Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Lektsiya 3_z_krim_vidpovidalnosti.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
07.11.2018
Размер:
245.76 Кб
Скачать

Лекція 3. Покарання як форма кримінальної відповідальності та його види План лекції

1. Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання:

1.1 правова природа покарання та проблема визначення його сутності і змісту;

1.2 проблема визначення мети покарання.

2. Система покарань за кк України.

2.1 проблемні аспекти визначення та побудови системи покарань;

2.2 проблемні аспекти визначення основних і додаткових покарань та перспективи їх законодавчої оптимізації.

Тези лекції

1. Проблемні аспекти кримінально-правової характеристики покарання.

1.1 Правова природа покарання та проблема визначення його сутності і змісту.

У ст. 50 розділі X Загальної частини КК України покарання визначається як захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину і полягає у передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого. Це визначення є загальним і ним охоплюється будь-який окремий вид покарання, включений до системи покарань.

При всій важливості покарання як засобу протидії злочинності ним не вичерпується поняття кримінальної відповідальності. Остання, у порівнянні з покаранням, за своїм змістом є більш широким кримінально-правовим явищем. За своєю правовою природою покарання є однією із форм кримінальної відповідальності поряд з іншими її формами, такими як звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. Покарання є історично першою і найбільш розповсюдженою формою кримінальної відповідальності. Дві інші її форми є відносно новими. Вони свідчать про гуманізацію кримінально-правового реагування на злочинні прояви.

Виникнувши на порівняно високому ступені суспільного розвитку, покарання в різні часи й у різних народів пройшло дуже складний шлях розвитку, зазнаючи великих змін як по своїй суті, так і у формах його вираження, що залежали від змісту політичного режиму, який встановлювався панівним класом у відповідних суспільствах Навіть в історичних межах існування однієї і тієї ж формації покарання не залишалося незмінним. Будучи одним із найгостріших знарядь у руках панівних класів, покарання видозмінювалося в залежності від потреб цих класів, головною серед яких завжди залишається утримання влади, продовження свого панування.

Покарання як специфічний вид примусового впливу держави на особу, що вчинила злочин, ніколи не втрачало своєї актуальності в філософії юриспруденції, та інших галузях знання. Існують різні теорії покарання та його цілей. Особливий інтерес викликають роздуми про покарання італійського мислителя, просвітителя-гуманіст Чезаре Беккаріа, викладені в його праці “Про злочини і покарання”, яка побачила світ у 1764 році. Ч. Беккаріа сформулював принцип, що вплинув на весь подальший розвиток кримінального права, — головне не суворість покарання, а його невідворотність. Не випадково видатний російський криміналіст М. С. Таганцев назвав його книгу безсмертним внеском у гуманістичну літературу.

Історичний аспект еволюції покарання, його сутності та видів глибоко досліджений і викладений у ряді монографічних робіт російської дореволюційної та радянської доби. Серед досліджень російських криміналістів дореволюційного періоду слід відзначити роботи І. Я. Фойницького “Вчення про покарання у зв'язку з тюрмознавством” (Спб, 1889); Н. С. Таганцева “Лекції з російського кримінального права. Частина загальна” (вип. I-IV, Спб, 1889—1892); Л. С. Білогриць-Котляревського “Підручник російського кримінального права. Загальна й Особлива частини” (Київ— Петербург — Харків, 1903); С. В. Познишева “Основні питання вчення про покарання” (Вчені. зап. Московського Імператорського університету, вип. 22, 1904); А. А. Жижиленка “Покарання” (Спб, 1914) та ін.

У перші роки Радянської влади історія розвитку покарання в різних державах світу, в тому числі й у царській Росії, знайшла своє відображення в роботі А. А. Жижиленко “Нариси із загального вчення про покарання”(Л., 1923) та ін.

Серед публікацій передвоєнного періоду та 50-х — 60-х ХХ сторіччя слід відзначити п'ятитомник М. Н. Гернета “Історія царської в'язниці” (М., 1938—1952). Розвиткові правових ідей про покарання у Франції приділена серйозна увага в монографії А. А. Герцензона “Кримінально-правова теорія Жана Поля Марата” (М., 1956) .

Дослідженню різних видів покарання, його ефективності і виконання присвятили свої дослідження криміналісти радянської доби М. О. Бєляєв, А. А. Герцензон, М. А. Гельфер, М. Д. Дурманов, І. І. Карпєц, В. М. Кудрявцев, І. С. Ной, А. А. Піонтковський, А. Л. Ременсон, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевский, М. Д. Шаргородський і ряд інших юристів. Особливо слід відзначити монографії, спеціально присвячені науковому аналізу різних аспектів покарання як основної форми кримінальної відповідальності, видані колективом авторів під редакцією І. М. Гальпєріна “Покарання, не пов'язані з позбавленням волі” (М., 1972), І. І. Карпєца “Покарання. Соціальні, правові і кримінологічні проблеми” (М., 1973); І. С. Ноя “Сутність і функції кримінального покарання ...” (Саратов, 1973) і М. Д. Шаргородського “Покарання, його цілі й ефективність” (Л., 1973).

