2.2. Сократ

«Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Ці слова промовила людина, чиє ім’я стало втіленням самої філософії і класичної фігури філософа – Сократ (469 – 399 рр. до н. е.). Він народився у бідній родині афінського скульптора Софроніска та повитухи Фенарети.

Сократ прославився як розумний та винахідливий співрозмовник у філософських суперечках, що володів до того ж даром красномовства. Він був незвичайним вченим: він ніколи не записував своїх думок, не намагався створити органічного вчення про основи світобудови, про Космос, про походження людини, тварин та інші речі. Його не цікавили питання про природу першоматерії, не цікавили закони, що лежать в основі різних природний явищ. Цим він різко відрізнявся від перших грецьких філософів мілетської, елейської або піфагорійської шкіл. Не був він і софістом.

Метою і сенсом філософії Сократа стала людина. Головним у вченні Сократа стало питання про суть людського життя. Однак, в зв’язку з тим, що він не залишив після себе жодних власних творів, про його думки і слова ми можемо судити лише за спогадами, нотатками і творами його численних учнів, серед яких найбільш відомим був філософ Платон.

Відповіді на проблеми людського життя необхідно шукати всередині самої людини. Пізнай самого себе – таку мету філософії сформулював Сократ. Але що це означає – пізнати себе? І тоді Сократ ввів поняття внутрішнього голосу, або сумління, через яке душа людини з’єднана зі світом богів, з основами буття. Але для того, щоб почути його, людині необхідно вести добропорядне життя. Головними доброчинностями Сократ вважав стриманість (здатність приборкувати пристрасті, знати міру всьому), мужність (здатність долати небезпеку) та справедливість (тобто дотримання божественних і людських законів). Такою є основа вчення Сократа, яке отримало назву етичної філософії.

Особливу увагу Сократа приділяв розробці методу пізнання, або способу філософствування, який для нього полягав перш за все у бесіді. Сократ прагнув в аргументах співрозмовника виявити слабкі місця, суперечливість, які доводили б неправильність його позиції. Тобто до аргументів співрозмовника, вважав філософ, необхідно ставитись з сумнівом, або з іронією – завдяки цьому, той, хто пізнає, переконується в хибності своїх міркувань і, починаючи шукати істину в іншому напрямку, поступово знаходить правильний шлях.

В суперечці народжується істина – таким є метод філософствування Сократа, який отримав назву маєвтики. Але справа тут не тільки і не скільки в тому, хто кого переможе. Знання, вважав Сократ, вже присутнє в душі людини від народження, необхідно тільки допомогти йому «народитись», тобто необхідно усвідомити вже існуюче знання. Існує притча про те, як Сократ розмовляв з неграмотним хлопчиком-підмайстром. У процесі розмови хлопчик зумів сформулювати теорему Фалеса, знання котрої було закладене в його душі від народження, – йому необхідно було лише згадати це знання.

В своїх розмірковуваннях Сократ, як правило, прагнув на основі пошуку загальних рис різних окремих життєвих випадків вивести загальні закони моралі – це стало свого роду основою філософської діалектики, сенс якої полягає у співставленні різних аргументів та контраргументів у вирішенні того чи іншого питання.