: прості (у однієї сторони тільки право а у іншої – обов’язки – договір позики) та складні (у обох сторін права та обов’язки – купівля-продаж)

Суб’єкти цивільних правовідносин. Громадяни як учасники цивільних правовідносин. Поняття та загальна характеристика цивільної правоздатності та дієздатності громадян.

Суб’єктами (учасниками) цивільних правовідносин можуть бути фізичні (громадяни та іноземці) та юридичні (підприємства, установи, держава) особи. Для того, щоб громадянин міг бути учасником правовідносин, він повинен мати певні фізичні, соціальні та правові властивості.

Фізичними є властивості, які виділяють людину в тваринному світі: вік, стан здоров’я.

Соціальні – здатність мати свідомість, розмовляти, мислити, психологічно та ментально розвиватися.

Правові – наявність правоздатності, дієздатності, деліктоздатності.

Усі фізичні особи мають рівні права та обов’язки

Цивільна правоздатність – здатність громадянина мати цивільні права і обов’язки (ст. 25 ЦКУ). Ця властивість є невід’ємною, наступає в особи з народження (в виключних випадках може наступити і до народження) та припиняється зі смертю. Деякі автори вважають, що до правоздатності входить лише здатність мати права, так як обов’язки малолітній нести не може.

Цивільна правоздатність належать усім громадянам та іноземцям, незалежно від їх мови, статі, раси, релігійних переконань, соціального та майнового становища. Особа не може позбутися правоздатності, передати її іншим особам, хоча може обмежитися судом на певний термін (несення покарання), після якого повертається в повному обсязі.

Цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільні права та обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30).

Виникнення дієздатності залежить від віку та психічного стану особи. Таким чином, щодо дієздатності громадяни поділяються на повністю дієздатних (з 18 років), частково дієздатних (до 18 років), недієздатних та обмежено дієздатних.

За ЦКУ повну дієздатність особа набуває в 18 років (ст. 34) або з моменту реєстрації шлюбу. Неповна дієздатність належна людині з 14 до 18 років. В цей час особа може самостійно розпоряджатися своїм заробітком, здійснювати права на результати інтелектуальної та творчої діяльності, за згодою батьків або піклувальників розпоряджатися своїм банківським вкладом чи вчинювати правочини (ст. 32). Неповнолітня особа несе відповідальність за шкоду, завдану іншій особі своїм майном, якщо її майна недостатньо, додаткова відповідальність покладається на її батьків чи піклувальників (ст. 33).

До 14 років у особи є часткова цивільна дієздатність, за якою вона може вчиняти дрібні побутові правочини та здійснювати свої особисті немайнові права на результати інтелектуальної та творчої діяльності. Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду. (ст. 31)

Недієздатні – фізичні особи, визнані такими рішенням суду внаслідок хронічного, стійкого розладу здоров’я, яке призводить до нездатності розуміти та керувати своїми діями. Над недієздатною особою встановлюється опіка. Опікун здійснює від імені та в інтересах недієздатної особи усі правочини, несе по ним відповідальність. При покращанні стану недієздатної особи, суд може поновити їй дієздатність.

Обмежено дієздатні – громадяни, визнані такими судом внаслідок психічного розладу, який впливає на здатність усвідомлення та керування ними своїх дій (ст. 36 ЦКУ). Суд може обмежити цивільну дієздатність особи через зловживання алкогольними чи наркотичними засобами, внаслідок якого вона ставить свої родину чи себе у скрутне матеріальне становище. Наслідком в такому випадку буде встановлення над цією особою піклування. Особі дозволяється вчиняти лише дрібні правочини (все інше – з дозволу піклувальника). У разі поліпшення психічного стану особи з обмеженою дієздатністю, суд може поновити її дієздатність.

Загальні цивільні права громадян закріплені в Конституції України. До них належать: право власності на майно та результати своєї інтелектуальної та творчої діяльності, право користування об’єктами державної та комунальної власності та інші. Іноземці, які перебувають на Україні на законних підставах мають ті ж самі права і обов’язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено законодавством.

В цивільному законодавстві України ці права уточнюються та розширюються.

Співвідношення понять “правоздатність”, “дієздатність”, “суб’єктивне право”.

Цивільна правоздатність – здатність громадянина мати цивільні права і обов’язки (ст. 25 ЦКУ). Ця властивість є невід’ємною, наступає в особи з народження (в виключних випадках може наступити і до народження) та припиняється зі смертю. Деякі автори вважають, що до правоздатності входить лише здатність мати права, так як обов’язки малолітній нести не може.

Цивільна дієздатність – здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільні права та обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст. 30).

