2. Різноманітність цивілізацій.

В культурології існує досить багато класифікацій цивілізації. За основу беруться різні критерії – економічний устрій суспільства, організація політичної влади, панування певної релігії, спільність мови, схожість природних умов існування, особливості типів культури. К.Маркс вважав окремими цивілізаціями суспільно-економічні формації – рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, соціалістичну. М.Данилевський розрізняв цивілізації як втілення різних, особливих історичних типів культури, які народжуються, квітнуть і вмирають подібно до живих організмів. Як окремі типи цивілізацій розглядаються неповторні соціокультурні світи Стародавнього Єгипту, Індії, Китаю, Ірану, Месопотамії.

Досить поширеним є розподіл цивілізацій на аграрно-традиційну, що властива рабовласницькому і феодальному суспільству та індустріальну, що виникає в умовах капіталістичного суспільства. Тип цивілізації, особливості її розвитку і стратегії визначаються культурою. Аграрна цивілізація базується на культурі патріархальній, консервативній, де особистість ще невиділена, де шанується близькість до природи, родинні зв‘язки, укоріненість традицій і звичаїв, замкненість буття і фольклорно-етнічні мотиви мистецтва. Індустріальна цивілізація пов‘язана із розвитком міської культури, підсиленням мобільності населення і міжнародних контактів, вдосконаленням освіти, засобів комунікації і інформації, можливістю більш вільно обирати життєвий шлях. На думку багатьох сучасних культурологів , приблизно з середини ХХ сторіччя відбувається переростання індустріальної цивілізації в цивілізацію нового типу – постіндустріальну, чи інформаційну, пов‘язану із науково-технічною революцією і високими технологіями, які, в свою чергу, призводять до суттєвих змін в культурі сучасного суспільства.

Ознаки цивілізації, характерні для будь якого типу цивілізації, досліджені О.Шпенглером. Найбільш важливими ознаками цивілізації вважаються:

• утворення держави. Саме держава забезпечує порядок в суспільстві, дотримання певних норм і правил поведінки, спрощує життя людей і робить його більш комфортним;

• поява писемності, яка забезпечує накопичення, зберігання і передачу інформації;

• відокремлення землеробства від ремесла, розумової праці від фізичної, що призвело до вдосконалення виробництва, появи майстрів своєї справи;

• розподіл людей на класи;

• поява великих міст, умови життя в яких значно прискорювали обмін колективно набутим людьми досвідом.

Перші дві ознаки більшістю культурологів вважаються обов‘язковими, інші беруться під сумнів, іноді додаються нові ознаки. Наприклад, О.Тоффлер в роботі „Третя хвиля” ознакою цивілізації вважає технологію, за допомогою якої суспільство упорядковує свої відношення з природою. Всі існуючі цивілізації поділяються на два типи – техногенну, що властива Західній Європі, і психогенну, що притаманна країнам Сходу, наприклад, Стародавнього Китаю чи Стародавньої Індії. Східна людина – інтраверт, його свідомість обернена усередину, він шукає порятунку в самому собі, у вдосконаленні свого внутрішнього духовного світу. Тому і ставлення до природи споглядальне, природа обожнюється, перед нею схиляються, цінують її недоторканість. Наприклад, послідовники джайнізму не можуть займатися землеробством, бо обробка землі може призвести до загибелі живих істот – мурашок, хробаків, комах. Ходити можна виключно вдень, коли добре видно, розмітаючи перед собою дорогу віником, щоб на когось не наступити. Обличчя треба пов‘язувати білою хусткою, щоб не проковтнуту якусь комаху.

Західна людина – екстраверт, його розумові зусилля скеровані на опанування зовнішнього світу. Порятунку він шукає не в собі, а в приборканні і використанні природи, по відношенню до якої веде себе як господар. Природа розглядається не лише як джерело естетичного натхнення, а насамперед, як простір активної практичної діяльності, що дає можливість пізнати природні закони і на цій основі підкорити стихійні природні процеси пануванню людського інтелекту, розробити високі технології. За останнє сторіччя активний вплив людини на природу досяг тієї межі, за якою вже починається руйнація природи, що набуває незворотного характеру. Такий стан взаємодії людини з природою характеризується як екологічна криза, коли відбувається порушення рівноваги природних процесів через надмірно швидке виснаження природних ресурсів, швидке забруднення оточуючого середовища, швидке збільшення населення Землі. Подолати екологічну кризу , гармонізувати відносини між людиною і природою можна лише на основі культури, екологічного виховання, які здатні обмежити довільне і нерозумне втручання в природу.

