2. Грецька класична філософія

Грецька класична філософія займає історичний проміжок з другої половини V ст. до кінця IV ст. до н. е. Це особлива епоха у становленні всієї системи європейської філософії. Перш за все тому, що саме в ній працювали такі відомі титанічні особистості, як Сократ, Платон та Арістотель. Багато постулатів, принципів, ідей, які вони висловили, здійснили і продовжують здійснювати величезний вплив на філософів та філософські системи, створені протягом наступних 25-ти століть.

Ці мислителі поставили в центр своєї філософії не космогонічні проблеми (тобто проблеми виникнення світу), а саму філософію. «Я не мудрець, я тільки люблю мудрість», – казав Сократ, пояснюючи мотиви за якими він називав себе філософом. Але любити мудрість – означає прагнути зрозуміти її. І тому думки грецьких класиків були спрямовані перш за все на проблему пізнання.

Вирішуючи цю проблему, відомі філософи сперечались один з одним, з іншими філософами – їхні суперечки стали свого роду «вічним рушієм» філософської думки. Першим почав суперечку Сократ, який вважав, що пізнання починається з особистості, з внутрішнього і зовнішнього світу того, хто пізнає. Пізнай себе, пізнай, що таке доброчинності, – і ти отримаєш платформу, з якої можна буде пізнати і все решта.

Естафету суперечки перейняли Платон та Арістотель. Платон був учнем Сократа і обожнював свого вчителя, зробив його своїм «філософським героєм». Арістотель в свою чергу спочатку вчився у Платона, а потім заявив: «Платон мені друг, але істина дорожча». Розійшлися вони у поглядах на те, з чого необхідно починати пізнання. Платон вважав – із загального, ідеального; Арістотель – з окремого, конкретного, матеріального. Так і з’явились філософські системи ідеалізму та матеріалізму.

Ідеї Істини, Добра, Краси та Справедливості, об’єктивні ідеї, поняття Деміурга, Творця Всесвіту – ось що вніс у філософію Платон. Поняття Космічного Розуму, «вічного рушія», форми та матерії, науки, мистецтва та досвіду, закони логіки, руху і розвитку – ось що дав філософії Арістотель.

Крім того, ці філософи створили блискучі, з чудовими традиціями філософські школи платонізму та арістотелізму, які розвинули, помножили та передали думки і твори своїх засновників наступним філософським епохам.

2.1. Софісти

Софісти – давньогрецькі вчителі мудрості. Вони створювали школи, де навчали юнаків різними наукам та мистецтвам, головним з яких вони вважали мистецтво формулювати і відстоювати в суперечці свою думку з тих чи інших важливих філософських питань. Софістам подобалось розмірковувати буквально про все – про створення світу, про буття, про людину і суспільство, про математику, музику, поезію та багато іншого. Часто ці розмірковування здавались парадоксальними, такими, що суперечили здоровому глуздові, але софістів це мало турбувало – головне, вважали вони, щоб міркування, яке доводило ту чи іншу думку, було логічно доведеним. А відповідає воно істині чи ні – неважливо, оскільки софісти вважали, що немає і не може бути ніякої загальної або об’єктивної істини.

Софісти займали філософську позицію сумніву по відношенню до того, що стверджували до них перші натурфілософські системи Фалеса, Парменіда, Геракліта, Демокріта та ін. Софісти вважали, що якщо прийняти точку зору того чи іншого натурфілософа, то доведеться визнати, що людське пізнання просто неможливе. Адже пізнання є процес просування або розвитку свідомості. Якщо ж, наприклад, прийняти позицію Парменіда про неможливість руху, тоді ніякий процес, в тому числі і пізнавальний, неможливий. Якщо ж, навпаки, прийняти позицію Геракліта про те, що «все тече, все змінюється», то вийде, що пізнанню не буде на що спертися. Дійсно, якщо я в даний момент пізнав щось про предмет, то вже в наступний момент часу і цей предмет зміниться, і я, що пізнаю його, теж змінився – таким чином, отримане знання неістинне, воно немовби повисає в повітрі.

Один з найвідоміших софістів, Горгій (бл. 483 – 373 рр. до н. е.), учень Емпедокла, першим сформулював три принципи відносності людського пізнання: нічого не існує; якщо щось існує, то його неможна пізнати; а якщо його і можна пізнати, то неможливо це знання передати і пояснити іншому...

Інший відомий софіст, Протагор (бл. 481 – 411 рр. до н. е.), розглядаючи проблему пізнання, вважав, що воно є виключно особиста справа кожної людини. Немає загального, об’єктивного знання про світ, кожна людина пізнає щось своє, і сама для себе визначає істинність свого знання. Протагору належить відома фраза: «Людина є мірою всіх речей», яка говорить не про те, що людина володарює над світом, а про те, що у неї немає ніякого іншого критерію істинності свого знання про світ, крім самої себе.

Софісти прославились тим, що висловлювали багато дуже суперечливих думок. Чого скажімо варта тільки одна фраза софіста Фразімаха про те, що «справедливість – це не що інше, як вигода сильнішого». Тим не менше, софістика зіграла дуже важливу роль в розвитку філософії – по-перше, вона поставила питання про відносність філософського пізнання, і по-друге, підготувала розуміння того, що людина є центром філософії, і цим створила підґрунтя для появи вчень таких відомих філософів, як Сократ, Платон та Арістотель.