Значну увагу дослідженню проблеми покарання приділяли й продовжують приділяти сучасні українські вчені-криміналісти, серед яких слід відзначити, перш за все, професора М.І. Бажанова та його талановитих учнів професорів Ю.В. Бауліна, В.І. Тютюгіна, А.Ф. Степанка.

Протягом багатьох років в теорії велися досить бурхливі суперечки про те, якому поняттю повинен належати пріоритет у науці кримінального права — злочину чи покаранню. Хоча в більшості курсів з кримінального права поняття покарання викладалося після поняття злочину, проте дехто з дослідників питання визнавали вчення про покарання основним у кримінальному праві.

Ще Фейєрбах вважав, що основне поняття, з якого виходить все кримінальне право і до якого все зводиться, є поняття покарання. Від визначеності або невизначеності цього поняття залежить істинність або хибність, послідовність або непослідовність усієї теорії і стійкість або нестабільність практики протидії злочинності. Схожі погляди на значення покарання в кримінальному праві висловлював і професор Кістяковський, стверджуючи, що перше місце в кримінальному праві безсумнівно належить покаранню. Саме в ньому проявляється душа, ідея кримінального права. А. А. Жижиленко, захищаючи погляд на покарання як основне питання кримінального права, аргументував його тим, що покаранням характеризується і саме злочинне діяння, яке є не чим іншим, як кримінально караним діянням.

Подібний погляд на співвідношення між злочином і покаранням розділяють багато сучасних зарубіжних криміналістів. Аналізуючи ці концепції, польський кримінолог Лєшек Лєрнелль зауважує, що існують численні прихильники примата покарання над злочином. Абсолютизуючи покарання, вони вважають, що інститут покарання з'явився в суспільному житті й у суспільній свідомості раніше, ніж викристалізувалося поняття злочину.

Як би не вирішувалось це питання, ясно одне – кримінальне покарання є важливим засобом протидії злочинності, причому поки що найбільш вживаним. Тому в кримінально-правовій науці проблемі покарання приділялася така увага.

Для вирішення питання про поняття і сутність покарання необхідно ознайомитися з його історією. Вчення про покарання називають пенологією ( від латинського poena – покарання ). Цей термін ввів у науку американський юрист Ф. Лібер у 19 столітті. В різні часи і у різних народів покарання пройшло дуже важкий шлях розвитку, постійно змінюючись як за своєю сутністю, так і формами його прояву, які залежали від відповідного політичного режиму. Своїм корінням філософські вчення про покарання ідуть у релігію, і перші спроби вирішення поставленої проблеми ми знаходимо саме в релігійних джерелах. Для всіх релігій характерною є вимога відплати, помсти. Так, у книзі “Буття” Старого Завіту сказано: “Хто проллє людську кров, того кров проллється...”. У Євангелії ця ж думка виражена словами: “Мені помста — аз віддам”.

Те ж саме, по суті, знаходимо і в Корані. “Правовірні, закон відплати установлений ... за вбивство: вільний повинний умерти за вільного і слуга за слугу, жінка за жінку...”. В основі індуських релігій також лежить вчення про відплату за всі дурні вчинки.

Таким чином, у багатьох релігіях, незважаючи на їх розходження, покарання пов'язувалося з ідеєю відплати (кари) злочинцеві за вчинений ним злочин.

Слід зауважити, що спочатку помстою за будь-яке злочинне діяння могла бути кров без усякої міри, якщо особа піймана на місці. Злодій, перелюбник могли бути безкарно убиті. Пізніше встановлюється принцип таліону (“рівним за рівне”), а ще пізніше помста замінюється викупом, спочатку за менш небезпечні посягання, а згодом навіть за убивство. У таліоні, - відзначав М. Д. Шаргородський, - виражений перехід від колективної відповідальності до індивідуальної і для свого часу це був крок вперед.

Погляд на покарання як на відплату був характерний для найбільш відомих представників ідеалістичної філософії. Зокрема, І. Кант на питання “Який вид покарання є достатнім для громадської справедливості?” відповідав: жоден, крім принципу рівності. Зло, яке ти вчинив стосовно іншого, ти спричинив самому собі. Якщо ти його ображаєш, ти ображаєш самого себе: вбиваючи його, ти вбиваєш самого себе. Лише право відплати, але безсумнівно перед судом може вказати і якість і міру покарання.