Типи цивілізацій, їхні суттєві ознаки та особливості цивілізаційних процесів докладно проаналізовані в концепціях відомих дослідників динаміки культури.

Концепція Миколи Данилевського.

М.Я.Данилевський в роботі „Росія і Європа”(1869) розглядає особливості цивілізаційних процесів Росії і Європи. Європейська цивілізація, стверджує він, не може розглядатися в якості найвищої та обов‘язкової форми, яку повинна прийняти культура всіх народів Землі. Європа є лише площиною германо-романської цивілізації. Історія людства знає і інші цивілізації, які виникали , розвивалися самостійно і незалежно від неї. Китай, наприклад, досяг набагато раніше європейських народів великих успіхів в астрономії та інших науках, в землеробстві та садівництві, створив своєрідну філософію. Там вперше з‘явилися компас і порох, папір і книгодрукування.

Європейська, тобто германо-романська цивілізація, не є тотожною загальнолюдській цивілізації, як і китайська. Не існує однолінійного, загального процесу розвитку, який охоплює людство в цілому. Існують лише особливі культурно-історичні типи розвитку різних народів, які породжують існуючі окремо одна від одної цивілізації. В історії людства, за М.Данилевським, склалися ( в хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: 1)єгипетський, 2) китайський, 3) асірійсько-вавилонсько-фінікийський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) аравійський, 10) германо-романський, або європейський. Він розрізняє також два американських культурно-історичних типи – перуанський і мексиканський, які сконали від насилля.

Різниця між культурно-історичними типами визначається різницею в характері народів, котрі ці культурно-історичні типи створюють, а саме етнографічними, моральними відмінностями і тими, що обумовлені умовами історичного формування народів. Ці відмінності відбиваються на всій діяльності народів і визначають не лише те, яку культуру вони створюють, але й те, яку роль в історії вони відіграють. Слов‘янський культурно-історичний тип М.Данилевський вважав вищим типом цивілізації порівняльно з усіма існуючими в історії людства, тому виступав борцем проти впливу Заходу на Росію. Культурно-історичні типи розвиваються за тими ж законами, що й живий організм: вони народжуються, квітнуть і плодоносять, а потім вмирають.

Принципово нова ідея М.Данилевського про полілінійність, багатовимірність поступу людства, що поділяється на цілу низку окремих культурних світів, стала однією із провідних культурологічних ідей ХХ сторіччя. Подальше розгортання ідеї втілено в працях відомих культурологів і істориків Освальда Шпенглера і Арнольда Тойнбі.

Концепція Освальда.Шпенглера

В роботі „Занепад Європи”(1918-1922 ) німецький мислитель Освальд Шпенглер (1880-1936) досліджує історико-культурний розвиток Європи і всього західного світу. Виходячи з ідеї нелінійності історичного процесу, він зображує всесвітню історію у вигляді часово-просторового поля, в різних місцях якого розгоряються і згасають вогнища культурних світів, замкнених на себе і непроникливих для інших культур. Кожна культура живе власним, тільки їй притаманним життям, і, як і в житті окремої людини, вона народжується, розквітає, а потім старішає і занепадає. В культурній діяльності людини поступово згасає творчій дух, створюється завала вироблених людиною речей, життя омертвляється. ”Цивілізація- невідворотна доля культури....Цивілізації суть самі крайні і самі штучні стани, на які здатен більш високий тип людей. Вони – завершення, вони йдуть за становленням як ставше, за життям як смерть, за розвитком як заціпенілість...Вони – кінець, без права оскарження, та вони ж в силу внутрішньої необхідності завжди ставали реальністю” (Шпенглер О. „Закат Европы», СПб, 2002, т.1,с.163-164 ). Таким чином, О.Шпенглер передрікає неминучу загибель західної культури і цивілізації.

О.Шпенглер виділяє вісім „великих культур”: 1) єгипетську, 2) античну, 3) індійську, 4) вавилонську, 5) китайську, 6) арабську, 7) західну и 8) мексиканську. Кожна культура має свою душу, підґрунтя якої складають ідеї боротьби життя із смертю, прекрасного с потворним, духу з матерією. У кожного народу ці ідеї особливі, тому душа культури – це душа народу, що створює культуру. Культура – це втілена картина душі народу, яка народжується, набуває багато різновидів, а потім вмирає, „ коли її душа здійснила всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук”. Як тільки це сталося, за Шпенглером, культура перетворюється на цивілізацію.

