1.2. Філософія Геракліта Ефеського

Геракліт Ефеський (бл. 544 – 480 рр. до н. е.) походив з родини ефеських царів і повинен був успадкувати владу, але поступився троном своєму братові. Наприкінці життя він зовсім пішов з Ефесу і жив деякий час у горах, харчуючись травами і корінням, однак скоро захворів водянкою і помер.

Цілісних творів Геракліта на сьогодні дослідники не мають. Відомо, що йому належав твір під загальною назвою «Про природу», яка поділялась на три частини: «Про Всесвіт», «Про державу», «Про божество».

За визначенням Аристотеля Геракліт належав до так званих перших «філософів природи» – натурфілософів, чи «фізіологів». Зрозуміло, що питання натурфілософії складають серцеву ланку у спадщині філософа.

Найістотнішим єднальним чинником мілетців з Гераклітом є натуралістичний принцип пояснення явищ дійсності зі стихійного матеріального начала – води, Апейрона, повітря, вогню.

Таким стихійним матеріальним космотворчим елементом у Геракліта постає Вогонь – суперечлива сутність, постійно мінливе і плинне первоначало. Розглядаючи первоначало філософ дотримується думки про вічність як матерії, так і руху. Саме таким чином він намагається поєднати незмінну цілісність природної єдності із загальною змінністю та рухомістю.

Космос у цілому і все, що перебуває у ньому філософ оголошує видозміною першовогню, наслідком його згущення та розрідження (спільний з мілетцями засіб пояснення виникнення речей).

Водночас з фізіологічною спрямованістю вчення, Геракліт надає вогню життєдайної сили. Вогонь насичує «душею» всі речі, які з нього виникають, таким чином, що суцільно весь Космос постає як одушевлена дійсність.

Вчення про Логос має таке ж істотне значення для філософії Геракліта, як і вчення про Вогонь. Більшість дослідників погоджуються на тому, що саме Геракліт застосував це слово у якості філософського терміну.

За загальним визначенням, Логос – це незнищенний, незмінний закон, закономірність, або ж міра мінливості і мінливих речей.

Розуміння мінливості світу виражене Гераклітом у його відомому принципі: все тече, все змінюється, і у не менш відомій фразі: «Неможна двічі увійти в одну й ту ж річку».

1.3. Піфагор та філософія піфагорійців

Піфагор (584 – 500 рр. до н. е.), відомий філософ, математик, лікар і містик. Саме від нього, за переказами, світ вперше почув слово «філософ», що означає «той, що любить мудрість». Піфагор говорив, що ніхто не мудрий, адже людина не може досягти всього, вона може лише прагнути до мудрості.

Піфагор народився на грецькому острові Самос, але коли підріс, то, жадібно шукаючи знань, покинув батьківщину для того, щоб стати посвяченим у багато таємниць, як еллінських, так і інших народів та релігій. У єгипетських жерців, халдеїв та фінікійських магів він навчився азам математики, перейняв вчення про містичний зв’язок числа та світових начал, в тому числі і вчення про переселення душ, а також отримав уявлення про багато містичних ритуалів.

Сам Піфагор стверджував, що він декілька народжень тому був сином бога Гермеса, і коли той запропонував йому на вибір будь-який дар, крім безсмертя, попросив залишити йому пам’ять про все, що з ним відбувалось і буде відбуватись. Цю ж мету – згадати все з минулих життів – Піфагор ставив перед своїми учнями в створеній ним школі – Піфагорійському союзі – в місті Кротоні (на півдні Італії).

Навчання в цій школі було побудоване за принципом суворої ієрархії і повного підкорення її главі та засновнику. Піфагор приймав туди далеко не всіх, адже вважав, що знання можуть отримати лише обрані, тобто ті, що довели своє моральне право на ці знання. Перші п’ять років навчання його учні проводили у мовчанні, слухаючи промови Піфагора, але не бачили його. І лише пройшовши через складні випробування, вони отримували право бачити Піфагора і розмовляти з ним.

Фалес вважав, що в основі всього лежить вода, а Піфагор – число, тому основу піфагорійського вчення складає наука про числа, в якій вони співвідносяться не лише з геометричними фігурами, але і взагалі з усіма існуючими в світі речами. Число «десять» піфагорійці вшановували як ідеальне число, що виражає Божественну сутність.

Необхідно сказати, що саме піфагорійці ввели у науку і філософію поняття протилежності. Протилежності вони визначили як те, виникнення чого означає загибель іншого. Протилежності повинні виключати одна одну. Але піфагорійці ще не дійшли до чіткого розуміння того, що протилежності, виключаючи одна одну, одночасно одна одну припускають.

Піфагорійці склали таблицю десяти пар протилежностей: межа – безмежне, непарне – парне, єдність – множина, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, пряме – нерівне, світло – темрява, добро – зло, квадрат – паралелограм. Із цієї таблиці видно, що поняття протилежності у піфагорійців ще нечітке. Якщо порівнювати пари «чоловіче і жіноче» та «квадрат і паралелограм», то можна помітити, що це різні речі, і незрозуміло, чому квадрат і паралелограм протилежності. Жіноче не тільки виключає чоловіче, але і припускає: жіноче не має сенсу без чоловічого. Але не те ж саме з квадратом і паралелограмом: вони тільки виключають один одного, але ніяк не припускають. Квадрат може спокійно існувати і без паралелограма.

Все це вимагало подальшого уточнення. Але головне, до чого дійшли піфагорійці, – гармонія світу заснована та поєднанні протилежних начал, подібно до того як музична гармонія складається з поєднання високих та низьких тонів (до речі, Піфагор також відкрив числові співвідношення, на яких заснована музична гармонія).

Вчення про переселення душ і вчення про душу були важливим чинниками розвитку піфагорійської доктрини. Душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна. Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов’язкового втілення, вона мусить перейти по смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це за тіло, – істоти нижчого чи вищого рівня, – залежить від праведності попереднього життя. Відтак, піфагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність до вдосконалення.