Отже, головне в покаранні — це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.

Ці ж положення були підтримані й Гегелем. Причому, він вважав, що фактом свого злочину злочинець дає згоду на застосування до нього покарання. Але за Гегелем покарання є не обов’язковою відплатою, а адекватною. Відзначаючи неприпустимість застосування принципу таліону, Гегель з деякою іронією зазначав, що культивуючи грабіж за грабіж, крадіжку за крадіжку, зуб за зуб в кінці кінців можна дійти до того, що всі будуть беззубими та сліпими. Таким чином, гегелівське трактування покарання як відплати відрізняється від трактування його попередників тим, що в нього йдеться не про рівно велику відплату, а про відплату як відновлення права, порушеного злочинцем.

Уявлення про покарання як відплату в суспільній свідомості не зникло й до сьогодні. Багато хто у тяжкості покарання вбачає помсту за вчинений злочин. У названій вище монографії І. С. Ноя наводиться витяг з одного листа, в якому кореспондент стверджує, що він - за самі жорстокі покарання, адже злочинці не вважають людей людьми, тому їм треба платити тим же, знищуючи, так само безжалісно, нещадно, як вовків або бездомних собак. Справа це неприємна, але не можна викинути сміття, не забруднивши рук.

Чим же пояснити, що в психології нашого суспільства усе ще живучі уявлення про покарання як відплату за вчинений злочин? Без сумніву, однією з причин збереження в повсякденній свідомості поглядів на покарання як на засіб відплати є низький рівень загальної та правової культури. Безкарність, а не жорстокість покарання – ось реальна проблема сучасного суспільства.

Піддаючи критиці прихильників покарання-відплати в радянському кримінальному праві і їх основний аргумент – задоволення за допомогою такого покарання почуття справедливості, А. А. Піонтковський правильно звертав увагу на те, що справедливим для нас може бути лише таке покарання, яке буде доцільним і раціональним засобом найбільш успішної протидії злочинності, тобто буде сприяти зміцненню суспільної дисципліни, виправленню осіб, що вчинили злочин, попередженню злочинів.

Необхідно відзначити, що поняття відплати різні автори розуміють не однаково. С. В. Познишев з цього приводу зауважував, що основне розходження в поглядах на покарання здавна зводиться до наступного: одні бачать у покаранні відплату на основі справедливості; інші вважають, що єдиною підставою покарання є його необхідність для попередження злочинів. У першому погляді покарання повинно по силі страждань бути еквівалентне злочину; другому погляді такої рівності бути не повинно, потрібно лише, щоб покарання здійснювало достатню попереджувальну дію..

У розумінні М. М. Ісаєва, відплата - це заподіяння злочинцеві страждання не лише з метою виправлення, спеціального і загального запобігання нових злочинів, але й у ряді випадків заради самого страждання. Іноді покарання переслідує лише одну цю ціль – справедливу відплату, зазначав він.

Треба бачити відмінність між карою та відплатою за спричинене зло. Кара полягає в заподіянні позбавлень, страждань злочинцю безвідносно до спричиненої шкоди, у той час як відплата – це заподіянні злочинцеві зла, рівного, заподіяному ним самим. Кара від відплати відрізняється тим, що перша пов'язана з розумними міркуваннями, а друга продиктована переважно почуттям помсти до злочинця.

Час лише змінює форму обґрунтування покарання – відплати: спочатку посилалися на релігійну відплату (гріх і спокута), потім на ідею моральної відплати (моральна провина і моральна відповідальність), а сьогодні це виражається у формі гегеліанської правової відплати.

Між іншим прогресивні філософи, політики і криміналісти вже давно спростували подібні погляди на покарання як на неефективні.

Проти ідеї покарання як відплати виступали ще середньовічні мислителі Г. Гроцій і Т. Гоббс . На переконання І. Бентама будь-яке покарання є саме по собі злом і тому воно допустиме лише тоді й у тій мірі, коли й оскільки воно (покарання) здатне усунути (загладити) більше зло. І. Бентам висував три умови можливого застосування покарання: по-перше, воно не може застосовуватися, якщо не здатне запобігти новому злочину; по-друге, покарання не має бути занадто дорогим, не дорожчим заподіяної злочином шкоди; по-третє, покарання недоцільне, якщо шкода від нього може бути відвернена іншим, більш дешевшим способом.

Вирішальний внесок у заперечення покарання як відплати і постановку перед ним позитивних цілей вніс Ч. Беккаріа. Він вважав, що варто вживати лише таке покарання, яке при збереженні співвідношення зі злочином справляло б найбільш сильне враження на свідомість і було б найменш болісним для тіла злочинця.