Цивілізація – останній етап буття культури, це вмираюча культура, творчі сили якої вичерпані. Кожна культура має свою власну цивілізацію як своє завершення, як форму своєї смерті. І хоча культура у вигляді цивілізації може існувати досить довго – сторіччями чи навіть тисячоріччями - вона приречена як висохле дерево із гнилими гілками. О.Шпенглер пророкував загибель західної культури до 2000 року. На щастя, його прогнози не збулися, душа культури не вмерла і європейська цивілізація – зовсім не кінець західної культури. Але попередження Шпенглера про глибоку кризу, яку переживає західна культура, про негативні тенденції у взаємовідношеннях науки, техніки і мистецтва, про загрозу „цивілізованого безкультур‘я” є слушними і актуальними і в ХХ1 сторіччі.

Концепція Арнольда Тойнбі

Англійський історик Арнольд Тойнбі (1889 – 1975) в роботі „Дослідження історії” (1934-1964 ) виклав наслідки своєї 30-річної праці над проблемою періодизації історично-культурного розвитку людства. Він висуває поняття „основної одиниці історії”. Це цілісне суспільне утворення, яке може складатися із кількох держав, і являє собою незалежний від інших і замкнений світ. Таке суспільство Тойнбі називає цивілізацією. Єдиної загальнолюдської цивілізації не існує. Розвиток всесвітньої історії здійснюється шляхом розвитку різних цивілізацій, які існують окремо одна від одної. Перші із відомих нам цивілізацій з‘явилися приблизно 6 тисяч років потому, так що, за підрахунками Тойнбі, людство за 300 тисяч років свого існування в умовах цивілізації прожило лише 2% часу.

Аналіз величезного конкретно-історичного матеріалу призвів до спроби дати класифікацію всіх існуючих в історії цивілізацій. Тойнбі виділяє 21 цивілізацію, хоча наприкінці роботи попереджає, що можна виділити і значно більше - 37. Більшість цивілізацій вже відійшли у вічність . В теперішній час існує лише 7 цивілізацій: 1) західна, 2) православна, 3) індуістська, 4) китайська, 5) далекосхідна (в Кореї та Японії) 6) іранська, 7) арабська.

Поділяючи погляди О.Шпенглера щодо циклічного характеру розвитку цивілізацій, Тойнбі віділяє 4 основних стадії їхнього розвитку: виникнення, ріст, надлом і розклад. Тривалість існування цивілізації залежить від того, чи здатна творча меншина суспільства знаходити і за допомогою громади реалізувати вдалі відповіді на виклики історії. Розвиток цивілізації на стадії росту пов‘язаний із чергуванням викликів і успішних відповідей. На стадіях надлому цивілізація постійно стоїть перед тим самим викликом історії, з неможливістю відповісти на якій і починається її руйнація. На думку Тойнбі, 6 із 7 сьогодні існуючих цивілізацій позначені ознаками надлому і розкладу. Лише за умови гармонізації політичного, економічного і культурного життя і здатності суспільства на успішну послідовність Викликів-і-Відповідей народжуються нові цивілізації.

А.Тойнбі пов‘язує існування цивілізацій із зміною релігійних вірувань. Цивілізації народжуються і вмирають, щоби дати життя новим, більш досконалим релігійним віруванням. Створюючи релігії, людство шукає відповідь на головний виклик історії – виклик Бога бути людиною. Духовний прогрес людства пов‘язаний із розвитком релігійної свідомості, із діалогом людства з Богом, в ході якого виявляється сутність і призначення людини. Тойнбі передрікає злиття різних релігій в нову єдину релігію на базі християнства, що буде сприяти об‘єднанню і спасінню людства.

Концепція Пітіріма Сорокіна

Видатний американський соціолог і культуролог російського походження П.О.Сорокін (1889-1968) в роботі „Соціальна і культурна динаміка” (1937-1941) розробляє оригінальну, відмінну від концепцій М.Данилевського, О.Шпенглера, А.Тойнбі теорію культурного розвитку і типології культури. П.Сорокін досліджує явища культури як певні інтегровані культурні системи, які відрізняються від явищ природи тим, що вони є знаками, символами, матеріальна оболонка котрих слугує виявленню духовного – сенсу, значення, цінності. Культурних систем існує досить багато, провідні із них – мова, релігія, мораль, мистецтво, право, наука, в яких відображуються найвищі цінності людської діяльності – істина, краса, добро, справедливість.

П.Сорокін виділяє основні типи культурних систем – ідеаційну культуру, сенситивну культуру і ідеалістичну культуру. Головними критеріями розрізнення культур вважається відмінність в уявленнях про природу світу, сутності людини, людських потреб та засобів їхнього задоволення.

Ідеаційна культура вважає справжнім буттям над-реальну, недоступну почуттям реальність; основними людськими потребами – духовні, задоволення яких передбачає аскезу, обмеження багатьох фізичних потреб.