Виникнення дієздатності залежить від віку (див. попереднє питання) та психічного стану особи. Таким чином, щодо дієздатності громадяни поділяються на повністю дієздатних (з 18 років), частково дієздатних (до 18 років), недієздатних та обмежено дієздатних.

Суб’єктивне право – конкретні права та обов’язки, які належать конкретній особі, або які вона може реалізувати у будь-який час. Суб’єктивне право поєднує в собі три елементи: вид та міру можливої поведінки особи, право вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення власної діяльності та право вимагати застосування державного примусу до зобов’язаних осіб.

Таким чином, правоздатність та дієздатність забезпечує особі реалізацію суб’єктивного права. Разом з тим, суб’єктивне право можуть вплинути на правоздатність чи дієздатність особи. Наприклад, якщо особа виходить з громадянства України (реалізація суб’єктивного права), вона втрачає правоздатність та дієздатність громадянина України.

Єдність цивільної правоздатності та суб’єктивного права проявляється в мірі можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта. Відмінність проявляється в тому, що правоздатність – це чиста, теоретична можливість здійснити певну дію, а суб’єктивне право – практична, реальна можливість її вчинити через здійснення дієздатності.

Юридичні особи як суб’єкти правовідносин.

Юридичною особою є організація, створена та зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа має свою цивільну правоздатність та дієздатність, які наступають одночасно з моменту державної реєстрації їх статуту або прийняття рішення державою про її організацію (для державних організацій) та зникає при припиненні існування юридичної особи шляхом ліквідації чи реорганізації. Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Діяльність юридичної особи обмежується отриманням спеціального державного дозволу – ліцензії.

Юридична особа має свої реквізити: назву, печатку, статут, банківський рахунок; може набувати права та обов’язки, нести майнову відповідальність, бути стороною в суді.

Юридична особа має свої майнові та немайнові права та обов’язки.

Юридичні особи поділяються на осіб приватного права (створюється на підставі установчих документів) та осіб публічного права (створюється розпорядчим актом Президента, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування та може виконувати державні функції.

Юридична особа може створюватися у формі установи чи товариства. Установа – організація, створена однією або кількома особами-засновниками, які не беруть участі в управлінні нею, а товариство - організація, створена однією або кількома особами-засновниками, які можуть брати участь в управлінні нею.

Товариства бувають підприємницькими та непідприємницькими. Підприємницькі мають, а непідприємницькі не мають не меті отримання прибутку внаслідок своєї діяльності.

За ЦКУ підприємницькими є господарські товариства (повні, командитні, з обмеженою відповідальністю, закриті та відкриті акціонерні), виробничі кооперативи.

Повне товариство – це така юридична особа, в який її учасники відповідають по її зобов’язаннях не тільки уставним фондом, а й своїм власним майном; обмежене – таке, в якому учасники ризикують тільки засобами внесеними до уставного фонду; командитне – таке в якому частина учасників є повними, а частина – обмеженими.

Акціонерне товариство – така юридична особа, в якій її уставний фонд поділений на рівну кількість однакових за вартістю частин (акцій), які купляють засновники. В закритому АТ мають право купляти акції тільки визначене коло осіб, а у відкритому – всі хто забажають.

Юридичні особи можуть мати свої філії та представництва, які розташовані поза її місцезнаходженням.

Поняття правочину

Загальні положення про правочин містяться в 4 розділі 1 книги ЦКУ.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну та припинення цивільних прав і обов’язків.

Правочини можуть бути одно-, дво- та багатосторонніми. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов’язки лише для однієї сторони, той, яка його вчинила. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох чи більше осіб.

Вимоги, необхідні для чинності правочину, наступні:

• зміст правочину не може суперечити діючому законодавству та моральним засадам суспільства;

• особа, яка вчинює правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

• вільне волевиявлення учасників правочину;

• правочин повинен вчинятися у формі, передбаченої законом;

• правочин має спрямовуватися на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені;

• правочин, який вчинюється батьками не може суперечити інтересам їх неповнолітніх дітей.

Правочин може вчинюватися в усній, письмовій чи нотаріально-посвідченій та державно-зареєстрованій формі. В письмовій формі вчинюються правочини, в яких хоча б одна з сторін – юридична особа, якщо сума перевищує 20 неоподаткованих мінімумів, інші.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення будь-якої з вимог, необхідних для його чинності, крім форми вчинення. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), або визнана судом (оспорюваний правочин).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, його сторони повинні повернути або відшкодувати одна одній усе, що вони від цього правочину отримали. Якщо внаслідок недійсного правочину постраждала третя сторона, її шкода відшкодовується стороною, винною у недійсності правочину. Якщо недійсною визнана лише окрема частина правочину, інші мають бути дотримані, якщо це можливо.