Нарешті, кару заперечували і деякі утопісти. Наприклад, соціаліст-утопіст Р. Оуен, вважав, оскільки держава сама винна в тому, що людина вчинила злочин, вона не має права карати злочинця. Однак подібні погляди завжди “вибивалися” з “русла” превалюючих філософських течій.

Слід також пригадати період, коли в радянському кримінальному законодавстві термін “покарання” було замінено поняттям “заходи соціального захисту”. Відмова від терміну “покарання” в законі не відображала принципових змін у поглядах на завдання кримінального права, тому невдовзі була визнана помилковою. Намагаючись визначити поняття одного з основних інститутів кримінального права – покарання, М. С. Таганцев писав, що воно є проявом того особливого стану, який виникає між злочинцем і державою у зв’язку із вчиненим злочином. З погляду злочинця покарання є наслідком того, що він вчинив, з погляду держави – мірою яку вона застосовує внаслідок вчиненого винним діяння.

На думку Н. Д. Сергієвського покарання є „сумною необхідністю”, тому що воно, заподіюючи страждання злочинцеві, заподіює його і всьому суспільству, воно вириває із суспільства його діяльних членів, вимагає величезної витрати коштів і особистих сил. При цьому він цитував всесвітньо відомого кримінолога Біндінга, який зауважував, що покарання – є меч без ручки, який вражає й того, хто ним діє.

За висловом іншого відомого кримінолога Феррі, історія покарання пройшла фазу примітивної відплати, релігійну фазу божественної помсти, етичну фазу (фазу середньовічного покаяння), юридичну фазу (класична школа); тепер же настає „соціальна фаза”, за якої покарання (санкція) служить меті охорони суспільства. Отже, стверджував вчений, кримінальне право повертається до свого джерела: воно є рефлексом простого захисту, необхідності збереження суспільства.

Історія завжди залишає свій слід в науці, від якого не легко позбавитися. Але саме завдяки їй ми маємо змогу аналізувати і віддавати перевагу тій чи іншій позиції щодо сутності покарання.

З відомих причин вчення про покарання в теорії радянського кримінального права залишалося тривалий час не розробленим Лише з середини 50-х років 20 сторіччя воно вийшло в число найважливіших завдань кримінально-правової науки. Після відновлення в нашому кримінальному законодавстві понять “покарання” і “кара” уже ніким не заперечувалася наявність у “покаранні” кари, хоча нею це поняття і не вичерпувалося. Загальноприйнятою стала думка, що зміст покарання – це діалектична єдність каральних і виховних елементів. При цьому дехто з фахівців вважає, що сутність покарання вичерпується карою.

На нашу думку, визнання кари сутністю покарання зовсім не означає заперечення виховних властивостей останнього але лише стосовно окремих особистостей.

Таким чином, ми з‘ясували, що кримінально-правова природа покарання полягає в тому, що воно є формою кримінальної відповідальності, причому найбільш розповсюдженою. Інші дві форми – звільнення від покарання та звільнення від його відбування - займають менше місце у структурі кримінальної відповідальності. До того ж кримінальне покарання є самостійним кримінально-правовим інститутом, який є одним із елементів системи кримінального права. Цей інститут є підсистемою, що містить в собі ряд елементів: субінститутів і правових норм, які регулюють цілі покарання, зміст його видів і їх систему, питання призначення покарання і звільнення від нього.

Які ж ознаки, особливості кримінального покарання, що фактично визначають сутність цього кримінально-правового інституту? По-перше, покарання – це міра державного примусу, яка встановлюється кримінальним законом, застосовується судом і примушує конкретну особу до визначеної, законослухняної поведінки. По-друге, покарання – це міра державного примусу, яка призначається особі, що вчинила злочин, передбачений кримінальним законом. По-третє, покарання – це міра державного примусу, яка застосовується лише судом. По-четверте, покарання – це кара за вчинене особою суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законом. Ця ознака властива лише покаранню, ніякі інші міри державного примусу такою ознакою чи такою особливістю не володіють, тому й не називаються покаранням (адміністративне стягнення, дисциплінарне стягнення). По-п’яте, в покаранні виражена негативна оцінка як вчиненого особою злочину, так і самої особи, що його вчинила. По-шосте, покарання полягає в передбачених законом обмеженнях прав і свобод засудженого або в позбавленні його таких прав.

Викладена характеристика сутності і правової природи кримінального покарання дозволяє нам сформувати наступне загальне, розгорнуте визначення поняття покарання.

Покарання – це міра державного примусу змістом якої є певні позбавлення і обмеження прав і свобод засудженого, яка є найбільш розповсюдженим, засобом кримінально-правового реагування на вчинення злочину як головної складової спеціальної протидії злочинності, що застосовується до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочину вироком суду з метою запобігання вчиненню злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]