Сенситивна культура справжньою реальністю вважає зміст людських почуттів; основними потребами людини – фізичні, матеріальні, котрі забезпечуються взаємодією із природою, розвитком матеріального виробництва.

Ідеалістична культура – проміжна між ідеаційною і сенситивною, коли досягається певне узгодження, синтез протилежних підходів до світу і людини. Буття визнається як існування матеріального і ідеального; людина має і матеріальні і духовні потреби, які вважаються вищими; засоби задоволення потреб містяться як в доцільному перетворенню природи так і у вдосконаленні духовного світу людини.

В реальному історичному просторі існування і розвитку культур ідеаційна і сенситивна в чистому вигляді не зустрічаються. Існує множина культур змішаного типу як інтеграція ідеаційних і сенситивних концепцій. Типи культур співвідносяться із стадіями розвитку цивілізації. Стадії розвитку, кризи і занепаду цивілізацій пов‘язані із рухом від ідеаційної до ідеалістичної і згодом до сенситивної культури. Сучасну європейську культуру П.Сорокін вважає сенситивною, кризовою і передрікає появу нової ідеаційної культури творчого майбутнього, яка буде зосереджена на вдосконаленні духовних потреб людини: „Найнагальніша потреба нашого часу – це людина, здатна контролювати себе і свої бажання, котра із співчуттям ставиться до своїх близьких, розуміє і шукає вічні цінності культури і суспільства, глибоко усвідомлює свою особисту відповідальність в світі” (Сорокин П.А.„Социальная и культурная динамика» -СПб, 2000, с.727 )

Концепція Самуеля Хантінгтона

Відомий сучасний американський політолог і культуролог С.Хантінгтон у роботі „Зіткнення цивілізацій?”, що викликала жваву міжнародну дискусію, досліджує засади існування сучасних цивілізацій і приходить до висновку, що існують реальні і гострі протиріччя між цивілізаціями, які здатні привести до конфлікту, зіткнення цивілізацій. Саме конфлікти між цивілізаціями прийдуть на зміну державним, ідеологічним, національним конфліктам, які будуть більш тривалими і кривавими, ніж конфлікти всередині однієї цивілізації.

В сучасному світі зростає цивілізаційна самосвідомість. Ускладнюються відносини між Заходом і незахідними цивілізаціями, які намагаються стати сучасними цивілізаціями, не перетворюючись на західні. Заходу все більше треба рахуватися із незахідними цивілізаціями, які близькі до західних своєю могутністю, кваліфікацією, озброєнням, але суттєво відмінні за своїми традиційними цінностями, релігійними ідеалами, культурою. Треба шукати елементи схожості між західною і іншими цивілізаціями.

С.Хантінгтон розрізняє 8 великих цивілізацій, які він розглядає як соціокультурні світи вищого рівня – метакультури, а саме західну, конфуціанську, , японську, ісламську, індуістську, православно-слав‘янську, латиноамериканську і африканську. Від їхньої взаємодії, на думку С.Хантінгтона, буде залежати перебіг історичних світових подій.

В майбутньому , коли належність до певної цивілізації стане основою само ідентифікації людей, ті країни, в населенні яких виявлено декілька цивілізаційних груп, як в колишніх Югославії і Радянському Союзі, будуть приречені до розколу. Але існують і внутрішньо розколоті країни - відносно однакові у культурному відношенні, вони не можуть вирішити, до якої саме цивілізації належать. Їхні уряди, як правило, хочуть „вскочити на підніжку потягу” і приєднатися до Заходу, але історія, традиції і культура цих країн нічого спільного із Заходом не мають. Найбільш яскравий і типовий приклад розколотої зсередини країни – Туреччина.

Групи або країни, що належать до однієї цивілізації, втягнуті у війну із людьми іншої цивілізації, намагаються заручитися підтримкою представників своєї цивілізації. Після закінчення „холодної війни” складається новий світовий порядок, де належність до однієї цивілізації, або „синдром братських країн”, приходить на зміну політичній ідеології і традиційним уявленням про баланс сил як основної засади співробітництва і об‘єднань. Про виникнення цього синдрому свідчать всі основні конфлікти останнього часу – в Перській затоці, на Кавказі, в Боснії.

„В близькому майбутньому не складеться єдина універсальна цивілізація. Навпаки, світ буде складатися із несхожих одна на одну цивілізацій і кожній з них треба буде вчитися співіснувати з іншими”. (Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? –М.,АСТ, 2003,с.113).

Зробіть порівняльний аналіз цих концепцій.