Недотримання сторонами форми вчинення правочину може бути наслідком його недійсності внаслідок судового рішення. Нікчемним бути визнаний правочин – договір, якщо законом встановлена необхідність його нотаріального посвідчення, чого не було зроблено.

Правочин, вчинений недієздатною особою за межами її дієздатності, може бути визнаний нікчемним за відсутності схвалення її батьків, опікунів чи піклувальників.

Суд може визнати недійсним правочин, якщо одна з сторін помилилася чи була обманута щодо обставин правочину, які мають істотне значення.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення обумовлених ним правових наслідків.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Представництво та його види

Представництво – правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчиняти правочини від імені другої сторони, яку вона представляє. (ст. 237 ЦКУ)

Представник може вчиняти лише ті правочини, які має право вчиняти особа, яку він представляє. Правочин, вчинений представником створює, змінює та припиняє цивільні права та обов’язки для особи, яку він представляє.

Представник може передоручити свої представницькі зобов’язання іншій особі лише у виключних випадках та лише з повідомленням особи, яку він представляє. Якщо правочин вчинений з перевищенням представником наданих йому повноважень, він вступає в дію лише зі схвалення особи, яку представляють.

Існують таки види представництва:

1. Представництво за законом – батьки та опікуни є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей чи недієздатних осіб.

2. Комерційне представництво – комерційним представником є особа, яка самостійно постійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

3. Представництво за довіреністю – ґрунтується на договорі, довіреності чи акті органу юридичної особи.

Представництво треба відрізняти від посередництва. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. (так батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей).

Посередництво ґрунтується на угодах, що укладають певні суб’єкти господарських, цивільно - правових, фінансово-правових, трудових, міжнародних та інших правовідносин.

Чинне законодавство вирізняє декілька видів договорів, які можна віднести до посередницьких, тобто до тих, де між двома сторонами виникає проміжна ланка - посередник:

- договір комісії (глава 69 ЦКУ). За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

- доручення (гл. 68 ЦКУ): одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

- у главі 31 Господарського кодексу України визначається комерційне посередництво (агентська діяльність) - підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє. Зовнішньоекономічній діяльності більше притаманний такий вид посередницького договору, як договір консигнації, що є підвидом договору комісії. Законодавством також визначається: посередництво у працевлаштуванні на работу за кордоном; посередницька діяльність з приватизаційними паперами; посередництво брокерів під час укладання угод шляхом прийняття доручень (наказів) клієнтів біржі й підшукування відповідних контрагентів; посередництво у страховій справі.

Довіреність. Оформлення довіреності.

Довіреність – письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. (ст. 244 ЦКУ)

Метою представництва за довіреністю є здійснення законних потреб та інтересів, захист прав і свобод, виконання обов’язків від імені особи, яку представляють.

Зміст довіреності визначається в кожному конкретному випадку завданнями та повноваженнями представника.

За обсягом та змістом довіреності можуть бути одноразовими, багаторазовими та загальними або генеральними. Строк довіреності встановлюється у самій довіреності.

Форма довіреності письмова, а її засвідчення повинно відповідати формі, у якій, згідно закону, вчинюється правочин (д-р купівлі-продажу нерухомості засвідчується нотаріально. відповідно й довіреність повинна бути засвідчена нотаріально). Необхідним є нотаріальне засвідчення довіреності і у випадку передоручення.

Довіреність на одержання заробітної платні, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів, поштової кореспонденції може бути посвідчена посадовою особою організації де працює чи навчається довіритель, або за його місцем проживання (ЖЕК).

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

• закінчення строку довіреності

• скасування довіреності довірителем

• відмова представника у вчиненні дій за довіреністю

• припинення юридичної особи, яка видала чи отримала довіреність

• смерті, оголошення померлою, визнання недієздатною особи, яка видала чи отримала довіреність.

Особа, яка видала довіреність може її скасувати у будь-який час, про що вона повинна негайно повідомити представника. Аналогічно й представник може відмовитися вчинювати дії, передбачені довіреністю.

Підстави виникнення та здійснення цивільних прав та обов’язків.

Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є:

- юридичні факти - конкретні життєві обставини з якими акти цивільного законодавства України пов’язують виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

- дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки;

- договори та інші правочини;

- створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають:

- безпосередньо з актів органів державної влади, органів АРК або органів місцевого самоврядування;

- з рішення суду;

- настання або ненастання певної події.

Здійснення цивільних прав - реалізація тих можливостей, які надаються законом або договором суб’єктам цивільних правовідносин.

Особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Особа може відмовитися від свого майнового права або передати його іншій особі.

Цивільні права завжди здійснюються шляхом вчинення активних дій. Разом з тим, нездійснення своїх цивільних прав особою не є підставою для їх припинення, крім випадків встановлених законом (так кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки встановлені ЦКУ, позбавляється права вимоги).

За правовим значенням вчинюваних дій способи здійснення цивільних прав поділяють на фактичні та юридичні.

Фактичними способами здійснення цивільних прав є дія або сукупість дій, які не створюють, не змінюють і не припиняють цивільних прав та обов’язків, тобто не мають ознак правочину (наприклад, управління автомобілем, проживання у власному будинку). Юридичними способами здійснення цивільних прав є дія або сукупність дій, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки, тобто мають ознаки правочину. Юридичні способи здійснення цивільних прав за кількістю сторін поділяють на:

- здійснення цивільних прав односторонніми діями (створення твору, прийняття спадщини);

- здійснення цивільних прав двосторонніми діями (укладення договору купівлі-продажу);

- здійснення цивільних прав багатосторонніми діями ( договір простого товариства ).

У ЦКУ встановлено презумпцію добросовісності та розумності здійснення цивільних прав.

Виконанням цивільних обов’язків забезпечується здійснення цивільних прав. Цивільні обов’язки виконуються вчиненням дій або утриманням від певних дій у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов’язків забезпечується: засобами заохочення; засобами цивільно-правової відповідальності, які встановлені договором або актом цивільного законодавства; засобами забезпечення виконання зобов’язання, встановленими ЦКУ. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов’язковим для неї.

Межі здійснення цивільних прав пов’язані із виконанням особами наступних обов’язків:

- утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб або які вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі;

- утримуватися від дій, які могли б завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині;

- додержуватися моральних засад суспільства;

- не використовувати права з метою неправомірного обмеження конкуренції, запобігати недобросовісної конкуренції), не зловживати монопольним становищем на ринку.

У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вказаних меж, суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами.

Захист цивільних прав та інтересів: поняття та способи.

Право на захист являє собою суб'єктивне цивільне право особи як вид та міру її можливої (дозволеної) поведінки щодо захисту своїх прав та інтересів. Це право випливає із змісту ст. 55 Конституції: права і свободи людини і громадянина захищаються судом. У разі порушення цивільних прав конкретної особи їх захист здійснюється в порядку цивільного судочинства. Так, згідно з цивільно-процесуальним законодавством будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оскарженого права чи охоронюваного законом інтересу.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:

- визнання права;

- визнання правочину недійсним;

- припинення дії, яка порушує право;

- відновлення становища, яке існувало до порушення;

- примусове виконання обов'язку в натурі;

- зміна правовідношення;

- припинення правовідношення;

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди;

- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею встановлених цивільним законодавством меж здійснення цивільних прав.

Президент здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, визначених Конституцією.

Орган державної влади, орган влади АРК або орган місцевого самоврядування здійснюють захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Захист цивільних прав нотаріусом відбувається шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом.

Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади АРК або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Зазначені способи захисту цивільних прав реалізуються з допомогою спеціальних засобів: подання позову до суду; захист прав через звернення до відповідних органів адміністративної юрисдикції; захист цивільних прав товариськими і третейськими судами, профспілковими та іншими громадськими організаціями. Крім спеціальних засобів захисту прав особи, цивільне право допускає виняткові засоби, до яких належать необхідна оборона і крайня необхідність.

Захист особистих немайнових прав.

Фізична особа має право на захист судом свого особистого немайнового права або інтересу від протиправних посягань інших осіб, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав.

Орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична особа або юридична особа, рішеннями, діями або бездіяльністю яких порушено особисте немайнове право фізичної особи, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення.

Захист особистих прав та інтересів здійснюється наступними способами: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідносин; припинення правовідносин; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Особа має право на самозахист своїх особистого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації особою, яка її поширила. Вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною.

Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, телепередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити їх випуск у світ, а якщо вона випущена - заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

Цивільні права та обов’язки громадян.

Фізична особа має усі особисті немайнові та майнові права, встановлені Конституцією України, ЦКУ, іншими законами та усі обов’язки як учасник цивільних правовідносин. Усі правочини, що обмежують можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки є нікчемними.

Особисті немайнові права громадян та їх захист.

Особисті немайнові права громадян – це такі довічні права, які не мають економічного змісту, виникають у духовній сфері та тісно пов’язані з фізичною особою. Особа не може відмовитися від особистих немайнових прав чи бути їх позбавлена.