Магістр: Луц Єлизавети Валеріївни
Група: М-9-10-М5УБ2
Науковий керівник: Костін В. П.
Соціально-економічна модель розвитку України
Виклики та загрози, які виникають у сучасному економічному стані країни, зумовлюють необхідність передбачення на об’єктивних засадах хоча б приблизних сценаріїв того, що може відбутися. Необхідність підвищення дієвості та наукової обґрунтованості економічних рішень у наш час стає все більш актуальним на всіх рівнях управління. Найбільше помилок наша панівна верства зробила у виборі стратегії і тактики переходу від радянського тоталітаризму до ринкової економіки, причому навіть не стільки через своєю інтелектуальну недолугість, скільки абсолютно свідомо, виходячи суто зі своїх власних шкурних інтересів.
Проблема
У ХІХ ст. вже було зрозуміло, що суспільний розвиток має відбуватися не через революційні стрибки, кидання від однієї крайнощі до іншої, а через еволюцію, тобто послідовну і тривалу заміну старого новим. Більшовикам з їх відпрацьованою системою терору для того, щоб перейти від ринкової економіки до державної монополії знадобилося 15 років, коли, не вагаючись жодної миті, вони пропустили суспільство через повний колапс економіки, громадянську війну, голодомор і колективізацію, що вартувало українцям як мінімум 15 млн. жертв. Їх вірні послідовники і учні "провернули" цей процес у зворотному напрямі шляхом прискореної "прихватизації", свідомо розкрученої гіперінфляції та хитромудрому заниженні реальної вартості державного майна лише за 8 років і усе це вже вартувало українському народу 6 млн. жертв, причому, відповідальність за це мають понести не тільки вихованці радянських партшкіл, а й монетаристи західного зразка, горе - теоретики, прихильники ідей дикого лібералізму типу Пинзеника і Пасхавера.
Саме у виборі подібної стратегії і тактики переходу від однієї системи до іншої, приховуються найголовніші причини розчарування людей і можливої поразки демократії в Україні, яка, замість осмислення зроблених помилок і перезаснування держави, все більше і більше схиляється до пошуку "сильної руки", тобто банального повернення у минуле.
Справа у тому, що так звана ліберальна демократія, монетарна економіка, яка базується переважно на приватній власності в якості одноосібної, є повною протилежністю її тоталітарному аналогу, а протилежності, як свідчить хід історичного розвитку людства, рано чи пізно сходяться в одній точці. Були створені найбільш сприятливі умови для дискредитації приватної власності у вигляді корпоративної, пайової, кооперативної та, навіть, акціонерної і замість того, щоб передати державну власність в руки середнього класу, тобто переважної більшості населення країни, був створений міф про "хазяїв", які лише одні здатні найбільш ефективно дати собі раду з нею і вивести суспільство на дорогу загального процвітання і розвитку (це в той час, як історичний досвід давно довів, що "хазяї" у великому та навіть середньому бізнесі - це такий самий анахронізм, як акціонерне товариство у перукарні чи пральні. Навіть в Америці немає людини, яка здатна дати собі раду з будівництвом Південмашу чи ядерної електростанції, а з нашими "хазяями" країна просто приречена на обвальну деградацію та африканський рівень розвитку).
Замість цього, однак, в умовах вражаючого уяву лібералізму до злодіїв, була зроблена ставка на брутальну, на рівні криміналу "прихватизацію" окремими особами усієї державної власності, в результаті чого державно - монополістична економіка перетворилася на приватно - олігархічну, тобто таку саму монополію, де в якості "дійної корови" для виконання соціальних зобов'язань 10% відсотків власності залишили для малого та середнього бізнесу (в сучасних умовах ця частка за оцінками спеціалістів зменшилася до 3%). З метою максимального вдосконалення їх "доїння" замість ЧК, ГПУ та фінорганів цю роль ще більш успішно виконують численні "органи" типу податкової, КРУ, міліції, УБОЗів, санстанції, стандартизації, ліцензування та пожежної охорони, до чого не додумалися навіть більшовики.
Філософія не є математикою, її відносять до наук з величезною мірою допуску. Тим не менш, з повним відчуттям відповідальності за свої слова я змушений заявити, що без мільйонних жертв і величезного зубожіння народу, від радянської тоталітарної економіки до демократії і ринкової економіки можна було і треба було перейти лише через модель національної демократії і соціально - орієнтованої економіки, але тільки не ліберальної, яка знаходиться на абсолютно протилежному кінці економічного спектру. Саме на соціальну економіку і соціальну державу робили ставку бійці УПА, яких на сході багато хто сприймає мало не як звичайних бандитів, а це були високоосвічені люди, які значно випередили свій час і зафіксували прагнення до побудови такої держави в документах Української Головної Визвольної Ради ще у 1944 р., хоча в світі жодної подібної держави тоді ще не існувало. Адже, лише для соціальної економіки характерна орієнтація на потреби усього суспільства, а не лише обраних і тільки вона здатна забезпечити високий життєвий рівень для переважної більшості населення.
Сама по собі ринкова економіка не гарантує прогрес і добробут. За законами ринку живуть практично усі країни за виключенням кількох найбільш архаїчних, але з них усіх високий життєвий рівень мають не більше 30. Отже, поряд з ринком має ще бути "щось", що, власне, і забезпечує розквіт суспільства.
Будь-який ринок функціонує на основі двох головних умов: його насичення високоякісними товарами і рівня купівельної спроможності населення. При відсутності бодай одного з цих факторів ринок перетворюється або на шикарну виставку, де мало хто має змогу щось придбати, або на післявоєнну барахолку, де покупців значно більше, ніж товарів.
Ліберальна економіка гарантовано забезпечує лише один фактор ринку - насичення його товарами. Другий фактор, якщо це не імперія, з'являється лише через десятки, а часом і сотні років нещадного визиску найманої робочої сили. Переважна більшість країн, які досягнули добробуту виключно працею своїх громадян є країнами соціально орієнтованої ринкової економіки, де принципи соціальної справедливості вміло вмонтовані у податкове, митне, цивільне, господарче та усі інші види законодавства, тобто пронизують усі сфери функціонування суспільства і працюють як добре налагоджений механізм. Духовний і матеріальний добробут людей має бути головною метою, квінтесенцією будь - якого розвитку, і насамперед в Україні, яка серед усіх європейських країн з цієї точки зору по вині нашої номенклатури перебуває на одному з останніх місць. Не є великим досягненням створити райські умови життя для невеликої частини суспільства. Значно важче створити нормальні, людські умови для мільйонів, для так званого середнього класу і коли в цій державі він буде складати біля 60%, то таку країну можна вважати вічною. Тут завжди буде панувати спокій та соціальний мир і постійно буде лихоманити ту країну, де панівна верства цього не розуміє.
Знаючи нашого номенклатурника, хама за походженням і за натурою, неважко собі уявити, яка доля чекає на Україну в майбутньому. Ці "професіонали", довівши країну до африканського рівня, на ділі вже показали себе бездарними політиками та економістами, абсолютно нездатними до управління, а тим більше процесів державотворення.
Варто дорікнути також і пересічному українцю, який проспав свій зоряний час, дозволивши пройдисвітам перехопити у свої руки практично усю власність, а, отже, і владу, яку вони на сміх усьому світу вибудували у грудні 2004 р. за зразком "палати №6". Якщо державна монополія рано чи пізно приводить до колапсу влади, то приватна монополія - до її хаосу, що є практично одне і теж саме. Кілька кланів, приватизувавши економіку, неминуче починають боротьбу також і за приватизацію влади, спочатку окремих регіонів, потім міністерств, Верховної Ради, ЗМІ, судової системи. Усе ворогує і конфліктує одне з одним, зникає чітка управлінська вертикаль і це неминуче має завершитися крахом такої держави. Кризу управління при цьому підсилює хитро спланована система колективної безвідповідальності у вигляді рад - Верховної Ради, Ради Міністрів, Секретаріату Президента, колегії міністерств та відомств, обласних, міських і навіть сільських рад. Це також не є демократією, а продуктом монетарної економіки, яка свідомо продукує занадто ліберальну систему уникнення від персональної відповідальності (цікаво, що ця система рад, яка так була характерною для епохи тоталітаризму, надзвичайно добре вписується, хоча і під іншими назвами, в систему ліберальної демократії).